Мене завжди цікавили події, що відбувалися багато років тому, історія моєї родини. Годинами можу затамувавши подих слухати розповіді свого прадідуся, який наче провідник переносить мене із сьогодення в минуле, занурює у світ такий далекий та невідомий і водночас близький та рідний.
Я хотіла б присвятити цю розповідь моєму прадідусю Хорошуну Анатолію Трохимовичу, здійснити подорож у минуле стежинами довгого та незвичайного життя.
Прадідусь ділиться досвідом з учнями
Складним було його дитинство. Мати й батько багато працювали, а діти (троє хлопців було) город пололи та за молодшим братом гляділи. Дуже тепло прадідусь відгукується про свого молодшого брата: « Вася був маленьким, няньчив його, разом квочку пасли, огород пололи, і, звичайно, купалися в річці. Прийде мати, подоїть корову, напоїть нас молоком – ото і вся радість…» А потім із посмішкою на обличчі прадідусь додав: « Ми чомусь боялися бути вдома увечері без батьків. Зачинялися в хаті, каганця не світили, натягували рядно на голову й лягали спати»! Ще, згадував, вони дуже боялися грози. Розповідав прадідусь, що в кінці городу було в них трохи сінокосу. З тим сінокосом була пам’ятна пригода, яка мені дуже закарбувалася в пам’яті: «Батько косив траву, а я, малий, мене в траві й не видно, тихо ловив метеликів. А батько помітив мене, коли вже замахнувся косою, та затримав її. Але коса встигла торкнутися мого лоба. Ухопив мене батько на руки, біжить до хати й плаче разом зі мною. Шрам і досі видно. Мабуть, тому батько мене найбільше любив.» Прадідусь каже, що йому часто осики сняться, бо, коли дитиною втомлювався на городі, йшов в осичину, лягав у холодочку та слухав шепіт осикового листя. Там, в осичині, поховані дві його сестрички-двійнята, малими померли…
У той час прадідусь проживав на хуторі Хорошуни (звідси й прізвище), який у 1939-1940 р. було знесено, вони із сім’єю змушені були переселитися в Ступки, на вулицю Басерби, коло річки. То були важкі роки німецької окупації…
У 1946 р. прадідусь закінчив 7 класів Ступківської школи, і постало питання: «Куди ж далі рухатися»? Саме тоді він твердо вирішив працювати на освітянській ниві вчителем. Спочатку закінчив Гадяцьке педагогічне училище, а згодом – Полтавський педагогічний інститут. «Більше 64 років пройшов тернистою освітянською нивою, – із гордістю каже, – і за це завдячую своїм учителям».
Молодий учитель
Перед вступом у педучилище
У 1950 р. прадідусь одружився з піонервожатою Марією Вікентієвною (Петровською) Хорошун із бідної, але порядної польської сім’ї Петровського Вікентія. Із захопленням прадідусь згадує: « Скільки п’єс ми поставили разом на аматорській сцені! Ставили навіть «Наталку-Полтавку». Я грав роль закоханого Петра, а Марія – роль Наталки».
Перша зустріч з донечкою
Життя прадідуся прийшлося на тяжкі повоєнні роки. Військову службу він проходив на Північному флоті, вийшов у запас у чині молодшого лейтенанта, потім двічі був на курсах, і у відставку вийшов у чині старшого лейтенанта. Після служби на флоті повернувся до батьківських порогів, де на нього вже чекала маленька донечка Алла (згодом народився син Василь).
Працював прадідусь учителем української мови та літератури, заступником директора, директором школи, завідуючим Кременчуцьким районним відділом народної освіти, після виходу на пенсію (аж до 80-ти років) викладав українську мову та літературу. І всі ці роки втілював у життя ідеї видатного педагога Антона Семеновича Макаренка.
Служба на Північному флоті
Антон та Марія Хорошуни з донечкою
Хор учителів
Антон Трохимович – офіцер
Я з упевненістю можу сказати, що мій прадідусь надзвичайна і цікава людина, адже жодні перешкоди на тернистому шляху, жодні труднощі не змінили його життєвого погляду, його цілей. У 88 років він ще сповнений сил, енергії та сподівань! Прадідуся запрошують на зустрічі з учнями, студентами, він розповідає про минуле, ділиться знаннями і досвідом.
Антон Трохимович з правнучками
Для всіх Хорошун Анатолій Трохимович – висококваліфікований спеціаліст, педагог, невтомний працівник, а для мене із сестрою – найрідніша людина, найкращий порадник і наставник у житті. Прадідусь дуже тепло згадує про наше народження: «Такий дарунок, як правнучки, та ще й красуні-дівчатка, – найдорожчий від усіх, які я мав за все вчительське життя. А звання «прадідусь» – дорожче за всі відзнаки, урядові нагороди».
Діана ОЖЕРЕЛЬЄВА,
переможниця Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”,
випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,
Полтавська область
Читайте також:
Моя матуся – мій ангел-охоронець
“Безмежно вас люблю”: дівчина зворушливо дякує батькам
Школярка хоче занести своїх батьків до Книги рекордів Гіннеса