Школярка з Рівненщини хоче занести своїх батьків до Книги рекордів Гіннеса

07.03.2018

Школярка з Рівненщини хоче занести своїх батьків до Книги рекордів Гіннеса

“Якби існувала Книга рекордів Гіннеса для батьків, то мої мама і тато стали б найтерплячішими, наймудрішими, найбільш люблячими батьками, а ще – найкращими порадниками, прекрасними вчителями, чудовими лікарями, талановитими гумористами, неперевершеними кухарями, майстерними художниками, – пише десятикласниця з Рафалівки Рівненської області Софія Бабік – одна з переможниць Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!” 2017 року. – Здається, що цей список для них не закінчиться, бо вони – досконалі”.

Пропонуємо вашій увазі конкурсну роботу Софії Бабік у номінації “Дякую батькам”.

Прокинулась… Погожий весняний день: ясне проміння сонечка зазирає до моєї кімнати, надворі витьохкують птахи, а небеса дихають казковою безхмарною блакиттю. Я лежу у теплому ліжку, поглядаючи на вбрану пишним цвітом абрикосу, що росте за вікном. У будинку тиша. Матуся чаклує на кухні, а тато увімкнув улюблений ICTV“. У повітрі витає аромат духмяного печива із запашним чаєм, а на душі стає так легко і хороше: яке ж прекрасне це відчуття рідного дому.

Коли їдеш кудись із батьківської оселі, то починаєш по-новому цінувати миттєвості родинного побуту, сумувати за рідними, усвідомлюючи їх величезну турботу й піклування про тебе. Коли ж повертаєшся, розумієш, що чотири стіни твого дому наймиліші на світі, що тут живуть люди, які завжди зичитимуть тобі тільки добра та щастя.

Рідний дім. Тут кожна дрібничка дорога серцю. Абетка, за якою батьки навчали мене читати. Сукня на новорічний ранок у дитсадок, яку придбала мама, щоб на святі я була найгарнішою. Лото, подароване татом, за яким ми провели у родинному колі не один прекрасний вечір.

Якби існувала Книга рекордів Гіннеса для батьків, то мої мама і тато стали б найтерплячішими, наймудрішими, найбільш люблячими батьками, а ще – найкращими порадниками, прекрасними вчителями, чудовими лікарями, талановитими гумористами, неперевершеними кухарями, майстерними художниками. Здається, що цей список для них не закінчиться, бо вони – досконалі.

Сьогодні, стоячи на порозі дорослого життя, щиро дякую найріднішим серцю людям за всі зернинки мудрості та доброти, які вони посіяли у моїй дитячій душі.

Завжди відчувала їхню любов. Ніколи не забути, як тато відклав важливу роботу, аби привезти в школу картон, який я забула вдома, а мама так щиро допомагала з уроками, малюванням чи то “Абетку здоров’я”, чи ілюстрації до книги про трьох поросят, чи чогось, що мені давалося важче.

Вони навчили мене вчитися. Почала це робити ще в садочку: книжку любила більше за телевізор, а коли інші діти гралися ляльками, мені було цікавіше розв’язувати математичні приклади. Мама і тато втратили, мабуть, не одну тисячу нейронів, навчаючи мене писати каліграфічно. Ніколи не забуду, як матуся цілий вечір допомагала мені виводити слово “коза”, яке чомусь ніяк не хотіло підкорятися маленькій руці. Дотепер не уявляю, як тато міг годинами сидіти зі мною, семилітньою, перевіряючи, чи не роблю помилок, списуючи текст про корівку Ромашку з “Післябукварика”.

Усі досягнення, що нині маю – це, насамперед, досягнення моїх батьків. Якби вони змалку не розвивали моїх здібностей, то зараз я і мріяти не могла б про перемоги на фінальних етапах всеукраїнських олімпіад та конкурсів, не відкрила б дивовижний світ музики та слова, не познайомилася б зі стількома незвичайними людьми, які мотивують мене щодня ставати кращою.

Батьківська підтримка – запорука мого життєвого успіху. Ще з першого класу мама і тато – найкращі критики моїх казок і творів. Батьки давали поради, як зробити роботи досконалішими. Дуже рада, що вони солідарні зі мною у виборі майбутньої професії – я хочу бути журналістом. Батьки прагнуть дати якісну освіту мені й братику з сестричкою. Мама і тато вірять у мене, і я їх не підведу.

Вдячна батькам, за те, що виховують у мені Людину. Вони вчать творити добро, жити по совісті, не бути байдужою до чужої біди. Коли бачу ровесників, що голосно лаються матом, покурюють цигарки і розмірковують про те, де взяти чергову пляшку алкоголю, то дякую Богу, за те, що росту у родині, яка сповідує інші цінності. Мої мама і тато більше дбають про те, щоб ми, їхні діти, крокували праведною дорогою життя.

Батьки – мій взірець у житті. Вони довели, що лише невтомною працею можна досягти омріяних висот, прищепили любов до досконалості, дали мені ідеал щасливої родини.

Вдячна мамі і тату за радісне дитинство: сімейні пікніки, незабутні дні народження , за походи до цирку та гігантські сніговики, які ліпили в дворі усі разом.

Сьогодні я кажу мамі і тату “Спасибі!” за те, що можу довірити їм будь-який секрет, вилити душу, за те, що в їхніх серцях завжди живе щирість. Мої батьки – крила у небесній блакиті життя, які захищають від лютих гроз і нестримних вітрів невідомості.

Рідний дім. Тиша. У повітрі аромат духмяного печива. Сімейний сніданок. Усміхнені мама і тато. Завжди безтурботні брат і сестра. Як добре.

“Коли ж я востаннє обіймала батьків?” – запитую сама в себе.

Спасибі, печиво пресмачне, – промовляю, встаючи з-за столу. – І… дякую вам за все.

Тато й мама дивляться на мене з виразом обличчя, в якому стільки ніжності. Підходжу й обіймаю їх:

– Ви у мене найкращі!

Софія БАБІК, учениця 10 класу Рафалівської ЗОШ ІІ-ІІІ ст. Володимирецького району Рівненської області, переможниця Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”

, , переглядів: 2 390

Останні новини від OGO.ua


Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *