Моє село, на перший погляд, нічим особливим не вирізняється з-поміж інших сіл України. Воно невеличке – всього три вулиці, які потопають у буйних садах, пишаються чепурними подвір’ями, квітують різнобарв’ям трав із весни до осені. За селом – величезний старий ліс, багатий на гриби й чорниці, а поблизу нього – маленька річка Веселуха, у якій зранку до ночі хлюпочеться дітвора. Та найбільшими скарбами мого Новосілля, безперечно, є люди. Тут стільки цікавих, непересічних особистостей, що годі й розказати! Ось, для прикладу, уродженка нашого села Тумаш Валентина Миколаївна, про яку й хочу розповісти…

Спілкуючись із цією енергійною, доброзичливою жінкою, дивуєшся: звідки беруться такі люди? Її запал, творчий ентузіазм просто вражають. Сама себе вона жартома називає одержимою. Їй однаково майстерно вдається проявляти себе в багатьох іпостасях: вона – прекрасний педагог Мутвицької школи, успішний керівник музею вишивки і ткацтва Зарічненського району, креативний керівник творчих гуртків та ще й науковець-дослідник.

Валентина Тумаш працює над вивченням матеріалів про Зарічненський район у краєзнавчому відділі Рівненської обласної універсальної наукової бібліотеки

Моє знайомство із Валентиною Миколаївною відбулося кілька років тому під час екскурсії в народному музеї, яку вона проводила разом зі своїми вихованцями. Скільки рідкісних експонатів там зібрано, які цікаві розповіді про них і наскільки цінна колекція відновленої поліської вишивки, виконана руками Валентини Миколаївни та її гуртківців! Їхні роботи не раз були відзначені призовими місцями на всеукраїнських виставках і конкурсах із вишивки.

Спілкуючись згодом із ровесниками із Мутвицької школи, чула багато хороших відгуків про Валентину Миколаївну як учителя світової літератури:

– Її уроки, розповідає колишня учениця, нині студентка філологічного факультету РДГУ Юлія Корнійчук,- завжди особливі: цікаві, насичені. Ця вчителька у своїй роботі завжди орієнтується на дитину, на клас і на час. І завжди й у всьому старається знайти щось нове. Пошукова діяльність для Валентини Миколаївни – невід’ємна частина життя.

«Це в мене від батька, – розповідає вона. Він у мене був сиротою і мало знав про свій рід, дуже жалкував про це. Саме в той час у мене з’явилася жадоба знань до свого роду, до минувшини, пошукової діяльності». Кожного літа під час своєї відпустки, замість поїздки на море, вона їде до музею Білоруського Полісся, Рівненського краєзнавчого музею, багато працює в архівах. У неї багато доробок, а ще більше – творчих планів.

Проте найголовнішою справою свого життя, зізналася мені Валентина Миколаївна, вона вважає історію її рідного села Новосілля, задля якої вона об’єднала всіх наших земляків, навіть тих, які живуть за межами Рівненщини. У цій книзі зібрані історичні факти про село ще з XVI століття, відслідковані родоводи новосільських жителів до сьомого коліна (так виконала мрію свого батька-сироти його донька), систематизовано фольклорний матеріал села, є розповіді про наших односельців. Тепер моє рідне село матиме свою історію в розповідях про всіх моїх славних земляків. Завдяки Валентині Миколаївні Тумаш, нащадки знатимуть своїх дідів і прадідів.

Ще раз задумуюсь, як охарактеризувала вона сама себе, – одержима, бо Одержима – любов’ю до пошуку, творчості, минувшини, людей і рідного краю…

Богдана МАРЧУК (ХАРКОВЕЦЬ),

Зарічненський район

Робота Богдани Марчук (нині Харковець) була підготовлена для Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!” у 2014 році, коли Богдана була випускницею загальноосвітньої школи у своєму рідному Зарічненському районі

Читайте також:

Отець Павло Дубінець – унікальний священик з рівненського Полісся

Зарічне – моя мала Батьківщина

The post Валентина Тумаш – вчителька, одержима любов’ю до рідного краю appeared first on Я - журналіст.

Перегляньмо їх разом!

The post Пейзажі рівненського Полісся: село Великі Цепцевичі appeared first on Я - журналіст.

