I’m gonna take my horse…
«Як я хочу жити в двоповерховому будинку…»
…to the old town road…
«Було би краще, якби вона не покинула нашу компанію».
…I’m gonna ride…
«Цікаво, а як виглядав той хлопець молодшим? Потрібно знайти його акаунт».
…‘til I can’t no more.
На екрані висвітлюється колись популярна пісня виконавця Lil Nas X. У лівому кутку смартфона дивлюся на час. Вже десята вечора, а я ще досі не зробила домашнє завдання.
Злість.
Неприємний тягучий вир у глибині душі. Немов болотяна вода крутиться по колу і намагається огорнути мене з ніг до голови своїм брудом.
- Невже я знову вирішила втекти від цього світу та проміняти його на видуманий? – пошепки звертюся до себе та з гіркотою відкриваю щоденник.
Та-а-ак… Алгебра – п’ять номерів, українська мова – 2 вправи, астрономія – проєкт про сузір’я. Що ж там з біології? Самостійна.
Проєкт!
Його ж потрібно робити мінімум три години. Ех… Могла б замість того, щоб щось придумувати, створити ту кляту презентацію про сузір’я. Викручуся. А поки виконаю алгебру. Мову залишу на ранок.
З перших днів весняного карантину 2020-го року з’явилася потреба заповнювати вільний час. Спочатку я детально планувала графік і строго його притримувалася:
7:00 – чистити зуби;
7:07 – зарядка;
7:30 – читати книгу;
8:15 – сніданок…
Я відчувала себе володаркою часу. Але згодом згубила цей контроль.
І ні, спочатку не занурювалася в соцмережі. Я йшла на кухню, набирала трохи води у склянку та під приводом того, що у мене 10-хвилинна перерва, поринала у роздуми на сім таких «відпочинків». А потім й годинами намотувала кола у своїй кімнаті або ж кухні, обмірковуючи мрії або минуле.
Насправді, мені не вистачало простих людських емоцій. Я намагалася компенсувати нудну дійсність незбутніми сценаріями в голові. Якщо ж не мріяла, то розбирала ледве не кожну ситуацію, яка хоч якось зачепила. Спочатку це виглядало у моїх очах як саморозвиток. Таким чином могла зрозуміти, яких помилок не варто припускатися. Я вважаю, що здатність до аналізу – це круто, але максимум півгодини на день в особистому щоденнику. Та живи ж ти в теперішньому, Аню.
Пішла до школи. Емоції отримала, самоаналіз майже зник. Але лише на період очного навчання. Увесь «карантинний» 10-ий клас та літо стали місяцями «думок».
На жаль, це стало моїм наркотиком. Звучить огидно, але це справді так. Замість того, щоб розвиватися, вмикала гучність на 100% у навушниках. Сумні пісні заглушали нудну дійсність. Мені дійсно подобалося «страждати» наодинці з собою. А перед іншими я завжди посміхалася. Навіть сльози на людях перестали бути нормою.
Якщо поринання в себе стало моєю звичкою, то прокрастинація – подругою. Відкладання справ «на потім» перетворилося на ненависний щоденний ритуал. Навіть у моменти, коли мені дійсно набридало «зависати» у тіктоці, не могла зупинитися. Страшно було сісти за виконання домашнього завдання, бо це не приносило такого «кайфу» як час в іншій реальності.
«А раптом у тебе не вийде зробити все ідеально? Краще вже тоді й не приступати до роботи», – шепотіла моя підсвідомість.
Не сідала навіть за улюблені справи через страх. Страх, що творчий процес «не піде». Страх припуститися помилки. Страх отримати низький результат.
Боязнь. Провал.
Або страх володіє людиною, або – навпаки.
Як же я борюся з нестерпним горе-другом прокрастинацією? Даю дозвіл нічого не робити. Не гримаю на себе за «байдикування». І говорю:
- Аню, варто відпочивати, але поступово повертатися в тонус роботи. Ні, не потрібно насильно змушувати працювати. Зрозумій, що будь-яка справа на благо собі – вклад у майбутнє. Як мама турбується про дитину, так і ти даруй теплоту. З таким мисленням навіть миття посуду перетвориться приємні хвилини. Це ж є догляд за місцем, де поповнюєш енергію. Де куштуєш бабусину шарлотку з домашніми яблуками, які власноруч збирала в саду. Де ввечері відбуваються найдушевніші розмови.
Мені ще досі складно перестати себе лаяти за відпочинок, коли весь інтернет кишить курсами «Успішний успіх» та 12-річними блогерами-мільйонниками. Я вчуся дивитися на життя як на квест. Це як у комп’ютерній грі «The Sims». У свого персонажа хочеться прокачати навички гри на інструменті, щоб він став музикантом. А дію «сидіння в інтернеті» лише для поповнення шкали під назвою «дозвілля».
Варто наповнити своє буття радістю, яку приносять сценарії у голові. Ніби, замінити одне на інше. Тоді у грі «Життя» будеш заробляти завдяки навичкам найвищого рівня, навіть не вводячи чит-кодів.
Анна РОМАНЮК,
переможниця ХІІ всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”
На фото: Анна Романюк отримує Диплом другого ступеня всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст!” під час нагородження у Національній спілці журналістів України 24 грудня 2021 року. Ліворуч – перша секретар НСЖУ Ліна Кущ, праворуч – засновник конкурсу Віталій Голубєв