Вирішила розпитати у матусі про шкільні роки – й вона почала розповідати про свою першу вчительку, аж раптом згадала, що в неї скоро День народження. Тож ми вирішили її привітати, а заодно і зробити маленький сюрприз – ось це інтерв’ю.
Ольга Іванівна Арабей більшу частину свого життя працювала вчителькою, а зараз вона щаслива жінка, яка має 2 дітей, 6 онуків і 2 правнуків та коханого чоловіка, з яким вона вже дуже довгий час разом.
“О сьомій ранку виходила з дому, щоб встигнути прийти до дев’ятої”
– Ольго Іванівно, де Ви народились, навчались?
– Я сама з Рівненської області, Рокитнівського району, станція Остки. Дівоче прізвище – Лозян Ольга Іванівна. В 1961 році я закінчила 10 класів, далі навчалась в Дубнівському педагогічному училищі, яке закінчила в 1963 році. Згодом я вийшла заміж і переїхала на Миколаївщину.
– З чого почалась Ваша кар’єра?
– Перші 4 роки після переїзду працювала в Троянській початковій школі. Жила я в Новогригорівці, тому кожного дня ходила 7 кілометрів до школи, а потім додому, адже в той час не було автобусів, не було навіть нормальних доріг. І в сніг, і в бурю, і в дощ треба було йти, бо на мене там чекали діти. О сьомій ранку я виходила з дому, щоб встигнути прийти до дев’ятої. Весь останній час я викладала в Новофедорівській середній школі.
– Скільки років Ви працювали вчителем?
– Стаж моєї педагогічної діяльності – 44 роки.
“Подобається слідкувати за тим, як дорослішають мої учні”
– Хто Вас надихнув стати вчителем?
– Мені дуже подобалась моя вчителька математики – Галина Макарівна. І легко давалися всі предмети. Слухаючи пояснення вчителя, я могла все переказати, весь матеріал швидко засвоювався. Я з радістю ходила до школи, щоб дізнатися щось нове й цікаве. І ось одного разу я вирішила, що теж хочу навчати дітей, хочу, щоб вони так само поспішали до школи за новими знаннями. Тож не вагаючись вступила до педагогічного училища.
– Чим Вам подобається професія вчителя?
– Якби я мала змогу змінити професію або почати все спочатку, я б нізащо не покинула викладацьку діяльність. Мені подобається працювати з дітьми, спілкуватися з ними, з їхніми батьками. Подобається слідкувати за тим, як дорослішають мої учні, як вони розвиваються.
– А що Ви робили з учнями, в яких була погана поведінка?
– В мене був один учень, який був дуже неслухняним, неспокійним хлопчиком. Він весь час кричав, ображав мене, однокласників. Але я все переносила, ласкаво з ним поводилась, тому що знала – якщо кричати на дитину, то вона ставатиме лише більш агресивною, і нічого з цього не вийде. Тому за весь період його навчання мені все ж таки вдалось виховати в ньому багато гарних звичок, він став добрішим, стриманішим.
“Дуже приємно, коли учні приходять в гості”
– Чи мали Ви якісь особисті методи і технології викладання?
– Ні. Я все вичитувала з різних методичних журналів, застосовувала це на практиці. Ніколи не було такого, щоб я пішла на уроки без підготовлених конспектів. Я завжди ретельно готувалась, продумувала весь матеріал, іноді вигадувала якісь ігри, щоб уроки були цікавими та насиченими.
– Що Ви вважаєте своїм найбільшим досягненням за всі роки вчителювання?
– Ну це треба подумати… Повага від людей – ось, чим я з гордістю можу похвалитись. Мене завжди поважали – і коли я працювала, і зараз. Дуже приємно, коли учні згадують мене, приходять в гості, не забувають. Хіба ж це не досягнення?
– Цілком з Вами погоджуюсь. Повага – це дуже важливо.
– Працюючи в школі, склалося так, що я вела один клас – від самого початку й до кінця. Це діти, яких я ніколи не забуду. І з радістю можу сказати, що вони – мої.
– Які предмети Ви викладали?
– Спочатку працювала вчителем початкових класів, потім 10 років викладала історію і основи права. А останні роки працювала вчителем хімії та біології.
– Які якості цінуєте в учнях?
– Насамперед це повага до старших, доброзичливість, любов до батьків.
– Як Ви прищеплювали учням любов до своїх предметів?
– Я намагалась дати їм ті знання, яких вони не могли взяти з підручників. Я брала все з енциклопедій, адже інформацію, що знаходиться в шкільних книжках, вони і самі в змозі прочитати, потрібно було надати дітям щось цікаве, щось нове.
“Колись були випадки, що й чорнила замерзали”
– Як змінилась школа за період Вашого викладання?
– Коли я приїхала сюди, це були чотири хати-мазанки. А зараз це двоповерхова будівля, в якій є комп’ютерний клас, газове опалення. А тоді що – топили дровами, вугіллям. Колись були випадки, що й чорнила замерзали.
– Ви пам’ятаєте свій перший урок?
– Не дуже. Пам’ятаю, що був він у Троянці. До цього цей клас займала інша вчителька, але вона була вимушена піти на пенсію, і тут прийшла я – молода, без досвіду. Кожну перерву ми з дітьми грали в різні ігри: і бігали, і стрибали, і з гірки на санях з’їжджали. Адже треба було, щоб діти звикли до мене, що сталося дуже швидко, їм подобалося те, як ми проводили час. Кожного дня я розповідала своєму чоловікові всі цікаві випадки. Пам’ятаю, одного разу ми вчили літеру «К». Я попросила дітей, щоб вони мені сказали будь-яке слово на цю літеру, а щоб їм було легше – дала підказку: «У кожного з вас вдома є господарство, і всі ви маєте кого?». І ось один учень підняв руку, і весь на емоціях вигукує: «Швині!». Я так сміялася з нього. По-перше, він ще погано розмовляв, бо це був тільки перший клас. А по-друге, мені було цікаво, чому не кури, не качки, не корова, а саме свині?..
– Чим займаєтесь зараз?
-Читаю, прочитала вже багато книг. Полюбляю вишивати, пишу вірші.
-Яку найголовнішу дитячу мрію Ви втілили в реальність?
-Я стала вчителем.
Карина НЕСЕНКО, випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”, Миколаївська обл.