Найцікавіше місце в світі для мене поруч. Це Сарненський залізничний вокзал. Він такий звичайний для безлічі людей, які не цікавляться історією, романтикою та іншими людьми, але такий незвичайний, такий чаруючий для мене. Коли ти знаходишся у його приміщенні акустика сторічної давнини дозволяє почути стукіт коліс прямуючого назустріч зі станцією потяга. Вони шепочуть: «Ще трохи, почекай, ми вже близько!». І ти чекаєш, так щиро, наче свій день народження, а запізнюючись на цей потяг, чуєш глузливий докір і нечутні іншим людям слова: «Що, спати любиш, так?»

Щодня тут можна зустріти різних людей. Турботливого татуся, який тримаючи під пахвою невеличкого, пошарпаного ведмедика, з великою любов’ю закутує свою маленьку донечку  вовняним шарфиком, чи заможну пані, що спішить в гості до свої родичів,  або  просто прогулюється пероном від самотності, ніби чекаючи, що життя поверне назад і вона виправить помилки молодості. Вкотре  хтось повернувся до рідного міста з довгого відрядження, десятки студентів не можуть дочекатися маминого, сповненого любов’ю, борщу, а мужнього солдата зустрічає сім’я з сповненими щастям очима. Людей тут завжди багато в будь-яку пору дня чи ночі. Хтось проводить тут декілька хвилин, а для декого вокзал є прихистком на ніч, а може і на певну частину життя. Змучені та заплакані, веселі та усміхнені погляди людей переплітаються у вирі всіх подій. Вокзальні стіни вислуховують кожну історію, ховають усі радощі і печалі в своєму серці, радіють і плачуть разом з нами. Для всіх, це чергова історія щастя чи смутку, яку ми, навіть, не завжди можемо вловити своїм зором, думаючи про своє,  а для нього, це ще одна неповторна зустріч з тобою, людино!

Зустрічаються з нами і працівники вокзалу. Усміхнені чи стурбовані вони працюють у самому дивному світі щоденних мандрівок та історій. Усі ці люди раді пасажирам. Кожен виконує призначену саме для нього цікаву роботу. А найтаємнішим тут є голос, що сповіщає всі «новини потягів». Це ніби голос самого вокзалу, який виривається із рупора і наздоганяє людей із вказівками чи оголошеннями. Сказати чесно, коли мені було років п’ять, я страшенно боялася його. Він лунав якось невчасно,тоді коли я була не готова до цього. До того ж я нічого не розуміла і мене це трохи дратувало. А сьогодні вже із задоволенням представляю ту, котра не втомлюється щиро передавати новини людям.

Коли ми блукаємо закуточками станції відразу привертають увагу величні стіни та високі стелі. Здається, що це зовсім не місце зустрічей і прощань, а нарадча кімната чи приміщення для обговорення важливих рішень. По суті так воно і є. Це місце стало точкою початку історії славного містечка, його серцем та єдиним спогадом про всі події які відбувалися тут…

Робітники, що пробивалися крізь хащі, прокладали колії та намагалися знайти підходяще місце для станції.  Однак заблукали і довго шукали виходу до робочого місця. Втративши надію вони побачили дику кізочку Сарну, котра вказала їм вірний шлях. Саме вокзал слугує своєрідним пам’ятником зустрічі людини з природою і є доказом спорідненості та любові у світі.

Ця подія сталася в далекому 1885 році, а саму споруду почали будувати вже у 1900 р.  разом із новою гілкою залізниці. Офіційне ж відкриття відбулося 1902, а вже 1905 – 1907рр. тут страйкували залізничники, що підтримали загальноімперську революцію. Виснажені та змучені вони вимагали зменшення робочого часу та підвищення заробітної платні. Картинки, що виринають у свідомості, змушують кожного з нас відчути той біль і розпач, який несли ці люди на станцію, працюючи тут по 14 годин на добу. Проблеми не вирішилися, життя плило своїм чередом. Через десяток років українці таки спробували відновити державність через утворення української Ценральної Ради, що стала основним законодавчим органом новоутворення. Михайло Грушевський і досі крокує станцією з одного боку в інший, шукаючи виходу, оскільки більшовики почали наступ і змусили її відступати. Останнім форпостом і точкою опори стала станція Сарни. Важливим центром був вокзал і в роки другої світової війни, так як був центром пересікання ліній «Рівне-Лунінець» та «Київ-Ковель». Споруду разом із прилеглими територіями жорстоко бомбардували, але станція вціліла. Досі в околицях люди знаходять бойові снаряди, а очевидці розповідають про важливі операції партизан та підпільників. У післявоєнний час місто однаково розрослося в обидві сторони від станції і сполучається між собою високим мостом, котрий єднає не лише землю, але й душі людей. Сьогодення чарує, змушує оновлюватися все навколо, лише вокзал лишився таким самим як і 114 років тому і в цьому є якась особлива величність, шарм і відголос історії…

Приходьте на вокзал зимовим ранком! В цей час тут особливо гарно. Фасад будівлі покривається інеєм, а дах снігом. Тоді, Серце нашого міста, ніби вдягається, впевнено ховаючи недоліки та бруд.  Сніг тут завжди потрібний, адже не лише пом’якшує величний вигляд будівлі, але й по-своєму реставрує все, що вже давно чекає оновлення. А влітку за Вокзал ховається сонечко. Воно ніби входить у нього, як у потаємну кишеню і обіцяє повернутися завтра, виграючи промінчиками через дах. Голуби, що постійно тут живуть тішаться останніми промінчиками, чистять різнокольорове пір’ячко і завмирають до ранку.  Це неймовірна картина! Нічого здавалося б особливого:  колії, асфальт, кілька самотніх магазинчиків і шалений захід сонця. А вночі, коли місто поринає у дивовижний світ снів, холодний камінь перону відлунює тихим шумом тих пригод, що відбулися вдень.

Я буваю тут у різні пори року. Щоразу зображую нові картини у своїй уяві, згадую минуле та вірю, що можливо колись, саме тут я зустріну справжнє кохання.

Наталія ЗАЄЦЬ, учасниця Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”, учениця 10 класу Люхчанської ЗОШ І-ІІІ ст. Сарненського району

Відеокурс “Школа універсального журналіста”: навчайтесь зручно [ЗАМОВИТИ]

Читайте також:

Про Сарни – з любов’ю

Вокзал у Сарнах – місце, де зустрічаються долі

Сарни – танець у колі мостів

The post Таємниці Сарненського вокзалу appeared first on Я - журналіст.

Стою у натовпі. Хочеться кричати, чи то від того,що хтось знову ненароком наступив на ногу,чи то від того, що кожного разу тут я знову переживаю неймовірні спогади, веду всіх вулицями моєї уяви, згадую зібрану мною історію цього місця. І вже не існує нічого. Люди віддаляються, голоси змовкають і я поринаю в музику свого улюбленого міста Сарни.

– Поверніться  праворуч – мій голос повертає мене  до свідомості, він дрижить і ще не викликає ніякого захоплення.

– Подивіться, ось стоїть ресторан “Сарни”. Тут щотижня відбуваються весілля, дзвенить музика,обідають різні люди. На його першому поверсі розмістилася піцерія “Шхуна”, котра  розкрила свої двері для голодних відвідувачів,шукачів пригод  і людей, які просто хочуть перепочити від шаленого темпу життя. Ця споруда з’явилася у  післявоєнний час і відразу стала культовим місцем. Єдиний ресторан в нашому районі. Радянський до глибини образу, з старими, але такими важливими для окремих ідеями, він кличе, насамперед,  тих, хто відпочивав тут у роки своєї молодості. Ностальгія “зриває дах” кожному з нас  хоч декілька разів у житті.

– Послухайте, – продовжую я, – тут і досі лунають “Веселые ребята” і “Ласковый май”. Тільки добре вслухайтесь. Серце кожного підкаже знайому лише вам музику і найяскравішу картину цього місця.

– А на початку існування Сарн, – озвучую щойно створену веселу думку, – тут звучала інша музика. На неї збігалися сотні жителів міста і тисячі людей повіту. Тут був базар. Звучали мелодії  кінських копит,закликів людей,  тупцювання  покупців. Двічі на місяць базар щедро розкривав свої двері таким же нетерплячим покупцям, як ми. Йшли торги, кожен вибирав  продукти і одяг на власний смак. Торгівля закінчувалася  і все завмирало… Але наступної миті знову  чулися крики і команди… Довгий час тут, на вулиці 3 травня, розміщувався десятитисячний Польський гарнізон, котрий проживав на новозбудованій базі, але саме сюди приходив для строю, підготовки та проведення  мітингів і парадів, військових зборів по тривозі та для вирішення нагальних питань. Не можу відвести погляд від цієї картини. Тут оживають солдати, які віддавали свою молодість охороняючи кордон. Всі гарні і стрункі, кожен у новій шинелі, з блискучими очима і ледь помітними молодечими вусами. Дивляться на українок, які співають ідучи з поля чи на танці, та ще не знають про війну, яка  от-от насувається. Музика замовкає. У вухах  дзвенять лише вибухи. Десь уже повезли тих хлопців, пошикували й наших дідів і прадідів. Серед них я бачу і свого дідуся Якова. Стоїть блідий, машинально махає рукою і нагадує про світле майбутнє. Саме таким його запам’ятала моя бабуся…Розказуючи про нього вона завжди плаче і всоте витягує лист із поміткою «Пропав безвісті». Отак і сотні тих хлопців просто розтають у тумані. На обрії лише «Танк».

– Він усьому свідок, – тицяю долонею на монументальну споруду в самому центрі міста. Усе бачив і чув таку музику, котру страшно собі уявити. Її створювали його гусениці і безстрашні воїни, котрі сиділи всередині.

– Зверніть  увагу на цю унікальну споруду, в ній закладена  іще одна сторінка славетного містечка. Часто ми кажемо: “Зустрінемось біля танку”. Адже саме тут ми призначаємо побачення, зустрічі із друзями,просто зі знайомими і не знаємо, що це ніякий не танк, а витягнута у 1974 році з р. Случ  артилерійська бойова установка СУ-76. На світі їх було п’ять, та вціліли лише дві – одна  є окрасою центру у Сарнах, а інша – стоїть у музеї  Москви. Стоячи  біля цього бойового гіганта , я намагаюсь уявити всі його переможні бої, а вітерець історії овіває мене теплом й, водночас, якимось холодом, смутком.

А як же не сумувати, – тверде звернення до людей насторожує оточення, – його «погляд» завжди спрямований  на братську могилу воєнного часу. Останки воїнів мали перенести в інше місце, на Меморіал. І  перенесли, але лише на паперах. Очевидці згадують, що ніхто так і не тривожив тоді вояків насправді. Але просто уявіть  собі, напротязі довгих двадцяти років  ми танцювали на їхніх могилах , забуваючи про пам’ять. Це огидно, але це правда. Хочеться зірватися на сміх, але я стримуюся і продовжую. Забувши про існування цього кладовища, влада довго дозволяла привозити сюди каруселі, цирк, зоопарк. На щастя, дорога нашої пам’яті відновилась. Тепер це наше місце пам’яті і тиші.

Раптом  всі подивились ліворуч. Дзвонять дзвони. Їх дивна музика навіює спокій. Стоїмо і віримо: «Краще життя вже поруч». Недарма  уже понад три роки гинуть невинні сини нашої Батьківщини. Сльози виступають  у кожного з нас.

Я пригадую, як вперше пішла до Сарненського  кафедрального Свято-Покровського собору і щиро молилась. Собор, як сонце осяює центр міста. Це новий, сучасний храм  з алеєю та фонтаном, проте його історія дуже значна. В 1913 році звели фундамент під майбутній храм, але після Другої Світової війни тут було відкрито танцювальну площадку. Роботи з будівництва святині відновилися лише в роки Незалежності. У 1996 році відбулося його офіційне відкриття. Саме це місце мене надихає, тут я можу зібратися зі своїми думками та помріяти.

Як багато мені хочеться ще розповісти, –  не можу змовчати я, – однак бачу, як із дальнього куточка алеї виїздить наш автобус. І єдине, на що встигаю звернути увагу майбутніх пасажирів за ці дві хвилини, так це на наш маленький Париж. «Ейфелева вежа», що знаходиться прямо за нашими спинами, так і  кличе до себе, щоб сфотографуватися і неначе наспівує якусь французьку романтичну мелодію. Недалеко від вежі “пурхає” своїми металевими  крилами метелик, біля якого можна зробити незабутнє селфі, та крутить колесами величезний велосипед, з якого не злазять діти на протязі цілого дня.

Історія дуже важлива річ, – відмічаю вже про себе,-  але не варто забувати і про сучасний стан речей. Оглядаюсь, і вже не чую музики, але чітко бачу Європейське майбутнє свого міста. Його пророкують ліхтарі з енергозберігаючими лампами, бруківка, котрою вимощено більшість вулиць. Про нього нагадує фонтан, кована металева колонка з накриттям, сучасні лавки та квітники. Це Європейське вікно Сарн. Саме тут підвалини історії мого краю, тут незримим дотиком  можна осягнути незвідану й   таку звичну глибочінь вулиць, відкрити в собі розуміння чогось справжнього та потаємного. Все має свої таємниці, надихає, приваблює й причаровує своєю безмежною красою. Варто лише прислухатись і можна почути цю таємничу мелодію провінційного містечка. Вона неповторна, як і кожен із нас.

Анастасія ГАВРИЛЬЧИК, учасниця Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”, учениця 11 класу Люхчанської ЗОШ І-ІІІ ст. Сарненського району Рівненської області

Читайте також:

Бойова машина в центрі Сарн: знахідка з дна річки Случ

Вокзал у Сарнах – місце, де зустрічаються долі

Сарни – танець у колі мостів

Джерело фото – Вікіпедія, автор – Tanya Dedyukhina

The post Про Сарни – з любов’ю appeared first on Я - журналіст.

Одні з найстаріших дубів України ростуть у селі Вітковичі Березнівського району Рівненської області. Їх відповідно назвали дуб-прадід, дуб-дід, дуб-батько, дуб-син та дуб-онук.

Вік дуба-прадіда – 1300 років. Якби сталося ще одне диво і він зміг заговорити, скільки таємниць та історій відкрив би нам цей патріарх світу дерев! Його окружність біля землі складає 9 метрів 26 сантиметрів, а на висоті 1,3 метра – 7 метрів 54 см. Цей велетень потребує реабілітації – в середині стовбура утворилось дупло, випалене блискавками, діаметром 1,4 метра.

Дуб-дід за параметрами не набагато поступається перед своїм старшим родичем: окружність стовбура біля землі – 6,98 метра, – діаметр крони – 21 метр, висота – 23 метри. Ну а вік його сягає тисячі років.

Лише на кілька десятиліть молодший за діда дуб-батько. Окружність його стовбура біля землі складає 6,38 метра, на висоті 1,3 метра – 4,24. Крона цього велетня розкинулась в діаметрі на 18 метрів, а верхівку відділяє від землі 20 метрів.

Вік дуба-сина вимірюється не тисячоліттями, а століттями – йому понад 500 років. Окружність стовбура біля землі – 5,4 метра, на висоті 1,3 м – 3,77 метра. А от по росту він перегнав батька, його висота – 25 метрів.

Наймолодший, звісно, дуб-онук, якому виповнилося лише 400 років. Окружність стовбура біля землі – 4,29 метра, на висоті 1,3 м – 3,57.

Зараз активісти села доглядають за дубами, причепурюють територію навколо них. Вітковицькі велетні цілком заслужено займають почесне місце у списку дубів-довгожителів не тільки поліського краю, а й всієї України та Європи. Дуби занесено до Червоної книги і вони є пам’ятками природи нашої країни. Огорожі навколо дубів, зроблені дбайливими людськими руками, – то символ єднання людини з природою.

Шанувати і турбуватися про цих Велетнів – одне з найбільших завдань вітковчан.

Дарина КАЛІНЧУК, учасниця Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”, учениця 9 класу Вітковицького НВК

Читайте також:

Отець Павло Дубінець – унікальний священик з рівненського Полісся

Школярка з Рівненщини хоче занести своїх батьків до Книги рекордів Гіннеса

Бойова машина в центрі Сарн: знахідка з дна річки Случ

Фото – ілюстративне, джерело фото – we.org.ua

The post Дуби-велетні в селі Вітковичі на Рівненщині – одні з найстаріших у Європі appeared first on Я - журналіст.

Ольга Іванівна Арабей більшу частину свого життя працювала вчителькою, а зараз вона щаслива жінка, яка має 2 дітей, 6 онуків і 2 правнуків та коханого чоловіка, з яким вона вже дуже довгий час разом.

“О сьомій ранку виходила з дому, щоб встигнути прийти до дев’ятої”

– Ольго Іванівно, де Ви народились, навчались?

– Я сама з Рівненської області, Рокитнівського району, станція Остки. Дівоче прізвище – Лозян Ольга Іванівна. В 1961 році я закінчила 10 класів, далі навчалась в Дубнівському педагогічному училищі, яке закінчила в 1963 році. Згодом я вийшла заміж і переїхала на Миколаївщину.

– З чого почалась Ваша кар’єра?

– Перші 4 роки після переїзду працювала в Троянській початковій школі. Жила я в Новогригорівці, тому кожного дня ходила 7 кілометрів до школи, а потім додому, адже в той час не було автобусів, не було навіть нормальних доріг. І в сніг, і в бурю, і в дощ треба було йти, бо на мене там чекали діти. О сьомій ранку я виходила з дому, щоб встигнути прийти до дев’ятої. Весь останній час я викладала в Новофедорівській середній школі.

– Скільки років Ви працювали вчителем?

– Стаж моєї педагогічної діяльності – 44 роки.

“Подобається слідкувати за тим, як дорослішають мої учні”

– Хто Вас надихнув стати вчителем?

– Мені дуже подобалась моя вчителька математики – Галина Макарівна. І легко давалися всі предмети. Слухаючи пояснення вчителя, я могла все переказати, весь матеріал швидко засвоювався. Я з радістю ходила до школи, щоб дізнатися щось нове й цікаве. І ось одного разу я вирішила, що теж хочу навчати дітей, хочу, щоб вони так само поспішали до школи за новими знаннями. Тож не вагаючись вступила до педагогічного училища.

– Чим Вам подобається професія вчителя?

– Якби я мала змогу змінити професію або почати все спочатку, я б нізащо не покинула викладацьку діяльність. Мені подобається працювати з дітьми, спілкуватися з ними, з їхніми батьками. Подобається слідкувати за тим, як дорослішають мої учні, як вони розвиваються.

– А що Ви робили з учнями, в яких була погана поведінка?

– В мене був один учень, який був дуже неслухняним, неспокійним хлопчиком. Він весь час кричав, ображав мене, однокласників. Але я все переносила, ласкаво з ним поводилась, тому що знала – якщо кричати на дитину, то вона ставатиме лише більш агресивною, і нічого з цього не вийде. Тому за весь період його навчання мені все ж таки вдалось виховати в ньому багато гарних звичок, він став добрішим, стриманішим.

“Дуже приємно, коли учні приходять в гості”

– Чи мали Ви якісь особисті методи і технології викладання?

– Ні. Я все вичитувала з різних методичних журналів, застосовувала це на практиці. Ніколи не було такого, щоб я пішла на уроки без підготовлених конспектів. Я завжди ретельно готувалась, продумувала весь матеріал, іноді вигадувала якісь ігри, щоб уроки були цікавими та насиченими.

– Що Ви вважаєте своїм найбільшим досягненням за всі роки вчителювання?

– Ну це треба подумати… Повага від людей – ось, чим я з гордістю можу похвалитись. Мене завжди поважали – і коли я працювала, і зараз. Дуже приємно, коли учні згадують мене, приходять в гості, не забувають. Хіба ж це не досягнення?

– Цілком з Вами погоджуюсь. Повага – це дуже важливо.

– Працюючи в школі, склалося так, що я вела один клас – від самого початку й до кінця. Це діти, яких я ніколи не забуду. І з радістю можу сказати, що вони – мої.

– Які предмети Ви викладали?

– Спочатку працювала вчителем початкових класів, потім 10 років викладала історію і основи права. А останні роки працювала вчителем хімії та біології.

– Які якості цінуєте в учнях?

– Насамперед це повага до старших, доброзичливість, любов до батьків.

– Як Ви прищеплювали учням любов до своїх предметів?

– Я намагалась дати їм ті знання, яких вони не могли взяти з підручників. Я брала все з енциклопедій, адже інформацію, що знаходиться в шкільних книжках, вони і самі в змозі прочитати, потрібно було надати дітям щось цікаве, щось нове.

“Колись були випадки, що й чорнила замерзали”

– Як змінилась школа за період Вашого викладання?

– Коли я приїхала сюди, це були чотири хати-мазанки. А зараз це двоповерхова будівля, в якій є комп’ютерний клас, газове опалення. А тоді що – топили дровами, вугіллям. Колись були випадки, що й чорнила замерзали.

– Ви пам’ятаєте свій перший урок?

– Не дуже. Пам’ятаю, що був він у Троянці. До цього цей клас займала інша вчителька, але вона була вимушена піти на пенсію, і тут прийшла я – молода, без досвіду. Кожну перерву ми з дітьми грали в різні ігри: і бігали, і стрибали, і з гірки на санях з’їжджали. Адже треба було, щоб діти звикли до мене, що сталося дуже швидко, їм подобалося те, як ми проводили час. Кожного дня я розповідала своєму чоловікові всі цікаві випадки. Пам’ятаю, одного разу ми вчили літеру «К». Я попросила дітей, щоб вони мені сказали будь-яке слово на цю літеру, а щоб їм було легше – дала підказку: «У кожного з вас вдома є господарство, і всі ви маєте кого?». І ось один учень підняв руку, і весь на емоціях вигукує: «Швині!». Я так сміялася з нього. По-перше, він ще погано розмовляв, бо це був тільки перший клас. А по-друге, мені було цікаво, чому не кури, не качки, не корова, а саме свині?..

– Чим займаєтесь зараз?

-Читаю, прочитала вже багато книг. Полюбляю вишивати, пишу вірші.

-Яку найголовнішу дитячу мрію Ви втілили в реальність?

-Я стала вчителем.

Карина НЕСЕНКО, випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”, Миколаївська обл.

The post 44 роки в школі: вчителька з Рівненщини виховала кілька поколінь учнів на Миколаївщині appeared first on Я - журналіст.

Читайте також:

Тараканівський форт у проекті “Сім чудес Рівненщини”

Таємниці Тараканівського форту

Джерело фото – Вікіпедія, автор – Posterrr

The post Тараканівський форт – унікальна пам’ятка Рівненщини [ВІДЕО] appeared first on Я - журналіст.

Любов’ю тут пройняте все, починаючи з мосту через Стир: його жовто-блакитні кольори зігрівають, ніби промовляють: «До краю сонця і блакиті запрошуємо Вас!»

Ідучи вулицями селища, зустрічаю рідних, знайомих, просто приємних людей і обов’язково із посмішкою на вустах.

Зашуміли тополі на Фестивальній, провели мене до найдовшої Центральної – від сучасних житлових будинків, державних установ аж до стареньких хат-мазанок на самому вигоні, де закінчується вулиця. Вітають вікнами-віконницями усіх людей, уклоняються квітучими мальвами за парканом. А за вигоном – знову ліс: Павлінка, Галяве, Тростянецьке, Яськова діброва…

Вертаємося додому… Падає перший лапатий сніг… Чути дзвоник, який закликає на урок учнів трьох шкіл селища, дітей – майбутнього нашого краю. Це вони славлять свою землю. Це вони підкорюють столичні виші, здобуваючи успіхи в медицині та фізиці, в науках гуманітарних та природничих.

Аж раптом… подих перехоплює відлуння церковних дзвонів. Створюючи святковий настрій, дзвонять у храмі Різдва Пресвятої Богородиці. Той гук звучить і в недавно збудованому храмі Успіння Пресвятої Богородиці. Він ніби поєднує кількасотлітню історію селища із новітніми подіями.

Аж знову дзвін… не дзвін… То, ніби граючись, вітає та й так само прощається тільки у нас ще діюча «кукушка» – малий поїздок із часів XVIII століття.

Вона – одна з найдовших вузькоколійних залізниць серед тих, що нині існують в Європі: від станції Антонівка до станції Зарічне відстань становить 106 кілометрів. Незвична вона й тим, що є однією з небагатьох вузькоколійок, які збереглися до нашого часу і функціонують досі.

Особливий інтерес становить також її маршрут – лісиста і заболочена територія Західного Полісся, де знаходяться кілька заказників державного й місцевого значення, частина Рівненського природного заповідника.

Вважається, що вузькоколійка була побудована в 1895 році, коли територія Волині й Полісся входила до складу Російської імперії. За іншими даними, залізницю збудували на початку Першої світової війни, що було зумовлене її промисловим і стратегічним значенням, адже неподалік у 1915-1916 рр. прохо­дила лінія російсько-австрійського фронту. У той час, крім лісу і торфу, вузькоколійкою транспортували також дьоготь, смолу, бондарські вироби. У роки Другої світової війни колія була зруй­нована, перші її ділянки відновлено в 1946 році. Лінія набула сучасного вигляду в 1968 році, коли проклали ділянку до райцен­тру Зарічне. У 70-80 роки XX ст. паровози були замінені тепло­возами, а старі пасажирські вагони – на нові.

Вантажні перевезення на вузькоколійці припинився під час економічної кризи 1990-х років. Деякий час вважали, що вона буде закрита як збиткова. Нині потяг використовується як паса­жирський і є важливим засобом зв’язку для жителів багатьох поліських сіл із районними центрами. Головна станція лінії – Антонівка. Антонівське депо є філією ковельського, а сама вузькоколійка належить Львівській залізниці. Поїзд складається з двох, а інколи – чотирьох вагонів. Для регулювання руху застосовується електрострижнева система.

Найбільша гордість кожного краю – люди. Потім уже – пам’ятники. Потім – гучні історичні події. Потім – всесвітньо відомі підприємства. Та, насамперед, моє Зарічне славиться людьми. Як зустрічають, так і проводжають вони з посмішкою на вустах, із добрим серцем, вдячним словом благословляють у дорогу…

Анастасія КОМАНДІК, учасниця Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”, учениця Зарічненського НВК “ЗОШ І ст. – гімназія”

Читайте також:

Отець Павло Дубінець – унікальний священик з рівненського Полісся

Школярка з Рівненщини хоче занести своїх батьків до Книги рекордів Гіннеса

Довгобуд у центрі міста Вараш: цікаве – поряд

The post Зарічне – моя мала Батьківщина appeared first on Я - журналіст.

Застала я його за досить дивною для звичайної людини роботою, у кухарському ковпаку та фартуху, випікав Божий хліб. Такий незвичний вигляд чоловіка, зацікавив би кожного, адже не щодня доводиться спостерігати за цим унікальним дійством… В кімнаті пахло вийнятим із печі хлібом і бджолиним воском. На деко рум’янились маленькі проскурки, і навіювало хатнім затишком. Світ для мене немов замкнувся у цьому невеликому кімнатному просторі, на цій людині.

…Життєві шляхи кличуть в мандри. За роки життя прочитано сотні, а може й тисячі томів книг. Власне, і бібліотека у домі священика може посперечатися із будь-якою сільською книгозбірнею. Він закоханий у книгу, у слово, у літературу не менше, ніж у саме життя. А її Величність Історія не дає йому спокою. Розірвані думки нарозхрист змушують з`єднатись воєдино, щоб докопатись, дістатись і дізнатись правду з історії нашого минулого. На старі закинуті горища дерев’яних поліських хат, під очеретом і солом’яною покрівлею, він вилазить, як досвідчений скелелаз на найстрімкішу вершину. А там, у запилених темних куточках, знаходить справжні артефакти з минулого людського буття. Зібрані ним колекції експонатів, виставлені у музеях від його рідного села й аж до Києва.

«Впізнати світ і глибину людської думки…» – ось чого він найбільше прагне. Життя привернуло його до науки, самоаналізу, самоосвіти, творчих подорожей, цікавих знайомств… І врешті змусило у поважному віці сісти за парту і відчути себе студентом Національного університету «Острозька Академія». Навчання у стінах цієї альма-матері для нього стало містком впізнання Всесвіту, суспільства, філософії, таємниць людських душ і взаємовідносин.

Але все це відбувається у позачассі церковного життя. Бо найбільше його покликання – вершити служби Божі у храмі, рятувати людські душі, нести до спраглих на знання людей Євангельську звістку, навчати і проповідувати слово Боже. Церква, храм – це місце, де душа священика отримує натхнення, сповнюється любов’ю. На мить молитви, лине до висот Небесних, де слово Боже переважає над матеріальною сутністю світу цього. Він Богом посланий до цих справ, бо йому імпонують Євангельські слова: «Не єдиним хлібом буде жити людина…».

А ще з ним прагнуть зустрічі люди у дорозі, за роботою, в домі і тому ж храмі. Лагідність очей його, тепле слово, коли хтось з ним спілкується, просвічує людей немов промінь сонячний землю нашу крізь суцільну темінь. Поспілкуватися з о.Павлом – це ніби напитися джерельної води під час спраги, ніби пробудитися від страшного сну. Розмови з цим чоловіком надихають, складається відчуття, що у тебе виростають крила і ти здатен творити чудеса, робити цей світ кращим.

Усе це про нашого священника, справжнього пастиря, доброго товариша, тата, а віднедавна й дідуся, отця Павла Дубінця, настоятеля церкви Святої Мучениці Параскеви села Морочне, що заховалось у самісінькому центрі поліського краю. Народився отець Павло у древній Дубровиці, місті, оповитому сивизною віків минулих. А дитинство і юність промайнула у ще однім давнім поселенні – селі Нобель Зарічненського району. Там, на берегах блакитного, як небесна вись, однойменного озера, серед вічнозелених просторів і похмурих краєвидів поліського краю, вдихнув він жагу і любов до світу, до людей, до Бога. Там вперше він відчув, що життя людини – це поклик нести тяготи один одного і сіяти добро у серце кожного.

Оцим і живе ця виняткова, щира і щедра душею людина поміж усіх нас, поліщуків-українців.

Наталія ДОРОНІН, переможниця Всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст”, учениця 11 класу Мутвицької ЗОШ Зарічненського району Рівненської області

Читайте також:

Сенсаційне відкриття рівнян: у Литві зберігається 500-річне Євангеліє, написане на Поліссі

На Поліссі трамваєм їздять на базар

Рівненщина унікальна: фото

The post Отець Павло Дубінець – унікальний священик з рівненського Полісся appeared first on Я - журналіст.