Дякую бабусі: світло з прожитого життя

17.03.2018

Дякую бабусі: світло з прожитого життя

У 2018 році бабусі Любі буде 90. Вікову прірву розміром у 74 роки видно у світобаченні, ментальності, вподобаннях, навіть цінностях. Мені завжди було важко її зрозуміти. Багато з того що вона казала чи робила видавалося дивним, і я розуміла що це нормально, адже ми з абсолютно відмінних світів, різні речі впливали на формування наших особистостей. Та нещодавно я спробувала зняти окуляри власного світобачення аби поглянути на деякі речі з іншої перспективи, спробувати осмислити глибше те, що говорить моя вісімдесятидев’ятирічна прабабуся. Є те, що торкнулося глибини душі…

Похилі люди часто розповідають одні й ті ж історії по багато разів. Можливо, це питання не лише старечої пам’яті? Бабуся Люба закінчила лише 4 класи, коли розпочалася війна, що поставила крапку в здобутті освіти. Завжди і кожному моя старенька оповідає одне й те ж, що була відмінницею у школі. Вчителі її любили, запрошували співати на різних заходах, бо дитиною вона мала гарний голос. Бабуся завжди акцентує на тому, що її портрет висів на дошці пошани.

Усе це я чула безліч разів за своє життя, але чомусь, лише цими днями прочитала між рядків те, що вкотре почула.

Не можу згадати, якусь яскраву історію з її молодості чи старших років, бо більшість з того, чим вона ділилася про свою юність, пов’язане зі страхіттями війни й голоду. А її зрілі роки були присвячені сімейним клопотам, домашньому господарству та проблемам тогочасного виживання, тобто нічого унікального, – стандартна історія жінки тих часів. І ось мені думається, а що як той портрет на шкільній дошці пошани – це найяскравіший і найтепліший спогад з її життя? Може, оглядаючись назад, дев’яностолітня людина бачить найбільше світло у тому, що для нас, кар’єристів 21 століття, здається мізерним?

Я запитала свою бабусю, ким їй тоді у дитинстві, хотілося стати, яким уявляла вона своє майбутнє. І знаєте, що? Вона мріяла стати вчителькою, хотіла навчати діток і бути схожою на Ніну Матвіївну, ту жінку, яка у молодших класах навчала її саму.

Лише один день бабуся відучилася у 5 класі після літніх канікул. На другий день після початку навчання десь у селі біля її школи впала бомба, від якої в навчальній будівлі повилітали вікна й двері. Більше до навчання бабуся ніколи не повернулася. Ось така історія.

Ми сьогодні маємо стільки можливостей для самореалізації, наші недалекі предки і мріяти про таке не могли. Та дико, що сьогодні, у 21 столітті ми живемо у стані війни. Це інша війна, не кожен думає, що має стосунок до того, що відбувається, не всі рівномірно відчувають цю боротьбу і її наслідки. Але, хтозна, що трапиться з нами завтра? Хай не доведеться дітям цього покоління зазнати того, що пронесла протягом життя не лише моя бабуся.

Війна – річ масштабна, яка породжує очевидні зміни в житті як непримітного середньостатистичного громадянина, так і ще ненароджених поколінь. Можливо, ми не можемо достатньо сильною мірою впливати на справи глобально-політичні. Але замисліться – є чимале коло, в межах якого кожен з нас може лишати власний слід, сильний і яскравий. Чому б не зосередитися на тому, що нам підвладне, почавши з маленьких кроків, що приведуть до великих змін?

Юлія ОДИНЕЦЬ, випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”, переможниця Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”, учасниця Зразкового художнього колективу “Гурток “Юний журналіст”  Полтавського обласного центру естетичного виховання учнівської молоді

Читайте також:

Дякую батькам за все

“Мама, ти – космос!”: хлопець зворушливо освідчується мамі в коханні

Школярка з Рівненщини хоче занести своїх батьків до Книги рекордів Гіннеса

, , , , , , , переглядів: 627

Останні новини від OGO.ua


Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *