Я пам’ять збережу та передам нащадкам

31.12.2021

Я пам’ять збережу та передам нащадкам

Із моїм прадідом Слободяниковим Миколою Степановичем мене розділили рівно 100 років. Я народився у грудні 2004, прадід – у грудні 1904. Його дружина, моя прабабуся Слободяникова Олександра Андріївна, народилася в 1916 році. З ними я не встиг зустрітися, але на прикладі їхнього життя вирішив будувати своє. Адже історії з життя пращурів чую від родичів з самого дитинства. Вони мене надихають та вказують правильний життєвий шлях.

Зустрілися прабабуся і прадідусь наприкінці 30-х років минулого століття. Олександрі було 19, Миколі – 31 рік. Вона – вчителька початкових класів, він – інженер-будівельник. Пишні весілля в ті часи не влаштовували і тому обійшлися скромною церемонією. Обручку Микола подарує дружині лише через кілька років після весілля. Та хіба це мало значення!

Олександра та Микола Слободяникови

Молода родина оселилася у старенькому будиночку в робітничому районі Миколаєва з мамою Шури і раділа кожному дню. А коли народився син Георгій, їхнє щастя подвоїлося. Батьки та бабуся обожнювали малюка, і здавалося, що щастя буде жити у цьому будинку завжди. У березні 1941 року народжується другий син, мій дідусь Анатолій, а в червні починається війна. Миколу не взяли до армії, бо він як провідний фахівець, повинен був залишатися в місті та займатися  евакуацією суднобудівного заводу. Але евакуюватися родина не встигла. Коли Микола прийшов на станцію з дружиною та маленькими синами, в ешелон не вдалося сісти. Останній потяг, за спогадами прадіда, був переповнений.

Погрозами та репресіями фашисти в середині вересня (Миколаїв було окуповано у серпні 1941) залучили до роботи на заводі невелику кількість робітників. Серед них був мій прадід. Він прибирав територію заводу. Після однієї з диверсій партизан, прадідуся як заручника, заарештували. Але йому вдалося врятуватися ще по дорозі до концтабору. А потім, увесь час окупації, прадід ховався в домашньому підпіллі (яма під шафою в кімнаті). Поліцаї, які постійно проводили обшуки, дідуся не знайшли. До речі, всю війну в будинку родини Слободяникових квартирував німецький солдат, але навіть не здогадувався про ще одного члена родини.

У будинку плакала голодна новонароджена дитина, а чотирирічний Георгій ніяк не міг зрозуміти, чому мама і тато перестали купувати йому не тільки цукерки, але й хліб. Бабуся Поліна, мама Олександри, намагалася якось заробити, продаючи речі. А одного разу, коли їжі вже зовсім не було, вирішила продати останню цінну річ – сережки з червоного золота, весільний подарунок чоловіка. Вона довго на них дивилася, згадуючи коханого, що загинув у громадянську війну, а потім відчепила від сережок масивні підвіски. Їх обміняла на мішок борошна, який і врятував сім’ю в найскладніший час.

Історія моєї родини в роки війни здається неймовірною. Дуже складно уявити, як мої пращури  вижили та витримали, як врятували двох малесеньких дітей, своє кохання та віру в людей, зберегли сімейні цінності. До речі, до людей, які залишилися в місті під час окупації, ставилися насторожено, а дідуся, якого одразу після війни призначили начальником відділення капітального будівництва заводу, через деякий час понизили в посаді. Але прадід зовсім не засмутився та до самої пенсії працював рядовим інженером.

Головне, що діти та Шурочка здорові, – завжди говорив він.

А коли дружина почала працювати директоркою школи, навіть жартував: «У будинку може бути лише один начальник».

Війна закінчилася, Олександра і Микола знову почали працювати. Дідусь відбудовував рідний завод, а бабуся викладала українську мову та літературу. У повоєнний час учителів не вистачало, і їй доводилося працювати відразу у двох школах. Але дітей моя прабабуся любила, на роботу ходила як на свято. Сувору, але завжди усміхнену Олександру Андріївну Слободяникову любили всі учні. Мій батько згадує, що в бабусі була феноменальна пам’ять. Неймовірно, але вона пам’ятала майже кожного зі своїх учнів. До дитини вміла знайти «ключик», про кожну знала майже все. Через кілька років Олександру Андріївну призначили директоркою школи. Тепер на роботі вона проводила ще більше часу, адже у директора, вважала моя прабабуся, не може бути вихідних. До її кабінету міг увійти кожен – і батько, і учень з будь-яким питанням, з будь-якою проблемою. На директорській посаді, особливо в повоєнні роки, працювати було дуже складно. В одному класі після війни навчалися діти різного віку, у перший приймали навіть 12 –річних дітей. Не вистачало меблів, шкільного приладдя, підручників. Багато було вчителів-фронтовиків без освіти.  Бабуся згадувала про те, як приносили школярі до класів знайдені на вулиці гранати…Звичайно, без допомоги та підтримки мами і чоловіка Олександра Андріївна б не впоралася. Домашні взяли на себе турботи по господарству, вихованню дітей.

Свою дружину мій прадідусь Микола поважав та безмежно кохав, надаючи приклад синам, і до кінця життя намагався їй у всьому допомагати. Разом вони прожили більше п’ятдесяти років, моя прабабуся пережила чоловіка лише на три роки. Називали вони один одного лише «Шурочка та Миколенька».

На свята Олександра Андріївна отримувала безліч листівок, а учні задаровували квітами. У кожному з міст колишнього СРСР в неї жили іі «діти». А коли мій дідусь Анатолій чи його брат їхали у відрядження або на відпочинок, то могли без проблем зупинятися в матусиних учнів. Скрізь їх приймали як найдорожчих гостей. А нещодавно дізнався, що прабабуся мого друга з гуртка була подругою моєї бабусі та замінила її на посаді директорки. Для мене це була звістка з минулого…

До останніх днів бабуся відповідала на листи, а у нас вдома зберігається магнітофонний запис, де вона кожному члену родини щось радить. І якщо запитати в усіх родичів про духовні заповіти Олександри Андріївни, то кожен буде згадувати багато. Бабуся Шура дбала про всіх. Моя старша сестричка, яка народилася за кілька тижнів до смерті бабусі, говорить, що вона, вже дуже хвора, піклувалася і про неї. Останні слова бабусі по телефону до батьків сестрички були: «Бережіть Галинку».

Я не перестаю дивуватися тим, як, пройшовши нелегке життя, мої пращури зберегли в собі стільки тепла та світла, добра, творчого потенціалу та любові, які зігрівають нашу родину протягом століття. Своє життя я намагаюся будувати так, щоб теж залишити про себе добру пам’ять. Звичайно, моє майбутнє буде проходити в зовсім інший час, але загальнолюдські цінності завжди залишаються вічними. А пам’ять про своїх пращурів я буду завжди берегти та передам нащадкам.

Артем СЛОБОДЯНИКОВ,

володар Гран-прі ХІІ всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”,

вихованець «Зразкового художнього колективу» гуртка «Школа журналістики» обласного Будинку художньої творчості Миколаївської обласної ради,

учень 11 класу Миколаївського муніципального колегіуму ім.Володимира Чайки

переглядів: 107

Останні новини від OGO.ua


Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *