Про Сарни – з любов’ю

02.04.2018

Про Сарни – з любов’ю

Місто Сарни. Тут я завжди чекаю автобуса. Це зупинка. Точка відліку дороги додому. Крайня межа маршруту – “Гранат-Центр “. Ніхто не звертає уваги на навколишню красу. Натовп людей у всяку погоду  тулиться біля єдиної лавки без всякого накриття і сподівається побачити заповітний транспорт. Всі поринули у свої роздуми. Хтось веселий,окремі  вдумливі,а інші роздратовані погодою чи життям. Всі чекають. І здається таким звичайним це незвичайне місце. Але не все так просто…

Стою у натовпі. Хочеться кричати, чи то від того,що хтось знову ненароком наступив на ногу,чи то від того, що кожного разу тут я знову переживаю неймовірні спогади, веду всіх вулицями моєї уяви, згадую зібрану мною історію цього місця. І вже не існує нічого. Люди віддаляються, голоси змовкають і я поринаю в музику свого улюбленого міста Сарни.

– Поверніться  праворуч – мій голос повертає мене  до свідомості, він дрижить і ще не викликає ніякого захоплення.

– Подивіться, ось стоїть ресторан “Сарни”. Тут щотижня відбуваються весілля, дзвенить музика,обідають різні люди. На його першому поверсі розмістилася піцерія “Шхуна”, котра  розкрила свої двері для голодних відвідувачів,шукачів пригод  і людей, які просто хочуть перепочити від шаленого темпу життя. Ця споруда з’явилася у  післявоєнний час і відразу стала культовим місцем. Єдиний ресторан в нашому районі. Радянський до глибини образу, з старими, але такими важливими для окремих ідеями, він кличе, насамперед,  тих, хто відпочивав тут у роки своєї молодості. Ностальгія “зриває дах” кожному з нас  хоч декілька разів у житті.

– Послухайте, – продовжую я, – тут і досі лунають “Веселые ребята” і “Ласковый май”. Тільки добре вслухайтесь. Серце кожного підкаже знайому лише вам музику і найяскравішу картину цього місця.

– А на початку існування Сарн, – озвучую щойно створену веселу думку, – тут звучала інша музика. На неї збігалися сотні жителів міста і тисячі людей повіту. Тут був базар. Звучали мелодії  кінських копит,закликів людей,  тупцювання  покупців. Двічі на місяць базар щедро розкривав свої двері таким же нетерплячим покупцям, як ми. Йшли торги, кожен вибирав  продукти і одяг на власний смак. Торгівля закінчувалася  і все завмирало… Але наступної миті знову  чулися крики і команди… Довгий час тут, на вулиці 3 травня, розміщувався десятитисячний Польський гарнізон, котрий проживав на новозбудованій базі, але саме сюди приходив для строю, підготовки та проведення  мітингів і парадів, військових зборів по тривозі та для вирішення нагальних питань. Не можу відвести погляд від цієї картини. Тут оживають солдати, які віддавали свою молодість охороняючи кордон. Всі гарні і стрункі, кожен у новій шинелі, з блискучими очима і ледь помітними молодечими вусами. Дивляться на українок, які співають ідучи з поля чи на танці, та ще не знають про війну, яка  от-от насувається. Музика замовкає. У вухах  дзвенять лише вибухи. Десь уже повезли тих хлопців, пошикували й наших дідів і прадідів. Серед них я бачу і свого дідуся Якова. Стоїть блідий, машинально махає рукою і нагадує про світле майбутнє. Саме таким його запам’ятала моя бабуся…Розказуючи про нього вона завжди плаче і всоте витягує лист із поміткою «Пропав безвісті». Отак і сотні тих хлопців просто розтають у тумані. На обрії лише «Танк».

– Він усьому свідок, – тицяю долонею на монументальну споруду в самому центрі міста. Усе бачив і чув таку музику, котру страшно собі уявити. Її створювали його гусениці і безстрашні воїни, котрі сиділи всередині.

– Зверніть  увагу на цю унікальну споруду, в ній закладена  іще одна сторінка славетного містечка. Часто ми кажемо: “Зустрінемось біля танку”. Адже саме тут ми призначаємо побачення, зустрічі із друзями,просто зі знайомими і не знаємо, що це ніякий не танк, а витягнута у 1974 році з р. Случ  артилерійська бойова установка СУ-76. На світі їх було п’ять, та вціліли лише дві – одна  є окрасою центру у Сарнах, а інша – стоїть у музеї  Москви. Стоячи  біля цього бойового гіганта , я намагаюсь уявити всі його переможні бої, а вітерець історії овіває мене теплом й, водночас, якимось холодом, смутком.

А як же не сумувати, – тверде звернення до людей насторожує оточення, – його «погляд» завжди спрямований  на братську могилу воєнного часу. Останки воїнів мали перенести в інше місце, на Меморіал. І  перенесли, але лише на паперах. Очевидці згадують, що ніхто так і не тривожив тоді вояків насправді. Але просто уявіть  собі, напротязі довгих двадцяти років  ми танцювали на їхніх могилах , забуваючи про пам’ять. Це огидно, але це правда. Хочеться зірватися на сміх, але я стримуюся і продовжую. Забувши про існування цього кладовища, влада довго дозволяла привозити сюди каруселі, цирк, зоопарк. На щастя, дорога нашої пам’яті відновилась. Тепер це наше місце пам’яті і тиші.

Раптом  всі подивились ліворуч. Дзвонять дзвони. Їх дивна музика навіює спокій. Стоїмо і віримо: «Краще життя вже поруч». Недарма  уже понад три роки гинуть невинні сини нашої Батьківщини. Сльози виступають  у кожного з нас.

Я пригадую, як вперше пішла до Сарненського  кафедрального Свято-Покровського собору і щиро молилась. Собор, як сонце осяює центр міста. Це новий, сучасний храм  з алеєю та фонтаном, проте його історія дуже значна. В 1913 році звели фундамент під майбутній храм, але після Другої Світової війни тут було відкрито танцювальну площадку. Роботи з будівництва святині відновилися лише в роки Незалежності. У 1996 році відбулося його офіційне відкриття. Саме це місце мене надихає, тут я можу зібратися зі своїми думками та помріяти.

Як багато мені хочеться ще розповісти, –  не можу змовчати я, – однак бачу, як із дальнього куточка алеї виїздить наш автобус. І єдине, на що встигаю звернути увагу майбутніх пасажирів за ці дві хвилини, так це на наш маленький Париж. «Ейфелева вежа», що знаходиться прямо за нашими спинами, так і  кличе до себе, щоб сфотографуватися і неначе наспівує якусь французьку романтичну мелодію. Недалеко від вежі “пурхає” своїми металевими  крилами метелик, біля якого можна зробити незабутнє селфі, та крутить колесами величезний велосипед, з якого не злазять діти на протязі цілого дня.

Історія дуже важлива річ, – відмічаю вже про себе,-  але не варто забувати і про сучасний стан речей. Оглядаюсь, і вже не чую музики, але чітко бачу Європейське майбутнє свого міста. Його пророкують ліхтарі з енергозберігаючими лампами, бруківка, котрою вимощено більшість вулиць. Про нього нагадує фонтан, кована металева колонка з накриттям, сучасні лавки та квітники. Це Європейське вікно Сарн. Саме тут підвалини історії мого краю, тут незримим дотиком  можна осягнути незвідану й   таку звичну глибочінь вулиць, відкрити в собі розуміння чогось справжнього та потаємного. Все має свої таємниці, надихає, приваблює й причаровує своєю безмежною красою. Варто лише прислухатись і можна почути цю таємничу мелодію провінційного містечка. Вона неповторна, як і кожен із нас.

Анастасія ГАВРИЛЬЧИК, учасниця Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”, учениця 11 класу Люхчанської ЗОШ І-ІІІ ст. Сарненського району Рівненської області

Читайте також:

Бойова машина в центрі Сарн: знахідка з дна річки Случ

Вокзал у Сарнах – місце, де зустрічаються долі

Сарни – танець у колі мостів

Джерело фото – Вікіпедія, автор – Tanya Dedyukhina

, , , , переглядів: 1 832

Останні новини від OGO.ua


Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *