Одного холодного осіннього ранку, коли остання зоря ще трималася за край неба, я прокинулась від дивного звуку. Поличка, яка була моїм затишним домом, почала ходити ходором. Деякі мої подруги-сусідки попадали на підлогу, а їх відірвані сторінки самотньо лежали білими острівцями. Я розгублено почала роздивлятись навколо, шукаючи старенького дідуся, що був моїм власником. Почулися людські кроки, але на відміну від повільного човгання сивочолого, ці були схожі на тупіт коней, тверді, швидкі. Раптом із сусідньої кімнати долинув глухий звук удару. Болісний крик заповнив увесь простір. Та тривав він недовго. Його розірвав різкий короткий звук, ніби десь у самому небі тріснула велетенська туго натягнута струна. Мене охопило дивне відчуття, наче насувається щось лихе.
Момент мертвої тиші запав у кімнаті, та за мить в наш книжковий спокій ввірвався хаос. Четверо кремезних чоловіків у військовій формі і з рушницями в руках вибили антикварні двері. Витончена скляна мозаїка розсипалася кришталевим дощем, перетворюючись на сотні різнокольорових лез. Заблуди почали трощити все навколо. Дубовий стіл, що стояв ще з початку існування цього помешкання, розколовся рівно навпіл із глухим тріском. Бильця масивного позолоченого дивана стирчали в картині, що була написана ще в епоху ренесансу. Виродки наближалися до книжкової полиці.
Я споглядала, як шматували моїх паперових сестер. Як Біблію раз по раз прорізали гострим штик-ножем. Черга швидко дійшла до мене. Я відчула, як масивні руки хапають мене за корінець. За секунду я опинилась у непроглядній темряві. Мене і ще кілька книг несли в невідомому напрямку. Чувся лише тупіт коней і реготання темних душ. Їх мова була брудною, грубою, неотесаною. Я із тугою згадувала тихий, м’який тембр власника, що часто читав уголос у своєму книжковому закуточку. Зараз від нього залишились тільки спогади.
Хтозна-через скільки часу коні спинилися. Нас грубо потягли в безвість, а потім викинули з мішка, як сміття. Я опинилась на брудній дерев’яній підлозі посеред купи книг, які так само не розуміли, що буде далі. Солдати, які нас принесли почали розмову:
- И чё нам с этим хламом делать? – сказав один із посіпак.
- Приказ ясен: ликвидировать опасный материал. Сжечь всё к чертям собачьим, чтоб и пепла не осталось! – випалив найбільший із них.
Мене охопив жах. Навіть уявити страшно, що язики полум’я задушать все навколо.
- Завтра порешаем. Я с дороги никакой, копыта откидываю, – висловився солдат.
Варвари вийшли з кімнати, голосно грюкнувши дверима. Мені ж залишалося чекати неминучого кінця.
Сонце вже зайшло за обрій. Крізь старе вікно просочувалося тьмяне світло місяця. Пил в приміщенні помалу осідав на палітурці. Валяючись на підлозі, я вже майже змирилась із фатальним фіналом, але раптом почувся тихий скрип дверей. В кімнату зайшов худорлявий солдат. Ступав він тихо й невпевнено, з мішком у руці. Одну за одною хлопець обережно клав у нього книги, намагаючись не наробити шуму. Тремтячі руки підняли мене із паркету і поклали до інших моїх посестер. Хоча я знову опинилась у темряві, проте занепокоєння не відчула.
Ми знову були в дорозі. Солдат скакав на коні галопом, наче остерігаючись переслідування. Мішок трусився, і ми часто стукались одна об одну. Кінь сповільнився. Згодом юнак зіскочив на землю. Він забрав мішок і дав комусь в руки зі словами:
- Сховай їх десь і бережи як зіницю ока.
Більше його голосу я не чула.
Нас занесли в приміщення. Мішок відкрила молода чорнява кароока дівчина. Вона дбайливо витягала кожну книгу і обережно складала на стіл. Будинок був не такий розкішний, як той, що належав дідусеві, але від нього віяло теплом та спокоєм.
Наша нова власниця була завідуючою міської бібліотеки, яка переховувала у себе книги під час масових репресій. Я прожила тут багато років. Спочатку мене помістили в безпечне місце разом з іншими книгами, щоб червоні посіпаки не знищили нас. Через деякий час власниця струсила з нас пил і дала знову відчути дотики рук та перегортання сторінок. Потім до будинку повернувся той самий солдат, що й врятував нас від знищення. Згодом вони із власницею побрались, і на світ з’явилась пара дітлахів. Пам’ятаю, сніжними зимовими вечорами вони сідали у вітальні і читали своїй малечі різні твори. Не буду приховувати, я була найулюбленішою книгою родини.
За пів століття мої сторінки пожовкли, стали сухими й тонкими, як осіннє листя. Колись міцна палітурка тепер була зворушливо потертою на кутиках, а корінець – обшарпаний та вицвілий на сонці. Час від часу мене брали перечитувати, і я думала, що в такій приємній атмосфері пройдуть мої останні книжкові роки. Все мало бути ідеально.
24 лютого 2022 року. Цього холодного зимового ранку я прокинулась від стозвукого грому, що геть не був пов’язаний із погодою. Дверцята книжкової шафи, в якій я лежала, прочинилися через вібрацію. Я роздивлялась навколо, шукаючи власників, та будинок був порожнім. Вони поїхали, забравши із собою все світло і тепло, що наповнювало оселю. Залишився морок. В моїй старій паперовій голові одразу виринув спогад майже столітньої давності. Я знала що сталось. Молоді, щойно видані книги, що лежали поруч, сполошилися від невідомості. Я ж заново проживала найжахливіший момент у своєму житті.
Світ розколовся в одну мить. Тишу розітнув нещадний свердлячий свист, який за частку секунди переріс у всеохопний гуркіт, від якого моє старе паперове серце заніміло. Залізна смерть вгризлася в плоть будинку з такою люттю, що стіни здригнулися й осіли в задушливій хмарі цегляного пилу. На шафу впала кам’яна брила, розтрощивши все, що було всередині.
Я пам’ятаю сіре небо, вкрите чорним густим димом. Залізні птахи літали навколо, а постріли пронизували важке повітря, залишаючи криваві сліди на асфальті. Я лежала на розтрощеному склі. Сторінки мої розлетілись у різні боки, а палітурка поволі тліла. Раптом мій туманний погляд угледів книгу, яку привезли лише місяць тому. Понівечена, та жива, вона лежала поміж каміння. Я горіла заживо, мовчки змирилася із невідворотною смертю і просто чекала. Але мій фінал не збігався з долею моєї паперової сестри. Останнє, що я бачила – це те, як маленький хлопчик, весь подертий і брудний, взяв до рученят книгу і сховав її під одягом. В той момент я зрозуміла, що є речі невмирущі. Поки живе українська книга – житиме і Україна!
Марія ДАВИСКИБА,
випускниця Школи універсального журналіста