і з вітром відпускаю у політ

Н. Позняк

Моя  душа, мов вільний птах, летить над осінніми просторами, такими теплими і сонячними, дощовими та вітряними водночас. Цьогоріч осінь така особлива: довго дарує солодкі поцілунки кленовому листку, хризантемі, яблуні в саду…

Я чую її музику в співі птахів, що відлітають у вирій, у краплях дощу, у шумі вітру. Розглядаю її малюнки в жовто-золотистих тонах, які вона залишила на деревах. Щодня відчуваю її подих, ловлю ритм останнього вальсу барвистого листя.

Вона, як близька подруга літа, тішить нас лагідними променями сонця, як приятелька зими, пахне морозними ранками, натякаючи на наближення холодів. Це час урожаю, очікування результатів, пора для змін і підготовки до чогось нового та незвіданого.

Осінь – це по-особливому смачна кава з найближчими людьми. Це період довгих прогулянок, відвертих розмов, щирих обіймів, час, коли хочеться віддати частинку свого тепла найріднішим. Це улюблені фільми та книги, які гармонійно доповнюють атмосферу затишного вечора.

Осінь – це шанс поринути у свої думки та хвилювання; час пошуку себе. Це тиша, яка зцілює.

Для когось осінь – це період обірваних слів і недоказаних фраз, діалог, який так і не вдалося завершити. А для когось – розмова закоханих, які добре розуміють, наскільки  вони важливі один для одного. Він каже їй: «Ти в моєму вересні!», а вона відповідає йому: «Будь моїм листопадом!»

Моя осінь – спогад про те, що так і не збулося, і мрія, яка обов’язково здійсниться.

Анна ЗОЗУЛЯК, випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”

The post Відлуння осені appeared first on Я - журналіст.

Спершу визначимось з поняттям, яке асоціюється лише з нудьгою та журбою. Самотність – це проведення часу в компанії лише себе, своїх думок та тиші. Якщо людині погано бути з собою, то тоді можна сказати, що ця особа або не знає, чим зайнятись, або залежна від навколишніх (розбещена увагою). Для справжньої гармонійної людини немає нічого страшного в тому, щоб побути наодинці. Навіть навпаки! Часом це велике і рідкісне задоволення.

То що ж такого тут особливого? Коли ти лише сам, то можеш не комплексувати і робити, що заманеться. Хочеш співати – будь ласка, ніхто не стримує; хочеш танцювати під дивну музику – вперед; хочеш малювати – давай, нікому тобі заборонити. Крім повної свободи, ти оповитий тишиною, немов у непробивну ковдру. Звісно навколо тебе є звуки, які створюєш тільки ти, але тоді вони набувають більшої вагомості, адже ніяка метушня не перебиває оригінального «голосу» предметів. Не потрібно вдягати на своє обличчя маску приязності, на самоті тобі немає для кого грати якусь роль. Ніхто не запитає: «Чому ти такий сумний?» Певним особам важко зрозуміти, що ти не зажурений, а просто спокійний. Але на самоті не треба грати жодну роль (на жаль, люди часом забувають те, хто вони насправді через все це лицемірство). Можна без поспіху почитати, зайнятись улюбленим хобі, наїстись солодкого досхочу, подивитись щось (фільм, телепередачу чи серіал), прибрати оселю, помедитувати (медитацією може бути і звичайне спостереження за природою та міркування), послухати музику, розібрати старі речі, попити чаю зі свіжою випічкою, зробити фізичні вправи, прогулятись, купити давно заплановане тощо. Насправді я не розумію як може бути нудно, залишившись самому.

Бувають випадки, коли люди бояться залишатись з собою. В основному це через те, що тоді з’являється багато думок. Довго міркуючи про щось, можна згадати дещо дуже неприємне чи побачити правду, якої весь час уникав. Сам від себе не втечеш, тому деякі намагаються не влаштовувати зустрічей зі справжнім «я». Але є думка, що в суспільстві ти завжди будеш гостинно прийнятий та ніколи не потрапиш у тенета ізольованості. Проте все це омана, адже найжахливіше тоді, коли ти самотній саме серед людей. Тоді ти примушений бути одинаком, а з простого періоду часу самота стає описом твого стану, тобто це перетворюється на почуття, на тебе.

Як бачите, насправді чогось кошмарного в проведенні часу наодинці немає. Це завжди врівноважує, адже ти займаєшся лише собою та розбираєшся в усьому не визначеному досі. Кожній людині треба самотність, однак їй теж має бути межа. Як я казала вище, не треба момент робити власним станом (звісно, якщо вам лише в радість такий спосіб життя – то прошу). Але досить вірити у вічну підтримку соціуму, бо вже час розплющити очі, забувши ілюзію цієї допомоги. Мудреці кажуть, що всі відповіді людина зберігає у собі. Тож, вибір завжди за вами: жити з правдою чи й далі блукати у здогадках та міражах.

Анастасія ПОСУХОВА,

випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,

Житомир

The post Щаслива самотність appeared first on Я - журналіст.

Мабуть,більшість людей вважає, що бути наодинці з собою – це бути самому вдома чи в якомусь іншому приміщенні,з чаєм у руці,з книгою на колінах,під покривалом.Нібито все так просто : ти сідаєш у порожню кімнату і перед тобою відкриваються чарівні двері пізнання себе.Бац – і всі проблеми раптом вирішилися.Гоп – і ти щось засвоїв.Не все так просто,як здається на перший погляд.Нас постійно щось відволікає :телевізор,комп’ютер,а тим більше телефон,який вібрує при кожному сповіщенні із соціальних мереж.І ,може й справді, бути наодинці – це бути не одним удома, а вміння від всього абстрагуватися?Чи,може,бути наодинці – це і те,і те в поєднанні?

Наодинці – це кожен день перед дзеркалом зранку.Хто я ?Що я?Навіщо я живу? Думати – це надзвичайна здатність ,якою Всесвіт обдарував людину.Це і відрізняє нас від тварин,дає право вважати себе на рівень вищими від них. Зі всіх кутків дорослі кричать :”Думай! Думай!Не роби дурниць!”.Повсякчас нам нав”язують те,що думати щохвилини ,щосекунди – це просто необхідність.А що робити ,коли ти не можеш припинити думати,коли думки розривають твою голову ,немов динаміт?Що робити ,коли кожна твоя думка помаленько вбиває тебе?Настає мить,коли хочеться знищити все ,щоб воно тебе більше не мучило.Як зрізати бур’ян ще в його зародку.

Ремарк,великий майстер слова,сказав дуже мудрі слова :”Занадто голосно.Що може бути занадто голосним?Хіба тиша.Тиша,в якій тебе роздирає на шматки,наче в безповітряному просторі”.Опиняючись наодинці з собою,ти починаєш думати про жахливі речі,про які страшно говорити вголос. В один момент тобі починає здаватися,що ти сходиш з глузду.Агресія та злість отруйним газом отравляють всіх навколо.Ти не розумієш,що діється. Чесно кажучи,це і є моєю фобією – з’їхати з глузду.Стати нікому не потрібною,лежати в лікарняній палаті невідомої психлікарні,куди тебе відіслала твоя сім’я,щоб ти їх не знайшла і не соромила між знайомими,а самі скажуть,що ти поїхала на навчання закордон.А що робити в тому випадку,якщо ти дізнаєшся ,що все твоє життя – це плід твоєї хворої уяви,а насправді ти сидиш в гамівній сорочці і чекаєш з жахом наступного прийому ліків,а сам схожий на овоча,який ось-ось розпадеться на очах в лікарів?Це справді лякає мене,кидає в холодний піт.Я не знаю,як з цим боротися і це лякає мене ще більше.

Надто часто наодинці я аналізую свої вчинки.Кожну свою дію,слово ставлю під мікроскоп.Інколи думаю,що я могла по-іншому відповісти тій чи іншій людині,могла б щось зробити не так,як зробила.Але вже пізно.Ми приймаємо істину тільки тоді,коли вперше відкидаємо її в глибині душі.Постійно колупаюсь у своїй голові,надіючись віднайти відповіді на мої питання. А їх немає.І ось я – з розколупаним серцем,поганим настроєм і черговою проблемою.Кумедно такі речі називати проблемами,адже це нічого в порівнянні з тим,що переживають люди на фронті.Це нічого.Абсолютно.

Я боюся чогось не встигнути,”…життя пройшло,а ти так і не жив”. А раптом завтра щось станеться і я більше ніколи ніколи не побачу і все ось так закінчиться?Може хоч колись варто проявити сміливість?Сказати батькам “Я тебе люблю”,відвідати бабусю й дідуся,побачити всіх своїх інтернет-друзів ,попросити пробачення у тих ,кого образив, зізнатися в коханні,врешті-решт ,купити гітару і навчитися на ній грати?

Головна героїня твору “Крадійка книжок ” перебувала в ситуації,коли її найближчі люди помирали, і сказала вона наступне:”Не втішайте мене.Будь ласка,не переповнюйте мене,не давайте мені марної надії на те,що з цього всього може вийти щось добре.Погляньте на мої синці.Погляньте на цю рану.Бачите рану в моєму серці?Бачите,як вона росте на ваших очах,як вона роз’їдає мене?Я більше не хочу плекати надії”.Чому ці слова мені неймовірно близькі?Чому я завжди ставлю себе на чиєсь місце?Мені страшно бути довго наодинці,я боюся,що ця темрява повністю мене поглине , думки налетять на мене потужною зграєю ворон і розідруть до кісток.

Але і в цьому є щось позитивне.Будучи на самоті ,я маю можливість творити,мріяти,будувати плани на майбутнє.Як кажуть,самовдосконалення через саморуйнування.І єдиний спосіб жити – це жити,говорити собі – “Я зможу це зробити”,навіть якщо не зможеш.Ну,принаймі,так нас запевняє Стівен Кінг.Я вірю,що навчуся колись зберігати оптимізм у всіх ситуаціях.Якби не гумор ,то людство б давно вимерло.Гумор – це рятівний круг на хвилях життя.

Можливо,це всього-на -всього ниття якоїсь дівчинки-підлітка,яка ще нічого не тямить у житті.І нехай це просто крик в порожнечу,проте я рада,що могла цим з кимось поділитися.Моя маленька сповідь для самої себе і в той час для відносно великої аудиторії людей,які це читатимуть. Підсумовуючи сказане,хочу додати,що не варто себе картати за все,кожен має право на помилку.Помилятися – це природньо і більш ніж необхідно.Помилки = досвід.Любіть себе і не заподіюйте собі біль.

Вікторія САВКА,

випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,

Львів

The post Про що я думаю наодинці? appeared first on Я - журналіст.

Що таке довіра? На мою думку- це цінність, яка необхідна кожному, ключ до людської душі. Вона схожа на антикваріат, який з часом стає лише коштовнішим .

Люди, яким найбільше довіряємо- це, звісно ж, сім’я. Ми не боїмося, що вони коли-небудь нас зрадять, бо з народження люблять та підтримують. На другому місці- близькі друзі. До них довіра зростає з часом та подіями, які разом пережили. Погодьтесь, якщо знайомі недавно, то, відповідно, і довіряємо найменше. Однокласники, одногрупники, колеги, вчителі, викладачі, начальство- до них також є довіра в певній мірі. Проте, суспільство все менше довіряє владі, яка не дотримується своїх обіцянок, рідше довіряє свої гроші банкам та зовсім зневірилось у роботі держустанов.

Замислившись та проаналізувавши всі ці приклади, можна знайти відповідь на питання, що нас хвилює: «Що таке довіра?». Отже, довіра- це передусім випробуваний часом зв’язок. Я вважаю, що її запоруками є любов, підтримка, добрі наміри, вміння берегти секрети та виконувати обіцянки, повага, а також чесність. Якщо ми не впевнимося в цих якостях, то не зможемо довіряти іншій людині. Хіба ні?

Довіра – це кришталева ваза, яку легко розбити та дуже важко відновити, а інколи і взагалі неможливо. Якщо вазу зачепити чимось важким, піде тріщина. Якщо продовжувати пошкоджувати її, навмисно чи ні, тріщин стане ще більше. Настане момент, коли ваза розсипеться на безліч уламків.

