“Бабусеньки”: будемо ще співати!

10.01.2022

“Бабусеньки”: будемо ще співати!

Поважний вік – не привід сумувати. Це вкотре доводять учасниці фолькгурту «Бабусеньки» із села Вовчика Лубенського району на Полтавщині. Їхній триголосий спів здатний закохати в українську народну пісню навіть затятих прихильників винятково електронної музики. Про цей напрочуд творчий, активний, життєлюбний колектив ми говорили з його засновницею Марією Теодорівною Сухомлин та керівником Раїсою Володимирівною Пасічною.

Творчий дебют гурту «Бабусеньки». Село Вовчик Лубенського району Полтавської області, 2011 р. (фото з архіву гурту)

 – Маріє Теодорівно, міським жителям сільське буття видається не дуже цікавим. Ваш колектив – чудовий приклад того, що ні «глибинка», ні вік не перешкоджають творчій реалізації. Як спало на думку створити гурт?

 М. Т.: – Пішла на пенсію в 40 років – за вислугу. А тоді що робити? Ну не можу просто дома сидіти. А тут приїхали з Лубен представники соціальної служби та й кажуть: «От давайте проведемо свято Миколая. – Та давайте. – Ми будемо все робити, сценарій складемо». А я їм і говорю: «Знаєте, ми й самі складемо сценарій». Навіщо я сказала? Вони пішли й більш не приїхали. Ми з тих пір ото зібралися з дівчатами й вирішили разом співати. І досі співаємо.

 – Чия була ідея назвати колектив саме так?

 М. Т.: – Були всякі там пропозиції: й отак, й отак, й отак. І «Червона калина», і ще щось красиве українське. Коли це Оля Кутурій, наша Олечка, яка вже відійшла за межу вічності, каже: «Дівчата, ми всі бабусеньки: і за віком, і внуки майже в усіх є, давайте так і назвемося!» І всі її підтримали, бо ж ця назва – натуральний, так би мовити, продукт.

Певний час гурт існував без художнього керівника, що, звісно, не сприяло зростанню професіоналізму, і 2013 р. очолила колектив відома на Лубенщині фахівчиня з хорового мистецтва Раїса Володимирівна Пасічна.

 М. Т.: – Раїса Володимирівна нам як мама, вона нам і голос поставить, і похвалить, і пожурить. Вона ж живе за 20 км від Вовчика. Вітер, дощ, сніг, мороз – ніщо не заважає їй приїхати на репетицію. А бувало, і пішки йшла. «Хоч надворі завірюха і метелиця гуде, через гори і долини Володимирівна йде», – жартома співаємо нашому керівникові. Хтось сказав, що їй далеко їздити, ви без неї, мов, співайте. Та ні, діла не буде, нема керівника – нема пісні.

 Р. В.: – Я вибираю пісні. Це ж гурт «Бабусеньки». Якби це була інакша назва, звичайно, був би інший репертуар. А оскільки «Бабусеньки» – це щось милозвучне, гарне, то я й подумала, що пісні мають бути такого плану – жартівливі, веселі, але водночас любимо й пісні душевні, ліричні. В основному співаємо українських народних пісень.

 – Раїсо Володимирівно, де Ви їх знаходите?

– Раніше, коли не було Інтернету, багато дивилася телебачення, донедавна була прекрасна передача «Фольк-мюзік». Багато чого маю від студентських років. А бувало, і дівчата приходили: от мій зять у сусідньому селі таку почув… Нові пісні в нас з’являються й після виступів на різних збірних концертах: ми дружимо з різними колективами, обмінюємося з ними цікавим матеріалом. А пісня «У Полтаві на базарі» зі мною зі студентських років – почула її, коли навчалася в Гадячі. Дуже люблю цю пісню, вона така місцева, з красивим характером, у ній можна проявити голос. (Весело наспівує): «У Полтаві на базарі продала пшеницю та й купила на ті гроші оцюю спідницю. Кум на мене зиркне – широка спідниця, а я в ній, а я в ній гарна молодиця!»

 – А чи самі не пишете пісень?

 М. Т.: – У нас є Шура Григорівна, яка народилася у Вовчій Долині, тут поруч, біля Вовчика. Вона написала таку гарну пісню про своє село, аж сльози виступають. Писала про свою родину – мами нема вже, тата немає, двоє сестер одна за одною пішли… (співає): «Долину, Долину я бачу у снах. В Долині буваю лише у гостях, де хата з садочком, калина в дворі, до болю, до болю так рідні мені. А роки злетіли, мов в вирій птахи, давно за межею мої вже батьки. А я все не вірю, не вірю ніяк, на крилах в Долину лечу, наче птах». Шура Григорівна взагалі така: раз-два – і придумала пісню. Був ювілей Раїси Володимирівни, то їй теж пісню подарувала.

Гурт «Бабусеньки» на святкуванні Масляної в с. Вовчику Лубенського району Полтавської області, 2019 р. (фото з архіву гурту)

 – Чи є в «Бабусеньок» улюблена пісня?

 Р. В. : – Як сходимося отак інколи, дуже нечасто, на день народження, наприклад, чи просто почаювати після репетицій, то дівчата звичайно заводять пісні, які про наш вік. От, наприклад, у нашому репертуарі є така класика – стародавні українські пісні «Ішли воли по діброві» або «Із-за гори кам’яної» в Леонтовича обробці. А останнім часом найперше співаємо «Зелений сад» – дуже гарну пісню-ностальгію за молодістю, за минулими роками (співає): «А роки ідуть, а роки летять, і ми вже старієм з тобою, ой в серці живе, живе – не згаса та пісня, що зветься любов’ю».

 – А скільки всього пісень у репертуарі?

 Р. В.: – Здається, понад три десятки. Ми багато співаємо на Новий рік, багато вивчили місцевих колядок і щедрівок. Репертуар різножанровий, але його основа – це українські жартівливі пісні, як-от «Задумала борщ варити», «Покохала дідуся», «Червоненький бурячок», «Чоловіче, я слаба», «У Полтаві на базарі».

Під час репетиції у Вовчицькому будинку культури. Фото, с. Вовчик, грудень 2020 р. (фото авторки творчої роботи)

 – «Бабусеньки» нині святкують 10-річчя. Яка в гурту заповітна мрія? І чи вона взагалі є?

 Р. В.: – Мріяти ми в наш дивний час боїмося, але як же без мрії? Не відкрию, мабуть, таємниці, коли скажу, що найбільша мрія «Бабусеньок» – це виступати. Часто й на різних сценах, щоб знову й знову радувати глядачів і надихатися від них. Такий у багатьох із нас вік, що пройде рік-два – і вже може бути важко комусь на сцену виходити. Сподіваємося, що скоро закінчиться оця «чума» в Україні й усе стане на свої місця.

 М. Т.: – Вірю: усе налагодиться, будемо ще співати!

Іванна БРАЇЛКО,

лауреатка ХІІ всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”,

Полтава

переглядів: 554

Останні новини від OGO.ua


Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *