Набережна вздовж річки Рось. Нещодавно це місце стало найгучнішим та багатолюдним завдяки оновленому вигляду. Зручні лавки, ліхтарі, що світять завдяки сонячній енергії, місця для купання, намети для пікніків, жива музика щовечора та гучний і радісний дитячий сміх. Дістатися туди мені особисто легко, лише 10 хвилин і ти в цікавому місці, а головне все поряд.

Найбільший дендропарк України «Олександрія» цьогоріч відсвяткував свою 830-ту річницю. Пам’ятка архітектури та історії має велику площу, на якій розташувались і будинки графів Браницьких, власне зачинателів парку, й тисячі різновидів рослин: квітів, дерев, кущів. Парк має довжелезну історію із секретами, не звіданими людському оку. Дістатися парку так само легко, адже мені вистачає 20 хвилин пішки. Дивовижне поряд!

Біла Церква віднедавна — ще й одне з фестивальних міст. Щороку наше місто відвідують тисячі туристів на масштабний Фестиваль повітряних куль «Олександрійська феєрія»! в День Незалежності України, Фестиваль сільськогосподарського краму та машин, Фестиваль дерев’яних виробів, Фестиваль вуличної музики, Фестиваль вуличної їжі та інші.

Довкола багато цікавого яке поряд – варто лише помічати це!

Злата НОВОСЕЛЬСЬКА,

випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ «Острозька академія»,

м. Біла Церква, Київська обл.

The post Що цікавого у Білій Церкві? appeared first on Я - журналіст.

Насправді мене оточують цікаві друзі й знайомі, я живу у незвичайному місці з гарною навколишньою природою і багатою історією.

Цьогоріч природа прокинулася дуже рано. Ще на початку квітня досі трималися морози, йшов сніг, не дивлячись на те, що мала була б розпочатися весна. Аж раптом різко потеплішало, сніг розтанув, і все почало цвісти. Так, зараз, у першій половині травня вже відбуяв пахучий бузок і розпустила свої квіти акація, яка зазвичай розцвітає у червні, липа теж скoро покриється квітами і зашелестить, хоча її час має настати у липні. Я вважаю це досить цікавим явищем, адже поки що невідомо, чим це обернется у майбутньому. Але у наш час головне те, що це допомагає нам як фізично (можна збирати більші врожаї ) так і морально (значно підвищується настрій). Тож наразі це лише стає нам в нагоді.

Також я живу у незвичайному місці з цікавою історією. І незвично усвідомлювати, що ти живеш поруч з місцем, де тисячу років тому відбувалися битви слов’ян із половцями, де охрестили перших русичів, де жили давні київські князі. І, звісно, на цьому історичні події не закінчуються, а лише починаються.

У мене багато друзів і знайомих, з якими завжди захопливо спілкуватися. Хтось вміє грати на музичних інструментах, хтось добре малює, дехто знає декілька іноземних мов, інші вміють програмувати різними мовами програмування. Також один з моїх знайомих – іноземець, і з ним завжди цікаво розмовляти, особливо коли він ділиться своїми враженнями від України, коли він розповідає про своє життя, яке я з упевненістю можу назвати дійсно незвичайним. Цікавими також є його поради про те, як краще подорожувати, адже все це він знає з власного досвіду.

Підсумовуючи, я можу сказати, що хоча часом мені здається, що в моєму житті немає нічого цікавого, насправді, якщо забажати, можна згадати безліч цікавинок. Це ж саме можна сказати і про усіх інших людей. Подумайте: а що незвичайного у вашому житті?

Анастасія СТРОГАНОВА,

випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,

Київ

Джерело фото: http://posydenky.lvivport.com/threads/svit-navkolo-nas-ocham-svojim-ne-virju.76916/page-2

The post Цікаве навколо мене appeared first on Я - журналіст.

Я – школярка. Кожен мій день схожий на попередній. Я ходжу однією й тією ж дорогою, спілкуюся з тими ж людьми, займаюся тими ж речами, що й раніше, тому було б досить дивно помічати дещо нове, адже все вже бачила, оглядала очима й не один раз. Буває таке, що дуже нудно в школі чи вдома, часом я не знаходжу ніякої іншої справи, окрім як роздивлятись усе навколо, тому навіть малюнок на поличці в нашій класній кімнаті, замок, який наш класний керівник щораз вішає на дверцята шафи, візерунки на плафонах у кабінеті – для мене не новина. Але є дещо таке, що не повторюється жодного разу, навіть коли всі вважають інакше. Моє джерело натхнення, гарного настрою, сили духу, неймовірної палітри вражень – це природа… Люди дуже тісно пов’язані з нею, бо самі є її невід’ємною складовою.

Інколи трапляється, що йду дорогою додому, довкола тихо, немає машин, і раптом, неочікувано для самої себе, помічаю, що весело цвірінькають вільні пташки, вітер ніжно пестить листячко на втомлених деревах, сонячні промені з усіх сил намагаються впасти хоч краєчком на сухий асфальт, розмальований кольоровою крейдою, а легенькі хмарки невтомно змагаються, хто ж швидший з них. Для мене це здається таким неймовірним, що хочеться зупинитися, заплющити очі хоч на хвилинку та просто прислухатись до всього, принюхатись до запаху повітря, наповненого ароматом листя горіха та каштану. Кожен раз, коли таке відбувається зі мною, пейзаж змінюється, а вітер приносить нові запахи з вулиць. Так цікаво! Особливо це помітно, коли шукаєш ідею для твору чи вірша, картини, аплікації тощо. А пір’я в птахів – це просто диво! Яка гама кольорів, яке розмаїття! Недарма художники часто малюють природну красу з пернатими, тепер я розумію, що такого незвичайного вони бачать.

Люди, я хочу порадити вам, аби ви частіше помічали красу довкола себе. Психологи також радять робити це, бо саме в такі моменти ми черпаємо неоціненну енергію матінки-природи. Зупиніться на хвилинку де б ви не були – у центрі міста, на роботі, вдома та просто заплющте очі. За цей маленький проміжок часу можна так багато зрозуміти… Відчуйте щастя в найпростіших речах…

Софія ШЕПЕЛЄВА,

випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,

Донецька область

Джерело фото: http://arastoum.info/vospitanie-zhitie-i-bytie-cheloveka/32-vse-stati-sajta/vospitanie-zhitie-i-bytie-cheloveka/219-chutkost-i-ejo-neobkhodimost-dlya-cheloveka

The post Цікаве – навколо нас appeared first on Я - журналіст.

Любов’ю тут пройняте все, починаючи з мосту через Стир: його жовто-блакитні кольори зігрівають, ніби промовляють: «До краю сонця і блакиті запрошуємо Вас!»

Ідучи вулицями селища, зустрічаю рідних, знайомих, просто приємних людей і обов’язково із посмішкою на вустах.

Зашуміли тополі на Фестивальній, провели мене до найдовшої Центральної – від сучасних житлових будинків, державних установ аж до стареньких хат-мазанок на самому вигоні, де закінчується вулиця. Вітають вікнами-віконницями усіх людей, уклоняються квітучими мальвами за парканом. А за вигоном – знову ліс: Павлінка, Галяве, Тростянецьке, Яськова діброва…

Вертаємося додому… Падає перший лапатий сніг… Чути дзвоник, який закликає на урок учнів трьох шкіл селища, дітей – майбутнього нашого краю. Це вони славлять свою землю. Це вони підкорюють столичні виші, здобуваючи успіхи в медицині та фізиці, в науках гуманітарних та природничих.

Аж раптом… подих перехоплює відлуння церковних дзвонів. Створюючи святковий настрій, дзвонять у храмі Різдва Пресвятої Богородиці. Той гук звучить і в недавно збудованому храмі Успіння Пресвятої Богородиці. Він ніби поєднує кількасотлітню історію селища із новітніми подіями.

Аж знову дзвін… не дзвін… То, ніби граючись, вітає та й так само прощається тільки у нас ще діюча «кукушка» – малий поїздок із часів XVIII століття.

Вона – одна з найдовших вузькоколійних залізниць серед тих, що нині існують в Європі: від станції Антонівка до станції Зарічне відстань становить 106 кілометрів. Незвична вона й тим, що є однією з небагатьох вузькоколійок, які збереглися до нашого часу і функціонують досі.

Особливий інтерес становить також її маршрут – лісиста і заболочена територія Західного Полісся, де знаходяться кілька заказників державного й місцевого значення, частина Рівненського природного заповідника.

Вважається, що вузькоколійка була побудована в 1895 році, коли територія Волині й Полісся входила до складу Російської імперії. За іншими даними, залізницю збудували на початку Першої світової війни, що було зумовлене її промисловим і стратегічним значенням, адже неподалік у 1915-1916 рр. прохо­дила лінія російсько-австрійського фронту. У той час, крім лісу і торфу, вузькоколійкою транспортували також дьоготь, смолу, бондарські вироби. У роки Другої світової війни колія була зруй­нована, перші її ділянки відновлено в 1946 році. Лінія набула сучасного вигляду в 1968 році, коли проклали ділянку до райцен­тру Зарічне. У 70-80 роки XX ст. паровози були замінені тепло­возами, а старі пасажирські вагони – на нові.

Вантажні перевезення на вузькоколійці припинився під час економічної кризи 1990-х років. Деякий час вважали, що вона буде закрита як збиткова. Нині потяг використовується як паса­жирський і є важливим засобом зв’язку для жителів багатьох поліських сіл із районними центрами. Головна станція лінії – Антонівка. Антонівське депо є філією ковельського, а сама вузькоколійка належить Львівській залізниці. Поїзд складається з двох, а інколи – чотирьох вагонів. Для регулювання руху застосовується електрострижнева система.

Найбільша гордість кожного краю – люди. Потім уже – пам’ятники. Потім – гучні історичні події. Потім – всесвітньо відомі підприємства. Та, насамперед, моє Зарічне славиться людьми. Як зустрічають, так і проводжають вони з посмішкою на вустах, із добрим серцем, вдячним словом благословляють у дорогу…

Анастасія КОМАНДІК, учасниця Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”, учениця Зарічненського НВК “ЗОШ І ст. – гімназія”

Читайте також:

Отець Павло Дубінець – унікальний священик з рівненського Полісся

Школярка з Рівненщини хоче занести своїх батьків до Книги рекордів Гіннеса

Довгобуд у центрі міста Вараш: цікаве – поряд

The post Зарічне – моя мала Батьківщина appeared first on Я - журналіст.

Хтось, маючи лише малесенький будиночок і недостатньо високооплачувану роботу, але чудову та розуміючу сім’ю, насолоджується кожним прожитим днем і цінує усе, що дало йому життя. А хтось має величезну квартиру, багато-багато грошей, але все одно чомусь часто страждає від самотності та нестачі чогось. Хоча й здається, що все у цієї людини є і вона просто зобов’язана бути щасливою. Кожен розставляє власні пріоритети та обирає свій життєвий шлях самотужки. Проте не всі у змозі отримувати насолоду від життя і бачити все цікаве навколо себе.

Я часто задумуюся над тим, який же таємничий і прекрасний цей світ. З одного боку – казкові гори, ліси, поля, а з іншого – спекотні тропіки, пустелі, моря. І все це нас оточує, все це ми можемо пізнати та жити в гармонії з природою, бачачи та цінуючи її красу і велич. Подумати тільки, скільки всього незвіданого та небаченого навколо мене! Напевне, не вистачить і цілого життя, щоби повністю розгадати усі загадки нашої планети. У кожної держави, країни, певної місцини свої особливості й ознаки, які більше ніде не побачиш. Кожна частинка нашого світу неповторна, не схожа на іншу.

Можна помітити, що ми самі створили все те, що зараз нас оточує. Людина – найрозумніша з усіх живих істот. Вона сама навчилася пристосовуватися до умов навколишнього середовища. Ще наші давні предки зуміли добути вогонь, приручили тварин, полювали, збудували житло, знаходили і готували їжу. Завдяки розуму й кмітливості суспільство створило техніку, що зараз є невід’ємною частиною нашого життя. Лише вдосконаливши себе, ми маємо змогу вдосконалювати світ. І чим краще ми пізнаємо навколишнє середовище, тим більше створюється нових будинків, мостів, доріг і змінюється довкілля загалом. Та за цими винаходами й прагненням створювати нове, люди зовсім припинили берегти і дбати про те, що вже мають.

Зависаючи годинами за екранами комп’ютерів і телефонів, ми зовсім не помічаємо того, що відбувається навколо нас. А за вікном стільки цікавого й нового відбувається кожного дня, але мало хто на це навіть не звертає уваги. Скільки всього ми можемо побачити, відчути у своєму житті, проте зовсім не використовуємо ті шанси й можливості, які маємо. Люди надто зайняті побутовими справами і постійно жаліються одне одному, що не мають вільного часу. Кожен день одноманітний. А час лине настільки швидко, що ми й не помічаємо, як так проходить ціле життя.

Коли людина у кожній дрібниці помічає щось прекрасне, тоді її життя стає яскравішим, насиченішим, емоційнішим. Такі люди, як правило, оптимісти, до яких завжди прихильні оточуючі. Тут не грає великої ролі те, де ти живеш, ким працюєш і скільки заробляєш. Аби бачити у всьому щось прекрасне й цікаве, слід просто радіти життю, кожному прожитому дню й моменту, насолоджуватися й любити те, що ти робиш і чим займаєшся. Часто, не зумівши подолати тяжкі життєві труднощі та негаразди, людина замикається у своєму вигаданому світі, днями, а то й місяцями сидячи удома та ні з ким не спілкуючись. Нам здається, що якщо ми не змогли вирішити певні проблеми, то тоді зовсім немає сенсу розвивати себе, удосконалюватися й вивчати нове. Ми перестаємо помічати те, що колись для нас було захоплюючим і цікавим, радіти тому, чого так колись із нетерпінням чекали. Проте тільки переборовши себе та переживши усі труднощі, які приготувало нам життя, ми починаємо розуміти, який чудовий цей світ і скільки всього ти можеш побачити й відчути у ньому.

Тож цінуй кожен момент, який ти прожив, умій бачити прекрасне і цікаве у всьому, що тебе оточує, та просто радій тому, що ти існуєш у цьому величезному, захоплюючому та загадковому світі!

Ангеліна БОДЯЛОВА,

випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”, Чернігівська область

Джерело фото: https://www.sc115.com/photo/66522.html

The post Цікаве навколо мене appeared first on Я - журналіст.

Так я робила те, що мені подобається, і ловила з радістю кожен момент. Можна сказати, що саме цей стиль життя і привів мене до того, що пишу я цей текст, знаходячись за кілька тисяч кілометрів від рідного дому.

Якось мама сказала мені, що є такий конкурс, переможці якого їдуть в Америку на рік, живуть там у приймаючій хост-сім’ї, ходять до школи. Загалом, живуть звичайним життям американського підлітка.

Чи загорілася я цією ідеєю? Чесно кажучи, не дуже. Якось мені не вірилося, що звичайні діти із звичайних, середньостатистичних українських сімей, як моя, можуть, вигравши конкурс, полетіти аж в Америку. Країну, де знімають найкрутіші фільми, де підлітки їздять до школи на авто, де височенним хмарочосам немає кінця, де зовсім інше, зовсім не таке життя.

Напевне, тому я тоді й “провалила” перший тур конкурсу “Флекс”. Я не вірила в те, що ця можливість реальна.

Але з плином часу, коли я поспілкувалася із людьми, які стали учасниками програми, коли я прочитала їх блоги та почула реальні історії, ця мрія стала ближче.

Коли я йшла на кожен з 3 турів, не будувала ілюзій. У мене не було жагучого марення перемоги. Я хотіла перевірити свої сили, подивитися, на що я сама здатна.

Я не можу передати свої відчуття, коли почула слова: “Вітаємо, ви стали фіналістом програми “Флекс”. Це ніби водночас і неймовірна радість, і страх, і зречення цього. Загалом, всі ознаки шоку на обличчі. Не те що я не вірила в свої сили. Я завжди вірю. І в мене, на щастя, також вірять. Але все ж уникнути шоку, коли розумієш, що ти потрапила у тих 248 з більш ніж 11 тисяч дітей, виявилося неможливо.

За цим були дуже швидкі 4 місяці підготовки документів та усвідомлення того, що наступні 9 місяців будуть зовсім інакшими.

І після цього всього я хочу сказати, що усвідомлення до мене прийшло тільки тоді, коли я вже перетнула океан. Коли я прокинулася наступного дня у своїй хост-сім’ї, у зовсім іншій кімнаті, з поки що чужими для мене людьми в будинку на іншому кінці світу.

Пройшов тиждень з моменту мого нового життя в Техасі. Увесь цей час я знайомилася із сім’єю, родичами, звикала до відмінностей, спілкувалася із студентами по обміну з інших країн.

Не впевнена щодо більшості американців, але тепер можу   запевнити, що сім’я Бері знає, що таке наші українські справжні деруни.  Була дуже рада з того, що через кілька хвилин після приготування, їх вже не було  ні в тарілках, ні на пательні. Дуже дякую своїй любій  Матусі, яка навчила мене готувати не лише бутерброди. Отже, моя просвітницька робота щодо української кухні розпочалася вдало!

Вже зовсім скоро я піду в американську школу та буду звикати до усього нового там.

Але найголовніше, що я зрозуміла за цей час, — це те, наскільки я щаслива людина. Яку я маю чудову сім’ю, яких я маю класних друзів, як багато людей, які готові мене у будь-яку хвилину підтримати, які хвилюються за мене та щиро вболівають, скільки у мене є можливостей для розвитку та у якій врешті-решт чудовій країні мені пощастило народитися. Як же я пишаюся тим, що я УКРАЇНКА! І як же сильно я люблю все те, що мені так щедро подарувала доля!

24 серпня — перший день занять в моїй новій американській школі, і я пішла на уроки  у вишиванці.  Так, мені подобалося, що діти робили компліменти з приводу мого одягу. Так, я з радістю пояснювала в класі, як називається моя сорочка та чому я її одягнула. Так, я розповідала про це на кожному кроці, і мені було дуже приємно, що мене слухали і потім підходили та задавали питання.

Що ж, вже кілька тижнів я офіційно є джуніором (ученицею 11 класу) в Westwood High School, старшій школі, що знаходиться в моєму місті. Певно, варто було б розповісти трохи більше про цей аспект мого життя, адже у школі я перебуваю з 8 до 15:30.

Ось, до речі, й перша відмінність: вставати доводиться набагато раніше. І не тільки тому, що школа починається о 8:00, а не о 8:30, головна ж причина:   прогавив свій автобус — до школи не доберешся (хіба що у тебе є водійські права, як у деяких учнів, але в моєму випадку така опція на доступна). Тож щоранку о 7 годині (в Україні я в цей час ще дивилася б третій сон) я вже очікую на такий відомий усім з американських фільмів жовтенький автобус та вирушаю до школи. А що ж там?

Давайте спробуємо уявити 16-річну дівчину з іншого кінця світу, яка вперше переступила поріг американської школи і поняття немає, що ж її тут чекає. Близько 500 дітей віком від 14 до 18 років, дуже привітні вчителі, які супроводжують “новеньких” до аудиторій. Цікаво те, що кожен учень має свій індивідуальний розклад. Всі повинні взяти 4 обов’язкові предмети і 3 за власним бажанням. Тобто деякі уроки я відвідую з 12- класниками, а деякі з 9- класниками. Все залежить від рівня предмету (який також можна обирати).

Ще в перший день я звернула увагу на обладнання в класах: проектори, маркерні дошки, в класах математики у вільному користуванні калькулятори з можливістю виконувати найрізноманітніші математичні розрахунки, по школі скрізь встановлені фонтанчики з питною водою, у вільному доступі комп’ютери в бібліотеці. Звучить по-новітньому, чи не так? Та і вчителі використовують дані можливості по максимуму. Майже на кожному уроці для учнів вчителем заготовлена презентація на тему уроку, часто ми дивимося відео, що стосуються теми (на одному з уроків студенти по обміну, і я в тому числі, показували на Гугл картах своє місто). Був випадок, коли на кілька годин пропав інтернет. Вчителі були дуже засмучені, адже не зможуть повноцінно провести запланований урок.

До речі, деякі викладачі полюбляють заохочувати учнів за гарну роботу солодощами. Та і учні не проти. І, якщо ми вже згадали про їстівне, не можна забути про найприємнішу для студента по обміну деталь — безкоштовні обіди та сніданки! Все що треба, аби отримати свою порцію їжі — ввести свій код ( який є у всіх). Обіди та сніданки комплексні та повноцінні (ні, не одні бургери та смажена картопля), які ви також можете обирати (хоч і не all inclusive в п’ятизірковому готелі, а теж приємно). Інколи я навіть не можу все з’їсти, бо ті обіди аж надто комплексні. Зате залишається час на спілкування із новими друзями! На щастя, хоч під час обіду, який триває 30 хвилин, ми такий час маємо. Адже перерви між уроками лише 4 хвилини! Цього часу буквально вистачає лише щоб перебігти з одного класу в інший.

Хоча американські школи в цьому аспекти змогли “реабілітуватися”: для того, щоб знайти друзів за інтересами та поспілкуватися існує багато клубів після школи, куди можуть приєднатися всі бажаючі. Це такі як клуб іспанської мови, клуб фотографії, театральний клуб, клуб правової свідомості громадян, кулінарний клуб і т.д. Їх різноманітність залежить від конкретної школи. Те ж саме  про спорт. У моїй школі з доступних видів є футбол, баскетбол, волейбол, теніс, софтбол, бейсбол, сокер, легка атлетика.

Ну і перш ніж завершити цей прискорений курс ознайомлення з американською школою, хочу зруйнувати стереотип щодо абсолютно вільного дрес -коду. У моїй школі все дуже серйозно з коротким та відвертим одягом — він під суворою забороною (за цим пильно слідкує адміністрація школи), дозволено одягати джинси та шорти за коліно без дірок не яскравих кольорів та верх з комірцем. Не менш суворо адміністрація школи ставиться до використання телефонів: це дозволяється лише перед чи після школи та під час обіду. Використовуєш телефон під час уроку чи на короткій перерві — плати кошти, щоб повернути його собі. Сподіваюся, нічиї рожеві окуляри щодо американської школи-мрії я не побила на друзки.

А поки вітаю усіх із першими місяцями  навчального року та бажаю успіхів. Продовжую досліджувати світ по ту сторону океану!

Кажуть, треба втратити, що зрозуміти цінність того, що ти мав. Я, на щастя, не втратила, але саме тут, за тисячі кілометрів від Батьківщини, я зрозуміла, наскільки я пишаюся тим, що я – УКРАЇНКА, наскільки рада, що можу себе так називати! Я так люблю тебе, моя Вкраїно!

І ще одне я зрозуміла: цікаве — поряд, тільки треба його не тільки побачити, але й опинитися в епіцентрі цієї цікавинки!

Євгенія СОБОЛЄВА, дворазова переможниця Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”, вихованка Зразкового прес-клубу “Юний журналіст” Палацу дитячої та юнацької творчості м.Хмельницький, зі штату Техас (США)

The post Із Хмельницького – до Техасу: як я опинилася на іншому кінці світу appeared first on Я - журналіст.

Уявіть собі картину: центр міста. На лавках сидять щасливі матусі, поруч гуляються їх малята, клумби, всипані чудовими квіточками, а з магазину пахнуть щойно спечені булочки. Збоку можна побачити місцевий Палац культури імені Лесі Українки. Звідти часто лунають дитячі голоси. Він щодня зустрічає маленькі таланти. Напроти нього видніється міський виконавчий комітет місті Вараш. Там знову засідають міські депутати та вирішуються проблеми містян. Поруч розташований готель «Вараш», який часто вітає відомих гостей та зірок. На свята тут ставлять велику сцену і концерти збирають тисячну публіку. Здавалося, ідеальна картинка, як для центра міста. Але серед усієї цієї міської краси стоїть Довгобуд. Ні, це не відомий музей і не будь – яке інше привабливе людям місце. Це звичайнісінький довгобуд,  який  ріже око вже десятки років жителям міста.

Сіра недобудована будівля «прикрашає» центр міста. Вона не стоїть тут рік, п’ять чи десять років. Відомий кожному варашанину довгобуд ріже око з 1991 року. І це «явище» молодого й процвітаючого міста. Дивно виглядає наш «красень» на фоні важливої для міста локації – будівлі реєстрації актів цивільного стану. Уявіть: щойно одружені молодята, розділяючи це щастя з рідними та друзями, виходять із РАЦСу та бачать перед собою… недобудову. А в голові було: що сім’я – це гарний будиночок. І якщо разом складати цеглинку до цеглинки, то можна дожити до щасливої старості. А що бачить новостворена сім’я? З перших хвилин подружнього життя дивиться на будівлю, яка розвалюється і поросла зеленню – не найкращі враження, складаються інші асоціації.

Можливо, у цієї будівлі є плюси? Вона висока, знаходиться в центрі міста. Користуючись нагодою, саме звідси пускають салюти та феєрверки на всі концерти, оскільки запускати салют із землі небезпечно. Також на будівництві народжуються і живуть маленькі собаченята. Їх там підгодовують мешканці міста. Цуценятам у довгобуді не страшний сніг та дощ. Вони мають хоч якийсь дах над головою. А коли підростуть, люди їх заберуть: хто у квартиру, хто на дачу, а хто в село. Тому можна сказати, що Довгобуд – це їхня перша домівка.

Для туристів довгобуд – це в першу чергу об’єкт, який неможливо не помітити, прогулюючись містом. Кожен подорожуючий обов’язково зацікавлено запитає про локацію, яка за ці довгі роки стала «головним досягненням» у будівництві Вараша. Для міста – це наше «цікаве поруч». Як добре, що вони навчилися не помічати цю сіру будівлю.

Що я хотіла цим сказати?  Не так важливо, що візитка Вашого міста – знаменитий музей, пам’ятник відомій людині чи величезний торгівельно – розважальний центр. Важливіше, що Ви дійсно любите своє місто й пишаєтесь ним. Що вмієте помічати щастя в простих речах. Подивіться навколо себе – цікаве поруч.

P.S. Довгобуд у центрі міста поступово стає торгівельним центром. Можливо, вже незабаром будемо залюбки проводити в ньому час та запросимо туди туриста, який завітає до них у гості.

Приїздіть – познайомимось!

Від редакції: робота була подана на Всеукраїнський конкурс “Я – журналіст!” у листопаді 2017 року. Зовнішній вигляд будівель, зображених на фото, які авторка подала з доступних їй на той час інтернет-джерел, за цей час міг змінитися

Анна ЖЕЛЕЗНЯК, лауреатка Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”, учениця 6 класу Вараської гімназії Рівненської обл.

The post Довгобуд у центрі міста Вараш: цікаве – поряд appeared first on Я - журналіст.