Моє село, на перший погляд, нічим особливим не вирізняється з-поміж інших сіл України. Воно невеличке – всього три вулиці, які потопають у буйних садах, пишаються чепурними подвір’ями, квітують різнобарв’ям трав із весни до осені. За селом – величезний старий ліс, багатий на гриби й чорниці, а поблизу нього – маленька річка Веселуха, у якій зранку до ночі хлюпочеться дітвора. Та найбільшими скарбами мого Новосілля, безперечно, є люди. Тут стільки цікавих, непересічних особистостей, що годі й розказати! Ось, для прикладу, уродженка нашого села Тумаш Валентина Миколаївна, про яку й хочу розповісти…

Спілкуючись із цією енергійною, доброзичливою жінкою, дивуєшся: звідки беруться такі люди? Її запал, творчий ентузіазм просто вражають. Сама себе вона жартома називає одержимою. Їй однаково майстерно вдається проявляти себе в багатьох іпостасях: вона – прекрасний педагог Мутвицької школи, успішний керівник музею вишивки і ткацтва Зарічненського району, креативний керівник творчих гуртків та ще й науковець-дослідник.

Валентина Тумаш працює над вивченням матеріалів про Зарічненський район у краєзнавчому відділі Рівненської обласної універсальної наукової бібліотеки

Моє знайомство із Валентиною Миколаївною відбулося кілька років тому під час екскурсії в народному музеї, яку вона проводила разом зі своїми вихованцями. Скільки рідкісних експонатів там зібрано, які цікаві розповіді про них і наскільки цінна колекція відновленої поліської вишивки, виконана руками Валентини Миколаївни та її гуртківців! Їхні роботи не раз були відзначені призовими місцями на всеукраїнських виставках і конкурсах із вишивки.

Спілкуючись згодом із ровесниками із Мутвицької школи, чула багато хороших відгуків про Валентину Миколаївну як учителя світової літератури:

– Її уроки, розповідає колишня учениця, нині студентка філологічного факультету РДГУ Юлія Корнійчук,- завжди особливі: цікаві, насичені. Ця вчителька у своїй роботі завжди орієнтується на дитину, на клас і на час. І завжди й у всьому старається знайти щось нове. Пошукова діяльність для Валентини Миколаївни – невід’ємна частина життя.

«Це в мене від батька, – розповідає вона. Він у мене був сиротою і мало знав про свій рід, дуже жалкував про це. Саме в той час у мене з’явилася жадоба знань до свого роду, до минувшини, пошукової діяльності». Кожного літа під час своєї відпустки, замість поїздки на море, вона їде до музею Білоруського Полісся, Рівненського краєзнавчого музею, багато працює в архівах. У неї багато доробок, а ще більше – творчих планів.

Проте найголовнішою справою свого життя, зізналася мені Валентина Миколаївна, вона вважає історію її рідного села Новосілля, задля якої вона об’єднала всіх наших земляків, навіть тих, які живуть за межами Рівненщини. У цій книзі зібрані історичні факти про село ще з XVI століття, відслідковані родоводи новосільських жителів до сьомого коліна (так виконала мрію свого батька-сироти його донька), систематизовано фольклорний матеріал села, є розповіді про наших односельців. Тепер моє рідне село матиме свою історію в розповідях про всіх моїх славних земляків. Завдяки Валентині Миколаївні Тумаш, нащадки знатимуть своїх дідів і прадідів.

Ще раз задумуюсь, як охарактеризувала вона сама себе, – одержима, бо Одержима – любов’ю до пошуку, творчості, минувшини, людей і рідного краю…

Богдана МАРЧУК (ХАРКОВЕЦЬ),

Зарічненський район

Робота Богдани Марчук (нині Харковець) була підготовлена для Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!” у 2014 році, коли Богдана була випускницею загальноосвітньої школи у своєму рідному Зарічненському районі

Читайте також:

Отець Павло Дубінець – унікальний священик з рівненського Полісся

Зарічне – моя мала Батьківщина

The post Валентина Тумаш – вчителька, одержима любов’ю до рідного краю appeared first on Я - журналіст.

Перегляньмо їх разом!

The post Пейзажі рівненського Полісся: село Великі Цепцевичі appeared first on Я - журналіст.

Найцікавіше місце в світі для мене поруч. Це Сарненський залізничний вокзал. Він такий звичайний для безлічі людей, які не цікавляться історією, романтикою та іншими людьми, але такий незвичайний, такий чаруючий для мене. Коли ти знаходишся у його приміщенні акустика сторічної давнини дозволяє почути стукіт коліс прямуючого назустріч зі станцією потяга. Вони шепочуть: «Ще трохи, почекай, ми вже близько!». І ти чекаєш, так щиро, наче свій день народження, а запізнюючись на цей потяг, чуєш глузливий докір і нечутні іншим людям слова: «Що, спати любиш, так?»

Щодня тут можна зустріти різних людей. Турботливого татуся, який тримаючи під пахвою невеличкого, пошарпаного ведмедика, з великою любов’ю закутує свою маленьку донечку  вовняним шарфиком, чи заможну пані, що спішить в гості до свої родичів,  або  просто прогулюється пероном від самотності, ніби чекаючи, що життя поверне назад і вона виправить помилки молодості. Вкотре  хтось повернувся до рідного міста з довгого відрядження, десятки студентів не можуть дочекатися маминого, сповненого любов’ю, борщу, а мужнього солдата зустрічає сім’я з сповненими щастям очима. Людей тут завжди багато в будь-яку пору дня чи ночі. Хтось проводить тут декілька хвилин, а для декого вокзал є прихистком на ніч, а може і на певну частину життя. Змучені та заплакані, веселі та усміхнені погляди людей переплітаються у вирі всіх подій. Вокзальні стіни вислуховують кожну історію, ховають усі радощі і печалі в своєму серці, радіють і плачуть разом з нами. Для всіх, це чергова історія щастя чи смутку, яку ми, навіть, не завжди можемо вловити своїм зором, думаючи про своє,  а для нього, це ще одна неповторна зустріч з тобою, людино!

Зустрічаються з нами і працівники вокзалу. Усміхнені чи стурбовані вони працюють у самому дивному світі щоденних мандрівок та історій. Усі ці люди раді пасажирам. Кожен виконує призначену саме для нього цікаву роботу. А найтаємнішим тут є голос, що сповіщає всі «новини потягів». Це ніби голос самого вокзалу, який виривається із рупора і наздоганяє людей із вказівками чи оголошеннями. Сказати чесно, коли мені було років п’ять, я страшенно боялася його. Він лунав якось невчасно,тоді коли я була не готова до цього. До того ж я нічого не розуміла і мене це трохи дратувало. А сьогодні вже із задоволенням представляю ту, котра не втомлюється щиро передавати новини людям.

Коли ми блукаємо закуточками станції відразу привертають увагу величні стіни та високі стелі. Здається, що це зовсім не місце зустрічей і прощань, а нарадча кімната чи приміщення для обговорення важливих рішень. По суті так воно і є. Це місце стало точкою початку історії славного містечка, його серцем та єдиним спогадом про всі події які відбувалися тут…

Робітники, що пробивалися крізь хащі, прокладали колії та намагалися знайти підходяще місце для станції.  Однак заблукали і довго шукали виходу до робочого місця. Втративши надію вони побачили дику кізочку Сарну, котра вказала їм вірний шлях. Саме вокзал слугує своєрідним пам’ятником зустрічі людини з природою і є доказом спорідненості та любові у світі.

Ця подія сталася в далекому 1885 році, а саму споруду почали будувати вже у 1900 р.  разом із новою гілкою залізниці. Офіційне ж відкриття відбулося 1902, а вже 1905 – 1907рр. тут страйкували залізничники, що підтримали загальноімперську революцію. Виснажені та змучені вони вимагали зменшення робочого часу та підвищення заробітної платні. Картинки, що виринають у свідомості, змушують кожного з нас відчути той біль і розпач, який несли ці люди на станцію, працюючи тут по 14 годин на добу. Проблеми не вирішилися, життя плило своїм чередом. Через десяток років українці таки спробували відновити державність через утворення української Ценральної Ради, що стала основним законодавчим органом новоутворення. Михайло Грушевський і досі крокує станцією з одного боку в інший, шукаючи виходу, оскільки більшовики почали наступ і змусили її відступати. Останнім форпостом і точкою опори стала станція Сарни. Важливим центром був вокзал і в роки другої світової війни, так як був центром пересікання ліній «Рівне-Лунінець» та «Київ-Ковель». Споруду разом із прилеглими територіями жорстоко бомбардували, але станція вціліла. Досі в околицях люди знаходять бойові снаряди, а очевидці розповідають про важливі операції партизан та підпільників. У післявоєнний час місто однаково розрослося в обидві сторони від станції і сполучається між собою високим мостом, котрий єднає не лише землю, але й душі людей. Сьогодення чарує, змушує оновлюватися все навколо, лише вокзал лишився таким самим як і 114 років тому і в цьому є якась особлива величність, шарм і відголос історії…

Приходьте на вокзал зимовим ранком! В цей час тут особливо гарно. Фасад будівлі покривається інеєм, а дах снігом. Тоді, Серце нашого міста, ніби вдягається, впевнено ховаючи недоліки та бруд.  Сніг тут завжди потрібний, адже не лише пом’якшує величний вигляд будівлі, але й по-своєму реставрує все, що вже давно чекає оновлення. А влітку за Вокзал ховається сонечко. Воно ніби входить у нього, як у потаємну кишеню і обіцяє повернутися завтра, виграючи промінчиками через дах. Голуби, що постійно тут живуть тішаться останніми промінчиками, чистять різнокольорове пір’ячко і завмирають до ранку.  Це неймовірна картина! Нічого здавалося б особливого:  колії, асфальт, кілька самотніх магазинчиків і шалений захід сонця. А вночі, коли місто поринає у дивовижний світ снів, холодний камінь перону відлунює тихим шумом тих пригод, що відбулися вдень.

Я буваю тут у різні пори року. Щоразу зображую нові картини у своїй уяві, згадую минуле та вірю, що можливо колись, саме тут я зустріну справжнє кохання.

Наталія ЗАЄЦЬ, учасниця Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”, учениця 10 класу Люхчанської ЗОШ І-ІІІ ст. Сарненського району

Відеокурс “Школа універсального журналіста”: навчайтесь зручно [ЗАМОВИТИ]

Читайте також:

Про Сарни – з любов’ю

Вокзал у Сарнах – місце, де зустрічаються долі

Сарни – танець у колі мостів

The post Таємниці Сарненського вокзалу appeared first on Я - журналіст.

Стою у натовпі. Хочеться кричати, чи то від того,що хтось знову ненароком наступив на ногу,чи то від того, що кожного разу тут я знову переживаю неймовірні спогади, веду всіх вулицями моєї уяви, згадую зібрану мною історію цього місця. І вже не існує нічого. Люди віддаляються, голоси змовкають і я поринаю в музику свого улюбленого міста Сарни.

– Поверніться  праворуч – мій голос повертає мене  до свідомості, він дрижить і ще не викликає ніякого захоплення.

– Подивіться, ось стоїть ресторан “Сарни”. Тут щотижня відбуваються весілля, дзвенить музика,обідають різні люди. На його першому поверсі розмістилася піцерія “Шхуна”, котра  розкрила свої двері для голодних відвідувачів,шукачів пригод  і людей, які просто хочуть перепочити від шаленого темпу життя. Ця споруда з’явилася у  післявоєнний час і відразу стала культовим місцем. Єдиний ресторан в нашому районі. Радянський до глибини образу, з старими, але такими важливими для окремих ідеями, він кличе, насамперед,  тих, хто відпочивав тут у роки своєї молодості. Ностальгія “зриває дах” кожному з нас  хоч декілька разів у житті.

– Послухайте, – продовжую я, – тут і досі лунають “Веселые ребята” і “Ласковый май”. Тільки добре вслухайтесь. Серце кожного підкаже знайому лише вам музику і найяскравішу картину цього місця.

– А на початку існування Сарн, – озвучую щойно створену веселу думку, – тут звучала інша музика. На неї збігалися сотні жителів міста і тисячі людей повіту. Тут був базар. Звучали мелодії  кінських копит,закликів людей,  тупцювання  покупців. Двічі на місяць базар щедро розкривав свої двері таким же нетерплячим покупцям, як ми. Йшли торги, кожен вибирав  продукти і одяг на власний смак. Торгівля закінчувалася  і все завмирало… Але наступної миті знову  чулися крики і команди… Довгий час тут, на вулиці 3 травня, розміщувався десятитисячний Польський гарнізон, котрий проживав на новозбудованій базі, але саме сюди приходив для строю, підготовки та проведення  мітингів і парадів, військових зборів по тривозі та для вирішення нагальних питань. Не можу відвести погляд від цієї картини. Тут оживають солдати, які віддавали свою молодість охороняючи кордон. Всі гарні і стрункі, кожен у новій шинелі, з блискучими очима і ледь помітними молодечими вусами. Дивляться на українок, які співають ідучи з поля чи на танці, та ще не знають про війну, яка  от-от насувається. Музика замовкає. У вухах  дзвенять лише вибухи. Десь уже повезли тих хлопців, пошикували й наших дідів і прадідів. Серед них я бачу і свого дідуся Якова. Стоїть блідий, машинально махає рукою і нагадує про світле майбутнє. Саме таким його запам’ятала моя бабуся…Розказуючи про нього вона завжди плаче і всоте витягує лист із поміткою «Пропав безвісті». Отак і сотні тих хлопців просто розтають у тумані. На обрії лише «Танк».

– Він усьому свідок, – тицяю долонею на монументальну споруду в самому центрі міста. Усе бачив і чув таку музику, котру страшно собі уявити. Її створювали його гусениці і безстрашні воїни, котрі сиділи всередині.

– Зверніть  увагу на цю унікальну споруду, в ній закладена  іще одна сторінка славетного містечка. Часто ми кажемо: “Зустрінемось біля танку”. Адже саме тут ми призначаємо побачення, зустрічі із друзями,просто зі знайомими і не знаємо, що це ніякий не танк, а витягнута у 1974 році з р. Случ  артилерійська бойова установка СУ-76. На світі їх було п’ять, та вціліли лише дві – одна  є окрасою центру у Сарнах, а інша – стоїть у музеї  Москви. Стоячи  біля цього бойового гіганта , я намагаюсь уявити всі його переможні бої, а вітерець історії овіває мене теплом й, водночас, якимось холодом, смутком.

А як же не сумувати, – тверде звернення до людей насторожує оточення, – його «погляд» завжди спрямований  на братську могилу воєнного часу. Останки воїнів мали перенести в інше місце, на Меморіал. І  перенесли, але лише на паперах. Очевидці згадують, що ніхто так і не тривожив тоді вояків насправді. Але просто уявіть  собі, напротязі довгих двадцяти років  ми танцювали на їхніх могилах , забуваючи про пам’ять. Це огидно, але це правда. Хочеться зірватися на сміх, але я стримуюся і продовжую. Забувши про існування цього кладовища, влада довго дозволяла привозити сюди каруселі, цирк, зоопарк. На щастя, дорога нашої пам’яті відновилась. Тепер це наше місце пам’яті і тиші.

Раптом  всі подивились ліворуч. Дзвонять дзвони. Їх дивна музика навіює спокій. Стоїмо і віримо: «Краще життя вже поруч». Недарма  уже понад три роки гинуть невинні сини нашої Батьківщини. Сльози виступають  у кожного з нас.

Я пригадую, як вперше пішла до Сарненського  кафедрального Свято-Покровського собору і щиро молилась. Собор, як сонце осяює центр міста. Це новий, сучасний храм  з алеєю та фонтаном, проте його історія дуже значна. В 1913 році звели фундамент під майбутній храм, але після Другої Світової війни тут було відкрито танцювальну площадку. Роботи з будівництва святині відновилися лише в роки Незалежності. У 1996 році відбулося його офіційне відкриття. Саме це місце мене надихає, тут я можу зібратися зі своїми думками та помріяти.

Як багато мені хочеться ще розповісти, –  не можу змовчати я, – однак бачу, як із дальнього куточка алеї виїздить наш автобус. І єдине, на що встигаю звернути увагу майбутніх пасажирів за ці дві хвилини, так це на наш маленький Париж. «Ейфелева вежа», що знаходиться прямо за нашими спинами, так і  кличе до себе, щоб сфотографуватися і неначе наспівує якусь французьку романтичну мелодію. Недалеко від вежі “пурхає” своїми металевими  крилами метелик, біля якого можна зробити незабутнє селфі, та крутить колесами величезний велосипед, з якого не злазять діти на протязі цілого дня.

Історія дуже важлива річ, – відмічаю вже про себе,-  але не варто забувати і про сучасний стан речей. Оглядаюсь, і вже не чую музики, але чітко бачу Європейське майбутнє свого міста. Його пророкують ліхтарі з енергозберігаючими лампами, бруківка, котрою вимощено більшість вулиць. Про нього нагадує фонтан, кована металева колонка з накриттям, сучасні лавки та квітники. Це Європейське вікно Сарн. Саме тут підвалини історії мого краю, тут незримим дотиком  можна осягнути незвідану й   таку звичну глибочінь вулиць, відкрити в собі розуміння чогось справжнього та потаємного. Все має свої таємниці, надихає, приваблює й причаровує своєю безмежною красою. Варто лише прислухатись і можна почути цю таємничу мелодію провінційного містечка. Вона неповторна, як і кожен із нас.

Анастасія ГАВРИЛЬЧИК, учасниця Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”, учениця 11 класу Люхчанської ЗОШ І-ІІІ ст. Сарненського району Рівненської області

Читайте також:

Бойова машина в центрі Сарн: знахідка з дна річки Случ

Вокзал у Сарнах – місце, де зустрічаються долі

Сарни – танець у колі мостів

Джерело фото – Вікіпедія, автор – Tanya Dedyukhina

The post Про Сарни – з любов’ю appeared first on Я - журналіст.

А ви любите пісню? Так, як моя бабуся, мама і я?

Кажуть, пісня – це душа народу. Вона – це доля. Пісня – це сповідь життя та величезний скарб. І якщо в нас співають – значить культура народу є духовно багатою. А якщо піснею говорить уся країна, значить вона вільна, без меж і кордонів. Такою наша Україна була завжди. Такою її завжди хотіла бачити моя бабуся. Бог подарував їй пісню. Вона несе цей дар як трофей, як символ своєї свободи, сильного духу та невмирущості. Адже українська пісня йде гордо по стежині життя разом із радістю та бідою, із розквітом та руїною.

Доля, наче пісня, зустрілася на шляху моїй бабусі. Вона почала співати, тільки-но навчилась говорити. Пригадує випадок із дитячих літ, коли її брат, старший на двадцять років, на початку війни сильно застудився: «Остап лежав на печі, а я ще зовсім мала, якісь пісеньки собі виспівую. А він каже матері: «Мамо, скажіть Меласі, нехай вона заспіває. Бо, коли чую її пісню, то жити хочеться». Ті пісеньки, не знаю звідки вони у мене й брались, та я все співала. Співаю і зараз: і в радості, якої мало, і в горі, бо чоловіка поховала, сина втратила, сама на милицях, але все співаю. Пісня дає мені сили. Така вже в мене вдача. Отак я піснями, мабуть, і виспівала свою долю».

Бабуся замолоду мала гарний голос, заспівувала у хор – ланці. Коли їду до неї в село, завжди чую пісню, що гріє бабусину душу. Попри всі невдачі та нещастя вона не втрачає силу духу й залишається оптимісткою. Ця бабціна мудрість у витривалості. Вона вражає і надихає мене.

У своїх піснях бабуся зустрічається із покійним чоловіком, моїм дідом. Він був надзвичайно працьовитим, терплячим та чуйним. Дідусь ніколи й нікому не відмовляв у допомозі та й взамін нічого не просив. Багатьом допоміг побудувати оселі, прокладав у селі дорогу, зводив церкву. Бабуся завжди його підтримувала. Казала: «Шкодуй себе трохи – ти ж наша опора».

Бабуся – приклад для мами, а разом вони – приклад для мене й сестрички. Вони вчать власними мудрими прикладами приймати важливі рішення, відповідати за свої вчинки, бути чуйними до інших. Адже добро, зроблене людині, повертається у стократ і за це душа наповнюється світлом та теплом, каже бабуся. Й співає про це пісні. Її автентичні пісні, чарівні своєю неповторністю, глибиною та мелодійністю дають змогу нам розповісти про те, що не можна сказати простими словами. Пісня розкаже і про душевний біль, і про почуття, думки, надії та хвилювання. З нею ми не лише розкриваємо своє серце, а й розвеселяємо себе. Вона проста та щира, як мої бабуся й матуся.

Мама, також як і бабуся, дуже любить фольклор. Голос у неї ніжний, мелодійний та глибокий.

Ми співаємо у народному фольклорному ансамблі «Полішуки», збираючи автентичні пісні із різних куточків нашого краю, адже наш обов’язок – берегти пісенну спадщину для наших нащадків, бо в ній – душа українського народу. Коли нам сумно чи радісно, – ми співаємо. Поки жива українська мова і пісня, доти жива наша нація.

Моя бабуся і я з мамою також вважаємо, що співочої ідентичності не можна втрачати. Якщо ми будемо її плекати, вона завжди буде символом єдності, споконвічних традицій та культури. Тому, розвиваючи культуру, ми розвиваємо себе.

Вдячність батькам виявляється не тільки у словах, а в першу чергу, у наших вчинках. Варто цінувати все, що вони роблять для нас. Адже уся мудрість їхніх вчинків, доброта та ласка виховує у нас Людину. Рано чи пізно, ми зрозуміємо цінність кожної хвилини, проведеної з рідними. Все роблю для того, щоб моя вдячність батькам виявлялась у добрих вчинках, мудрих рішеннях, у тому, як я спілкуюся з людьми.

Для мене назавжди залишиться святим образ бабусі. Хочу, щоб вона пишалася мною завжди.

Юлія ВОДЬКО, переможниця Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”, учениця Вараської гімназії Рівненської області

Читайте також:

44 роки в школі: вчителька з Рівненщини виховала кілька поколінь учнів на Миколаївщині

Школярка з Рівненщини хоче занести своїх батьків до Книги рекордів Гіннеса

Моя матуся – мій ангел-охоронець

The post Мудра пісня моєї праматері: школярка з Вараша береже українську пісню разом із мамою та бабусею appeared first on Я - журналіст.

Ольга Іванівна Арабей більшу частину свого життя працювала вчителькою, а зараз вона щаслива жінка, яка має 2 дітей, 6 онуків і 2 правнуків та коханого чоловіка, з яким вона вже дуже довгий час разом.

“О сьомій ранку виходила з дому, щоб встигнути прийти до дев’ятої”

– Ольго Іванівно, де Ви народились, навчались?

– Я сама з Рівненської області, Рокитнівського району, станція Остки. Дівоче прізвище – Лозян Ольга Іванівна. В 1961 році я закінчила 10 класів, далі навчалась в Дубнівському педагогічному училищі, яке закінчила в 1963 році. Згодом я вийшла заміж і переїхала на Миколаївщину.

– З чого почалась Ваша кар’єра?

– Перші 4 роки після переїзду працювала в Троянській початковій школі. Жила я в Новогригорівці, тому кожного дня ходила 7 кілометрів до школи, а потім додому, адже в той час не було автобусів, не було навіть нормальних доріг. І в сніг, і в бурю, і в дощ треба було йти, бо на мене там чекали діти. О сьомій ранку я виходила з дому, щоб встигнути прийти до дев’ятої. Весь останній час я викладала в Новофедорівській середній школі.

– Скільки років Ви працювали вчителем?

– Стаж моєї педагогічної діяльності – 44 роки.

“Подобається слідкувати за тим, як дорослішають мої учні”

– Хто Вас надихнув стати вчителем?

– Мені дуже подобалась моя вчителька математики – Галина Макарівна. І легко давалися всі предмети. Слухаючи пояснення вчителя, я могла все переказати, весь матеріал швидко засвоювався. Я з радістю ходила до школи, щоб дізнатися щось нове й цікаве. І ось одного разу я вирішила, що теж хочу навчати дітей, хочу, щоб вони так само поспішали до школи за новими знаннями. Тож не вагаючись вступила до педагогічного училища.

– Чим Вам подобається професія вчителя?

– Якби я мала змогу змінити професію або почати все спочатку, я б нізащо не покинула викладацьку діяльність. Мені подобається працювати з дітьми, спілкуватися з ними, з їхніми батьками. Подобається слідкувати за тим, як дорослішають мої учні, як вони розвиваються.

– А що Ви робили з учнями, в яких була погана поведінка?

– В мене був один учень, який був дуже неслухняним, неспокійним хлопчиком. Він весь час кричав, ображав мене, однокласників. Але я все переносила, ласкаво з ним поводилась, тому що знала – якщо кричати на дитину, то вона ставатиме лише більш агресивною, і нічого з цього не вийде. Тому за весь період його навчання мені все ж таки вдалось виховати в ньому багато гарних звичок, він став добрішим, стриманішим.

“Дуже приємно, коли учні приходять в гості”

– Чи мали Ви якісь особисті методи і технології викладання?

– Ні. Я все вичитувала з різних методичних журналів, застосовувала це на практиці. Ніколи не було такого, щоб я пішла на уроки без підготовлених конспектів. Я завжди ретельно готувалась, продумувала весь матеріал, іноді вигадувала якісь ігри, щоб уроки були цікавими та насиченими.

– Що Ви вважаєте своїм найбільшим досягненням за всі роки вчителювання?

– Ну це треба подумати… Повага від людей – ось, чим я з гордістю можу похвалитись. Мене завжди поважали – і коли я працювала, і зараз. Дуже приємно, коли учні згадують мене, приходять в гості, не забувають. Хіба ж це не досягнення?

– Цілком з Вами погоджуюсь. Повага – це дуже важливо.

– Працюючи в школі, склалося так, що я вела один клас – від самого початку й до кінця. Це діти, яких я ніколи не забуду. І з радістю можу сказати, що вони – мої.

– Які предмети Ви викладали?

– Спочатку працювала вчителем початкових класів, потім 10 років викладала історію і основи права. А останні роки працювала вчителем хімії та біології.

– Які якості цінуєте в учнях?

– Насамперед це повага до старших, доброзичливість, любов до батьків.

– Як Ви прищеплювали учням любов до своїх предметів?

– Я намагалась дати їм ті знання, яких вони не могли взяти з підручників. Я брала все з енциклопедій, адже інформацію, що знаходиться в шкільних книжках, вони і самі в змозі прочитати, потрібно було надати дітям щось цікаве, щось нове.

“Колись були випадки, що й чорнила замерзали”

– Як змінилась школа за період Вашого викладання?

– Коли я приїхала сюди, це були чотири хати-мазанки. А зараз це двоповерхова будівля, в якій є комп’ютерний клас, газове опалення. А тоді що – топили дровами, вугіллям. Колись були випадки, що й чорнила замерзали.

– Ви пам’ятаєте свій перший урок?

– Не дуже. Пам’ятаю, що був він у Троянці. До цього цей клас займала інша вчителька, але вона була вимушена піти на пенсію, і тут прийшла я – молода, без досвіду. Кожну перерву ми з дітьми грали в різні ігри: і бігали, і стрибали, і з гірки на санях з’їжджали. Адже треба було, щоб діти звикли до мене, що сталося дуже швидко, їм подобалося те, як ми проводили час. Кожного дня я розповідала своєму чоловікові всі цікаві випадки. Пам’ятаю, одного разу ми вчили літеру «К». Я попросила дітей, щоб вони мені сказали будь-яке слово на цю літеру, а щоб їм було легше – дала підказку: «У кожного з вас вдома є господарство, і всі ви маєте кого?». І ось один учень підняв руку, і весь на емоціях вигукує: «Швині!». Я так сміялася з нього. По-перше, він ще погано розмовляв, бо це був тільки перший клас. А по-друге, мені було цікаво, чому не кури, не качки, не корова, а саме свині?..

– Чим займаєтесь зараз?

-Читаю, прочитала вже багато книг. Полюбляю вишивати, пишу вірші.

-Яку найголовнішу дитячу мрію Ви втілили в реальність?

-Я стала вчителем.

Карина НЕСЕНКО, випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”, Миколаївська обл.

The post 44 роки в школі: вчителька з Рівненщини виховала кілька поколінь учнів на Миколаївщині appeared first on Я - журналіст.

Читайте також:

Тараканівський форт у проекті “Сім чудес Рівненщини”

Таємниці Тараканівського форту

Джерело фото – Вікіпедія, автор – Posterrr

The post Тараканівський форт – унікальна пам’ятка Рівненщини [ВІДЕО] appeared first on Я - журналіст.

Любов’ю тут пройняте все, починаючи з мосту через Стир: його жовто-блакитні кольори зігрівають, ніби промовляють: «До краю сонця і блакиті запрошуємо Вас!»

Ідучи вулицями селища, зустрічаю рідних, знайомих, просто приємних людей і обов’язково із посмішкою на вустах.

Зашуміли тополі на Фестивальній, провели мене до найдовшої Центральної – від сучасних житлових будинків, державних установ аж до стареньких хат-мазанок на самому вигоні, де закінчується вулиця. Вітають вікнами-віконницями усіх людей, уклоняються квітучими мальвами за парканом. А за вигоном – знову ліс: Павлінка, Галяве, Тростянецьке, Яськова діброва…

Вертаємося додому… Падає перший лапатий сніг… Чути дзвоник, який закликає на урок учнів трьох шкіл селища, дітей – майбутнього нашого краю. Це вони славлять свою землю. Це вони підкорюють столичні виші, здобуваючи успіхи в медицині та фізиці, в науках гуманітарних та природничих.

Аж раптом… подих перехоплює відлуння церковних дзвонів. Створюючи святковий настрій, дзвонять у храмі Різдва Пресвятої Богородиці. Той гук звучить і в недавно збудованому храмі Успіння Пресвятої Богородиці. Він ніби поєднує кількасотлітню історію селища із новітніми подіями.

Аж знову дзвін… не дзвін… То, ніби граючись, вітає та й так само прощається тільки у нас ще діюча «кукушка» – малий поїздок із часів XVIII століття.

Вона – одна з найдовших вузькоколійних залізниць серед тих, що нині існують в Європі: від станції Антонівка до станції Зарічне відстань становить 106 кілометрів. Незвична вона й тим, що є однією з небагатьох вузькоколійок, які збереглися до нашого часу і функціонують досі.

Особливий інтерес становить також її маршрут – лісиста і заболочена територія Західного Полісся, де знаходяться кілька заказників державного й місцевого значення, частина Рівненського природного заповідника.

Вважається, що вузькоколійка була побудована в 1895 році, коли територія Волині й Полісся входила до складу Російської імперії. За іншими даними, залізницю збудували на початку Першої світової війни, що було зумовлене її промисловим і стратегічним значенням, адже неподалік у 1915-1916 рр. прохо­дила лінія російсько-австрійського фронту. У той час, крім лісу і торфу, вузькоколійкою транспортували також дьоготь, смолу, бондарські вироби. У роки Другої світової війни колія була зруй­нована, перші її ділянки відновлено в 1946 році. Лінія набула сучасного вигляду в 1968 році, коли проклали ділянку до райцен­тру Зарічне. У 70-80 роки XX ст. паровози були замінені тепло­возами, а старі пасажирські вагони – на нові.

Вантажні перевезення на вузькоколійці припинився під час економічної кризи 1990-х років. Деякий час вважали, що вона буде закрита як збиткова. Нині потяг використовується як паса­жирський і є важливим засобом зв’язку для жителів багатьох поліських сіл із районними центрами. Головна станція лінії – Антонівка. Антонівське депо є філією ковельського, а сама вузькоколійка належить Львівській залізниці. Поїзд складається з двох, а інколи – чотирьох вагонів. Для регулювання руху застосовується електрострижнева система.

Найбільша гордість кожного краю – люди. Потім уже – пам’ятники. Потім – гучні історичні події. Потім – всесвітньо відомі підприємства. Та, насамперед, моє Зарічне славиться людьми. Як зустрічають, так і проводжають вони з посмішкою на вустах, із добрим серцем, вдячним словом благословляють у дорогу…

Анастасія КОМАНДІК, учасниця Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”, учениця Зарічненського НВК “ЗОШ І ст. – гімназія”

Читайте також:

Отець Павло Дубінець – унікальний священик з рівненського Полісся

Школярка з Рівненщини хоче занести своїх батьків до Книги рекордів Гіннеса

Довгобуд у центрі міста Вараш: цікаве – поряд

The post Зарічне – моя мала Батьківщина appeared first on Я - журналіст.

Школа універсального журналіста запрошує на навчання учнів 9-11 класів з усієї України

Давайте розпочнемо від початку конструкції СУ-76І до того моменту, як одна така бойова машина опинилася у нас.

В допомозі з роботою я завдячую Науково-допоміжному фонду історико-етнографічного музею м. Сарни, папка №96.

Історія цієї самохідки цікава, але водночас не велика. Всього їх було сконструйовано трохи більше ніж двісті штук. СУ-76І (іноземний), також мав інші назви, але ця являється основною. Через брак потрібних САУ і проблем з ними, був даний наказ замінити ці машини на іншу техніку. Конструктори вирішили взяти шасі захоплених німецьких танків під Сталінградом (зараз це Волгоград) і доробити замкнений корпус, який захищав танкістів від уламків. Зимою, 1943 року СУ-76І поставили як навчальні, але через чудові бойові характеристики їх відправили на фронт. Створення нових бойових машин було не довгим, так як не вистачало корпусів німецьких танків для ремонту і створення інших машин.

Як же один з таких екземплярів уцілів і потрапив до нас? Ми дізнаємося завдяки радянській газеті “Червоний прапор” та місцевій “Сарненські новини”.

24 квітня 1973 року в газеті мого рідного міста написали про дивну знахідку, яку побачив рибалка, ловивши рибу на річці Случ. Гачок його вудки зачепився за щось під водою. Чоловік вирішив перевірити що це, тому, пірнувши, побачив на дні бойову машину, наполовину занурену в мул. Пішли чутки. Старожили впевнено говорили, що раніше був дерев’яний міст, який з’єднував місто Рокитне з Сарнами. У війну він рухнув і нібито там затонула самохідка.

Чутки дійшли до секретаря Сарненського райкому партії. Саме з його ініціативи танк почали витягувати на берег. Після нелегкої праці техніка знову побачила світ. На жаль в танку знайшли чотирьох загиблих членів екіпажу, які не змогли покинути тонувшу самохідку. Звістка дійшла і до старшини міліції Кошелева Валентина Петровича, який розповів: “Я її ( самохідку ) ремонтував на Московському заводі і разом з нею “купався” в річці Случ. Солдати врятували командира самохідки і мене”. Командир Голігузов Леонід Миколайович вже не міг дати ніяких свідчень, так як 1971 року помер в Дніпропетровську.

