Моє село, на перший погляд, нічим особливим не вирізняється з-поміж інших сіл України. Воно невеличке – всього три вулиці, які потопають у буйних садах, пишаються чепурними подвір’ями, квітують різнобарв’ям трав із весни до осені. За селом – величезний старий ліс, багатий на гриби й чорниці, а поблизу нього – маленька річка Веселуха, у якій зранку до ночі хлюпочеться дітвора. Та найбільшими скарбами мого Новосілля, безперечно, є люди. Тут стільки цікавих, непересічних особистостей, що годі й розказати! Ось, для прикладу, уродженка нашого села Тумаш Валентина Миколаївна, про яку й хочу розповісти…

Спілкуючись із цією енергійною, доброзичливою жінкою, дивуєшся: звідки беруться такі люди? Її запал, творчий ентузіазм просто вражають. Сама себе вона жартома називає одержимою. Їй однаково майстерно вдається проявляти себе в багатьох іпостасях: вона – прекрасний педагог Мутвицької школи, успішний керівник музею вишивки і ткацтва Зарічненського району, креативний керівник творчих гуртків та ще й науковець-дослідник.

Валентина Тумаш працює над вивченням матеріалів про Зарічненський район у краєзнавчому відділі Рівненської обласної універсальної наукової бібліотеки

Моє знайомство із Валентиною Миколаївною відбулося кілька років тому під час екскурсії в народному музеї, яку вона проводила разом зі своїми вихованцями. Скільки рідкісних експонатів там зібрано, які цікаві розповіді про них і наскільки цінна колекція відновленої поліської вишивки, виконана руками Валентини Миколаївни та її гуртківців! Їхні роботи не раз були відзначені призовими місцями на всеукраїнських виставках і конкурсах із вишивки.

Спілкуючись згодом із ровесниками із Мутвицької школи, чула багато хороших відгуків про Валентину Миколаївну як учителя світової літератури:

– Її уроки, розповідає колишня учениця, нині студентка філологічного факультету РДГУ Юлія Корнійчук,- завжди особливі: цікаві, насичені. Ця вчителька у своїй роботі завжди орієнтується на дитину, на клас і на час. І завжди й у всьому старається знайти щось нове. Пошукова діяльність для Валентини Миколаївни – невід’ємна частина життя.

«Це в мене від батька, – розповідає вона. Він у мене був сиротою і мало знав про свій рід, дуже жалкував про це. Саме в той час у мене з’явилася жадоба знань до свого роду, до минувшини, пошукової діяльності». Кожного літа під час своєї відпустки, замість поїздки на море, вона їде до музею Білоруського Полісся, Рівненського краєзнавчого музею, багато працює в архівах. У неї багато доробок, а ще більше – творчих планів.

Проте найголовнішою справою свого життя, зізналася мені Валентина Миколаївна, вона вважає історію її рідного села Новосілля, задля якої вона об’єднала всіх наших земляків, навіть тих, які живуть за межами Рівненщини. У цій книзі зібрані історичні факти про село ще з XVI століття, відслідковані родоводи новосільських жителів до сьомого коліна (так виконала мрію свого батька-сироти його донька), систематизовано фольклорний матеріал села, є розповіді про наших односельців. Тепер моє рідне село матиме свою історію в розповідях про всіх моїх славних земляків. Завдяки Валентині Миколаївні Тумаш, нащадки знатимуть своїх дідів і прадідів.

Ще раз задумуюсь, як охарактеризувала вона сама себе, – одержима, бо Одержима – любов’ю до пошуку, творчості, минувшини, людей і рідного краю…

Богдана МАРЧУК (ХАРКОВЕЦЬ),

Зарічненський район

Робота Богдани Марчук (нині Харковець) була підготовлена для Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!” у 2014 році, коли Богдана була випускницею загальноосвітньої школи у своєму рідному Зарічненському районі

Читайте також:

Отець Павло Дубінець – унікальний священик з рівненського Полісся

Зарічне – моя мала Батьківщина

The post Валентина Тумаш – вчителька, одержима любов’ю до рідного краю appeared first on Я - журналіст.

Перегляньмо їх разом!

The post Пейзажі рівненського Полісся: село Великі Цепцевичі appeared first on Я - журналіст.

Стою у натовпі. Хочеться кричати, чи то від того,що хтось знову ненароком наступив на ногу,чи то від того, що кожного разу тут я знову переживаю неймовірні спогади, веду всіх вулицями моєї уяви, згадую зібрану мною історію цього місця. І вже не існує нічого. Люди віддаляються, голоси змовкають і я поринаю в музику свого улюбленого міста Сарни.

– Поверніться  праворуч – мій голос повертає мене  до свідомості, він дрижить і ще не викликає ніякого захоплення.

– Подивіться, ось стоїть ресторан “Сарни”. Тут щотижня відбуваються весілля, дзвенить музика,обідають різні люди. На його першому поверсі розмістилася піцерія “Шхуна”, котра  розкрила свої двері для голодних відвідувачів,шукачів пригод  і людей, які просто хочуть перепочити від шаленого темпу життя. Ця споруда з’явилася у  післявоєнний час і відразу стала культовим місцем. Єдиний ресторан в нашому районі. Радянський до глибини образу, з старими, але такими важливими для окремих ідеями, він кличе, насамперед,  тих, хто відпочивав тут у роки своєї молодості. Ностальгія “зриває дах” кожному з нас  хоч декілька разів у житті.

– Послухайте, – продовжую я, – тут і досі лунають “Веселые ребята” і “Ласковый май”. Тільки добре вслухайтесь. Серце кожного підкаже знайому лише вам музику і найяскравішу картину цього місця.

– А на початку існування Сарн, – озвучую щойно створену веселу думку, – тут звучала інша музика. На неї збігалися сотні жителів міста і тисячі людей повіту. Тут був базар. Звучали мелодії  кінських копит,закликів людей,  тупцювання  покупців. Двічі на місяць базар щедро розкривав свої двері таким же нетерплячим покупцям, як ми. Йшли торги, кожен вибирав  продукти і одяг на власний смак. Торгівля закінчувалася  і все завмирало… Але наступної миті знову  чулися крики і команди… Довгий час тут, на вулиці 3 травня, розміщувався десятитисячний Польський гарнізон, котрий проживав на новозбудованій базі, але саме сюди приходив для строю, підготовки та проведення  мітингів і парадів, військових зборів по тривозі та для вирішення нагальних питань. Не можу відвести погляд від цієї картини. Тут оживають солдати, які віддавали свою молодість охороняючи кордон. Всі гарні і стрункі, кожен у новій шинелі, з блискучими очима і ледь помітними молодечими вусами. Дивляться на українок, які співають ідучи з поля чи на танці, та ще не знають про війну, яка  от-от насувається. Музика замовкає. У вухах  дзвенять лише вибухи. Десь уже повезли тих хлопців, пошикували й наших дідів і прадідів. Серед них я бачу і свого дідуся Якова. Стоїть блідий, машинально махає рукою і нагадує про світле майбутнє. Саме таким його запам’ятала моя бабуся…Розказуючи про нього вона завжди плаче і всоте витягує лист із поміткою «Пропав безвісті». Отак і сотні тих хлопців просто розтають у тумані. На обрії лише «Танк».

– Він усьому свідок, – тицяю долонею на монументальну споруду в самому центрі міста. Усе бачив і чув таку музику, котру страшно собі уявити. Її створювали його гусениці і безстрашні воїни, котрі сиділи всередині.

– Зверніть  увагу на цю унікальну споруду, в ній закладена  іще одна сторінка славетного містечка. Часто ми кажемо: “Зустрінемось біля танку”. Адже саме тут ми призначаємо побачення, зустрічі із друзями,просто зі знайомими і не знаємо, що це ніякий не танк, а витягнута у 1974 році з р. Случ  артилерійська бойова установка СУ-76. На світі їх було п’ять, та вціліли лише дві – одна  є окрасою центру у Сарнах, а інша – стоїть у музеї  Москви. Стоячи  біля цього бойового гіганта , я намагаюсь уявити всі його переможні бої, а вітерець історії овіває мене теплом й, водночас, якимось холодом, смутком.

А як же не сумувати, – тверде звернення до людей насторожує оточення, – його «погляд» завжди спрямований  на братську могилу воєнного часу. Останки воїнів мали перенести в інше місце, на Меморіал. І  перенесли, але лише на паперах. Очевидці згадують, що ніхто так і не тривожив тоді вояків насправді. Але просто уявіть  собі, напротязі довгих двадцяти років  ми танцювали на їхніх могилах , забуваючи про пам’ять. Це огидно, але це правда. Хочеться зірватися на сміх, але я стримуюся і продовжую. Забувши про існування цього кладовища, влада довго дозволяла привозити сюди каруселі, цирк, зоопарк. На щастя, дорога нашої пам’яті відновилась. Тепер це наше місце пам’яті і тиші.

Раптом  всі подивились ліворуч. Дзвонять дзвони. Їх дивна музика навіює спокій. Стоїмо і віримо: «Краще життя вже поруч». Недарма  уже понад три роки гинуть невинні сини нашої Батьківщини. Сльози виступають  у кожного з нас.

Я пригадую, як вперше пішла до Сарненського  кафедрального Свято-Покровського собору і щиро молилась. Собор, як сонце осяює центр міста. Це новий, сучасний храм  з алеєю та фонтаном, проте його історія дуже значна. В 1913 році звели фундамент під майбутній храм, але після Другої Світової війни тут було відкрито танцювальну площадку. Роботи з будівництва святині відновилися лише в роки Незалежності. У 1996 році відбулося його офіційне відкриття. Саме це місце мене надихає, тут я можу зібратися зі своїми думками та помріяти.

Як багато мені хочеться ще розповісти, –  не можу змовчати я, – однак бачу, як із дальнього куточка алеї виїздить наш автобус. І єдине, на що встигаю звернути увагу майбутніх пасажирів за ці дві хвилини, так це на наш маленький Париж. «Ейфелева вежа», що знаходиться прямо за нашими спинами, так і  кличе до себе, щоб сфотографуватися і неначе наспівує якусь французьку романтичну мелодію. Недалеко від вежі “пурхає” своїми металевими  крилами метелик, біля якого можна зробити незабутнє селфі, та крутить колесами величезний велосипед, з якого не злазять діти на протязі цілого дня.

Історія дуже важлива річ, – відмічаю вже про себе,-  але не варто забувати і про сучасний стан речей. Оглядаюсь, і вже не чую музики, але чітко бачу Європейське майбутнє свого міста. Його пророкують ліхтарі з енергозберігаючими лампами, бруківка, котрою вимощено більшість вулиць. Про нього нагадує фонтан, кована металева колонка з накриттям, сучасні лавки та квітники. Це Європейське вікно Сарн. Саме тут підвалини історії мого краю, тут незримим дотиком  можна осягнути незвідану й   таку звичну глибочінь вулиць, відкрити в собі розуміння чогось справжнього та потаємного. Все має свої таємниці, надихає, приваблює й причаровує своєю безмежною красою. Варто лише прислухатись і можна почути цю таємничу мелодію провінційного містечка. Вона неповторна, як і кожен із нас.

Анастасія ГАВРИЛЬЧИК, учасниця Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”, учениця 11 класу Люхчанської ЗОШ І-ІІІ ст. Сарненського району Рівненської області

Читайте також:

Бойова машина в центрі Сарн: знахідка з дна річки Случ

Вокзал у Сарнах – місце, де зустрічаються долі

Сарни – танець у колі мостів

Джерело фото – Вікіпедія, автор – Tanya Dedyukhina

The post Про Сарни – з любов’ю appeared first on Я - журналіст.

А ви любите пісню? Так, як моя бабуся, мама і я?

Кажуть, пісня – це душа народу. Вона – це доля. Пісня – це сповідь життя та величезний скарб. І якщо в нас співають – значить культура народу є духовно багатою. А якщо піснею говорить уся країна, значить вона вільна, без меж і кордонів. Такою наша Україна була завжди. Такою її завжди хотіла бачити моя бабуся. Бог подарував їй пісню. Вона несе цей дар як трофей, як символ своєї свободи, сильного духу та невмирущості. Адже українська пісня йде гордо по стежині життя разом із радістю та бідою, із розквітом та руїною.

Доля, наче пісня, зустрілася на шляху моїй бабусі. Вона почала співати, тільки-но навчилась говорити. Пригадує випадок із дитячих літ, коли її брат, старший на двадцять років, на початку війни сильно застудився: «Остап лежав на печі, а я ще зовсім мала, якісь пісеньки собі виспівую. А він каже матері: «Мамо, скажіть Меласі, нехай вона заспіває. Бо, коли чую її пісню, то жити хочеться». Ті пісеньки, не знаю звідки вони у мене й брались, та я все співала. Співаю і зараз: і в радості, якої мало, і в горі, бо чоловіка поховала, сина втратила, сама на милицях, але все співаю. Пісня дає мені сили. Така вже в мене вдача. Отак я піснями, мабуть, і виспівала свою долю».

Бабуся замолоду мала гарний голос, заспівувала у хор – ланці. Коли їду до неї в село, завжди чую пісню, що гріє бабусину душу. Попри всі невдачі та нещастя вона не втрачає силу духу й залишається оптимісткою. Ця бабціна мудрість у витривалості. Вона вражає і надихає мене.

У своїх піснях бабуся зустрічається із покійним чоловіком, моїм дідом. Він був надзвичайно працьовитим, терплячим та чуйним. Дідусь ніколи й нікому не відмовляв у допомозі та й взамін нічого не просив. Багатьом допоміг побудувати оселі, прокладав у селі дорогу, зводив церкву. Бабуся завжди його підтримувала. Казала: «Шкодуй себе трохи – ти ж наша опора».

Бабуся – приклад для мами, а разом вони – приклад для мене й сестрички. Вони вчать власними мудрими прикладами приймати важливі рішення, відповідати за свої вчинки, бути чуйними до інших. Адже добро, зроблене людині, повертається у стократ і за це душа наповнюється світлом та теплом, каже бабуся. Й співає про це пісні. Її автентичні пісні, чарівні своєю неповторністю, глибиною та мелодійністю дають змогу нам розповісти про те, що не можна сказати простими словами. Пісня розкаже і про душевний біль, і про почуття, думки, надії та хвилювання. З нею ми не лише розкриваємо своє серце, а й розвеселяємо себе. Вона проста та щира, як мої бабуся й матуся.

Мама, також як і бабуся, дуже любить фольклор. Голос у неї ніжний, мелодійний та глибокий.

Ми співаємо у народному фольклорному ансамблі «Полішуки», збираючи автентичні пісні із різних куточків нашого краю, адже наш обов’язок – берегти пісенну спадщину для наших нащадків, бо в ній – душа українського народу. Коли нам сумно чи радісно, – ми співаємо. Поки жива українська мова і пісня, доти жива наша нація.

Моя бабуся і я з мамою також вважаємо, що співочої ідентичності не можна втрачати. Якщо ми будемо її плекати, вона завжди буде символом єдності, споконвічних традицій та культури. Тому, розвиваючи культуру, ми розвиваємо себе.

Вдячність батькам виявляється не тільки у словах, а в першу чергу, у наших вчинках. Варто цінувати все, що вони роблять для нас. Адже уся мудрість їхніх вчинків, доброта та ласка виховує у нас Людину. Рано чи пізно, ми зрозуміємо цінність кожної хвилини, проведеної з рідними. Все роблю для того, щоб моя вдячність батькам виявлялась у добрих вчинках, мудрих рішеннях, у тому, як я спілкуюся з людьми.

Для мене назавжди залишиться святим образ бабусі. Хочу, щоб вона пишалася мною завжди.

Юлія ВОДЬКО, переможниця Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”, учениця Вараської гімназії Рівненської області

Читайте також:

44 роки в школі: вчителька з Рівненщини виховала кілька поколінь учнів на Миколаївщині

Школярка з Рівненщини хоче занести своїх батьків до Книги рекордів Гіннеса

Моя матуся – мій ангел-охоронець

The post Мудра пісня моєї праматері: школярка з Вараша береже українську пісню разом із мамою та бабусею appeared first on Я - журналіст.

Любов’ю тут пройняте все, починаючи з мосту через Стир: його жовто-блакитні кольори зігрівають, ніби промовляють: «До краю сонця і блакиті запрошуємо Вас!»

Ідучи вулицями селища, зустрічаю рідних, знайомих, просто приємних людей і обов’язково із посмішкою на вустах.

Зашуміли тополі на Фестивальній, провели мене до найдовшої Центральної – від сучасних житлових будинків, державних установ аж до стареньких хат-мазанок на самому вигоні, де закінчується вулиця. Вітають вікнами-віконницями усіх людей, уклоняються квітучими мальвами за парканом. А за вигоном – знову ліс: Павлінка, Галяве, Тростянецьке, Яськова діброва…

Вертаємося додому… Падає перший лапатий сніг… Чути дзвоник, який закликає на урок учнів трьох шкіл селища, дітей – майбутнього нашого краю. Це вони славлять свою землю. Це вони підкорюють столичні виші, здобуваючи успіхи в медицині та фізиці, в науках гуманітарних та природничих.

Аж раптом… подих перехоплює відлуння церковних дзвонів. Створюючи святковий настрій, дзвонять у храмі Різдва Пресвятої Богородиці. Той гук звучить і в недавно збудованому храмі Успіння Пресвятої Богородиці. Він ніби поєднує кількасотлітню історію селища із новітніми подіями.

Аж знову дзвін… не дзвін… То, ніби граючись, вітає та й так само прощається тільки у нас ще діюча «кукушка» – малий поїздок із часів XVIII століття.

Вона – одна з найдовших вузькоколійних залізниць серед тих, що нині існують в Європі: від станції Антонівка до станції Зарічне відстань становить 106 кілометрів. Незвична вона й тим, що є однією з небагатьох вузькоколійок, які збереглися до нашого часу і функціонують досі.

Особливий інтерес становить також її маршрут – лісиста і заболочена територія Західного Полісся, де знаходяться кілька заказників державного й місцевого значення, частина Рівненського природного заповідника.

Вважається, що вузькоколійка була побудована в 1895 році, коли територія Волині й Полісся входила до складу Російської імперії. За іншими даними, залізницю збудували на початку Першої світової війни, що було зумовлене її промисловим і стратегічним значенням, адже неподалік у 1915-1916 рр. прохо­дила лінія російсько-австрійського фронту. У той час, крім лісу і торфу, вузькоколійкою транспортували також дьоготь, смолу, бондарські вироби. У роки Другої світової війни колія була зруй­нована, перші її ділянки відновлено в 1946 році. Лінія набула сучасного вигляду в 1968 році, коли проклали ділянку до райцен­тру Зарічне. У 70-80 роки XX ст. паровози були замінені тепло­возами, а старі пасажирські вагони – на нові.

Вантажні перевезення на вузькоколійці припинився під час економічної кризи 1990-х років. Деякий час вважали, що вона буде закрита як збиткова. Нині потяг використовується як паса­жирський і є важливим засобом зв’язку для жителів багатьох поліських сіл із районними центрами. Головна станція лінії – Антонівка. Антонівське депо є філією ковельського, а сама вузькоколійка належить Львівській залізниці. Поїзд складається з двох, а інколи – чотирьох вагонів. Для регулювання руху застосовується електрострижнева система.

Найбільша гордість кожного краю – люди. Потім уже – пам’ятники. Потім – гучні історичні події. Потім – всесвітньо відомі підприємства. Та, насамперед, моє Зарічне славиться людьми. Як зустрічають, так і проводжають вони з посмішкою на вустах, із добрим серцем, вдячним словом благословляють у дорогу…

Анастасія КОМАНДІК, учасниця Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”, учениця Зарічненського НВК “ЗОШ І ст. – гімназія”

Читайте також:

Отець Павло Дубінець – унікальний священик з рівненського Полісся

Школярка з Рівненщини хоче занести своїх батьків до Книги рекордів Гіннеса

Довгобуд у центрі міста Вараш: цікаве – поряд

The post Зарічне – моя мала Батьківщина appeared first on Я - журналіст.

Застала я його за досить дивною для звичайної людини роботою, у кухарському ковпаку та фартуху, випікав Божий хліб. Такий незвичний вигляд чоловіка, зацікавив би кожного, адже не щодня доводиться спостерігати за цим унікальним дійством… В кімнаті пахло вийнятим із печі хлібом і бджолиним воском. На деко рум’янились маленькі проскурки, і навіювало хатнім затишком. Світ для мене немов замкнувся у цьому невеликому кімнатному просторі, на цій людині.

…Життєві шляхи кличуть в мандри. За роки життя прочитано сотні, а може й тисячі томів книг. Власне, і бібліотека у домі священика може посперечатися із будь-якою сільською книгозбірнею. Він закоханий у книгу, у слово, у літературу не менше, ніж у саме життя. А її Величність Історія не дає йому спокою. Розірвані думки нарозхрист змушують з`єднатись воєдино, щоб докопатись, дістатись і дізнатись правду з історії нашого минулого. На старі закинуті горища дерев’яних поліських хат, під очеретом і солом’яною покрівлею, він вилазить, як досвідчений скелелаз на найстрімкішу вершину. А там, у запилених темних куточках, знаходить справжні артефакти з минулого людського буття. Зібрані ним колекції експонатів, виставлені у музеях від його рідного села й аж до Києва.

«Впізнати світ і глибину людської думки…» – ось чого він найбільше прагне. Життя привернуло його до науки, самоаналізу, самоосвіти, творчих подорожей, цікавих знайомств… І врешті змусило у поважному віці сісти за парту і відчути себе студентом Національного університету «Острозька Академія». Навчання у стінах цієї альма-матері для нього стало містком впізнання Всесвіту, суспільства, філософії, таємниць людських душ і взаємовідносин.

Але все це відбувається у позачассі церковного життя. Бо найбільше його покликання – вершити служби Божі у храмі, рятувати людські душі, нести до спраглих на знання людей Євангельську звістку, навчати і проповідувати слово Боже. Церква, храм – це місце, де душа священика отримує натхнення, сповнюється любов’ю. На мить молитви, лине до висот Небесних, де слово Боже переважає над матеріальною сутністю світу цього. Він Богом посланий до цих справ, бо йому імпонують Євангельські слова: «Не єдиним хлібом буде жити людина…».

А ще з ним прагнуть зустрічі люди у дорозі, за роботою, в домі і тому ж храмі. Лагідність очей його, тепле слово, коли хтось з ним спілкується, просвічує людей немов промінь сонячний землю нашу крізь суцільну темінь. Поспілкуватися з о.Павлом – це ніби напитися джерельної води під час спраги, ніби пробудитися від страшного сну. Розмови з цим чоловіком надихають, складається відчуття, що у тебе виростають крила і ти здатен творити чудеса, робити цей світ кращим.

Усе це про нашого священника, справжнього пастиря, доброго товариша, тата, а віднедавна й дідуся, отця Павла Дубінця, настоятеля церкви Святої Мучениці Параскеви села Морочне, що заховалось у самісінькому центрі поліського краю. Народився отець Павло у древній Дубровиці, місті, оповитому сивизною віків минулих. А дитинство і юність промайнула у ще однім давнім поселенні – селі Нобель Зарічненського району. Там, на берегах блакитного, як небесна вись, однойменного озера, серед вічнозелених просторів і похмурих краєвидів поліського краю, вдихнув він жагу і любов до світу, до людей, до Бога. Там вперше він відчув, що життя людини – це поклик нести тяготи один одного і сіяти добро у серце кожного.

Оцим і живе ця виняткова, щира і щедра душею людина поміж усіх нас, поліщуків-українців.

Наталія ДОРОНІН, переможниця Всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст”, учениця 11 класу Мутвицької ЗОШ Зарічненського району Рівненської області

Читайте також:

Сенсаційне відкриття рівнян: у Литві зберігається 500-річне Євангеліє, написане на Поліссі

На Поліссі трамваєм їздять на базар

Рівненщина унікальна: фото

The post Отець Павло Дубінець – унікальний священик з рівненського Полісся appeared first on Я - журналіст.