Самохідка затонула під час переправи через міст маршрутом: Кренте-Слобода-Сарни 3 лютого 1944 року. Її загибеллю стала німецька бомба, що розірвалася біля мосту по якому переправлявся танк. Коротко з газети “Червоний прапор”: “Небо затягло. Весь день ішов дощ. Увечері, коли над містом Сарни опустилися нічні сутінки, почалася переправа через річку. Перехід мав бути благополучним. З переправою поспішали, адже було оповіщення протиповітряної оборони про наближення до місця переправи ворожої  бомбардувальної авіації. Міст ледве хитався, ніби здригаючись. Раптом неподалік від нього, вверх по течії, рвонула бомба. Крижина, яка вивернулася невідомо звідки, ніби з переляку штовхнулася у палю посередині мосту. Та хруснула, і самохідка, ткнувшись у пролом носом, полетіла у воду, трохи нахилившись на лівий бік. В. Кошелєв, і солдат, які сиділи на самохідці, опинилися у воді, а з ними і командир установки лейтенант Голігузов. Група саперів кинулася рятувати тих трьох, що були на поверхні. Бійців, які знаходилися в машині, не було можливості врятувати, оскільки відразу ж поплив лід і сховав це місце…”

В 1973 році відбулось урочисте відкриття пам’ятника. Це був день пам’яті  чотирьох товаришів, що загинули за нашу рідну землю, тут, на Україні.

Ось імена загиблих танкістів, які були поховані на кладовищі, а пізніше перепоховані біля меморіалу поряд з іншими солдатами, що визволяли Сарни: Марченко Олександр Михайлович, Семенов Микола Ігорович, Кобилін Олексій Федорович, Аврошин Олексій Григорович – герої, що служили і загинули в цій самохідці. З чотирьох членів екіпажу були двоє 18-річних хлопців. Ми можемо зрозуміти, яку жахливу ціну бере війна.

Скільки ще історій пам’ятає СУ-76І, скільки всього побачила за свою службу. Цей пам’ятник нікому не дає забути про ті події, які були на нашій землі 70 років назад. Велика Британія намагалася придбати у нас самохідку, але культура і пам’ять важливіша за будь-які гроші. Зараз кожен може побачити в центрі міста танк безкоштовно, сфотографуватись і вже мати незвичайні спогади про Сарни.

Олексій МАРКУСЬ, випускник Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”, учасник Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”, учень 11 класу Сарненського НВК “Школа – колегіум” ім. Т.Г.Шевченка

The post Бойова машина в центрі Сарн: знахідка з дна річки Случ appeared first on Я - журналіст.

З початком бойових дій на Донбасі, він з іншими небайдужими костопільчанами організував Костопільський центр волонтерів “Воля.

Костопільський центр волонтерів “Воля” неодноразово відвідував  бійців – земляків у зоні АТО. Допомогу доставляли 30 – тій, 130-тій, 80-тій, 72-й,14 – тій, 53-тій бригадам, 39 ОМПБ та 201-й окремій роті (Костопільській ), 1-шій  штурмовій роті, 66 госпіталю. Бійцям доставляли продукти, одяг, медикаменти, дошки,  автомобілі, побутовий реманент, інструменти, дизпаливо. Також волонтери зустрічалися  з учнями тамтешніх шкіл та дітьми дошкільних навчальних закладів, яким було передано багато цікавої літератури та солодощі.

З військовими

У школі в Авдіївці

У госпіталі в Покровську

Ми завжди з нетерпінням чекаємо повернення тата додому. І він повертається… з подарунками: 15 іменних прапорів для підприємств, підприємцям, школам, грамоти та подяки, дві медалі для волонтерів з Італії та Америки.

А нещодавно Рішенням загальної ради добровольчого батальйону спеціального призначення “Донбас” за особливі заслуги перед державою Україна, добровольчими батальйонами та всіма військовими формуваннями, що боронять незалежність та територіальну цілісність нашої держави та до Дня Захисника України було прийнято рішення нагородити волонтерів особливою відзнакою – медаль “Волонтер України “БСП Донбас”! Надзвичайно приємно стало те, що рішенням тієї ж ради Костопільський центр волонтерів став першим у списку нагороджених! Керівник  волонтерського руху Овдійчук Володимир Адамович  – мій тато – отримав медаль з номером 001 !!! Нагороди отримували волонтери з великих міст: Харків, Вінниця, Київ і т.д., але на сцену першим вийшов представник маленького містечка Костопіль, про яке питали: “А де воно?” Чому?» «А тому що люди у нас особлив і – добрі! Тому і містечко – №1».

Нагородження

Наші захисники заслуговують на розуміння та підтримку свого народу, який вони захищають. Кожен свідомий громадянин повинен зробити свій внесок аби здобути перемогу та мир в Україні.

Тетяна ОВДІЙЧУК, учасниця Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!, учениця 9 класу ЗОШ №4 м.Костопіль Рівненської області

До теми:

Повернувшись з АТО, став волонтером

The post Мій тато – герой! appeared first on Я - журналіст.