Люди розбивають довіру своїми необдуманими вчинками, образливими словами, підозрами та безпідставними звинуваченнями. Інколи роблять це настільки стрімко, що не встигнуть одуматися, а ваза вже розсипалась. Лише після втрати довіри, усвідомлюють наскільки вона була важливою. Спочатку, довіру варто завоювати, потім- зберегти. Лише після цього вона буде рости та міцнішати, а людина ставатиме ближчою.

Нам варто відкривати душі ключем довіри. Налагоджувати той цінний зв’язок. Не боятись довіряти один одному. Так ми зможемо зробити суспільство кращим, добрішим. Потрібно берегти той ключ до людських сердець. Робити все можливе, щоб не пішли тріщини від пошкоджень. Все залежить від нас самих. Також варто цінувати той цінний скарб, який у вас є і пам’ятати, що довіра – ваза кришталева.

Лілія БІЛЯК,

випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,

Львів

The post Довіра – кришталева ваза appeared first on Я - журналіст.

Я давно це примітила, але тільки зараз мені справді стало цікаво, чому так виходить. Можливо, натовп заважає нам іноді бути самими собою. Можливо, я розумію, що оточуючі люди не готові вислухати. Тільки наодинці можно цілковито відкритися самому собі і розібратися в заплутаних думках. Саме тому усім нам іноді потрібно побути одним.

Також хочу сказати, що ми всі відрізняємось, всіх турбують різні проблеми і ми думаємо кожен про своє. А ще я не розумію людей, які не люблять залишатися самі. Мені, наприклад, завжди є про що подумати.

Цікаво дізнатися, що я маю в голові в такі моменти? Давайте розкажу!

Наші турботи напряму залежать від системи цінностей, яку заклали своїм вихованням батьки. Список моїх найважливіших складових життя очолюють дві позиції: сім’я і здоров’я. Оскільки зараз я знаходжуся за сотні і сотні кілометрів від дому, мимоволі часто задумуюся про рідні простори. В ці хвилини в пам’яті спливають сяючі очі матері, задумлива яскрава татова посмішка, старенькі, зморщені, але лагідні руки бабусі і великі, теплі дідусеві долоні. Розумію, що вони усі щиро люблять мене і чекають зустрічі, як і я.

Друге місце в списку думок я віддам майбутньому.

Зараз для мене актуальна тема вибору ВНЗ і професії, з якою ладна пов’язати життя, тому часто маю обирати з-поміж багатьох варіантів. Думки про навчання завше акуратно підводять мене до того, що все-таки мені потрібно буде залишити рідний Бердянськ і поїхати шукати себе у великому місті. Іноді така перспектива лякає, але я знаю, що впораюся.

Трєтя позиція взагалі є невід’ємною часткою думок наодинці. Це мрії. Я обожнюю подорожувати, тому полюбляю поцікавитися в самої себе, яке місце на нашій планеті мені хотілося б відвідати ще. Також я маю мрію написати власну книжку. Вона буде про дівчинку з Лондона, що виїхавши на лікування морем до Брайтона отримає цілий океан пригод, і пронесе спогади про ці дні через усе життя. Сподіваюся, що мені вдастся втілити цю мрію, адже я хочу залишити хоча б маненький розчерк свого пера в літературі.

До речі, про літературу. Четверте місце я сміливо віддаю обдумуванню прочитаних книжок. Оскільки я маю яскраву фантазію і гарну пам’ять, то кожна сцена з прочитаних творів має широке відлуння в думках. Я аналізую особливо цікаві для мене книжки, шукаю найцікавіші моменти, або просто обираю, у яку книжку зануритися наступною.

П’яте місце на поличці думок у мене займають різні “місцеві” питання. Загалом вони стосуються друзів, зміни навчального закладу, моїх багаточислених хобі, або просто захоплюючих щоденних занять. Часто наодинці я малюю. Здається, що можу зобразити все, що уявлю.

Я також люблю задуматися про якісь глобальні питання, як, наприклад, щастя. Що воно таке? Це втілена мрія? Чи просто подарунок долі? Не впевнена досі у відповіді, але знаю, що я точно щаслива. Як я це відчула? Не знаю, скоріше, це просто твій внутрішній стан.

Олеся ХОДИКІНА,

випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,

м.Бердянськ, Запорізька обл.

The post Про що я думаю наодинці appeared first on Я - журналіст.

Існує таке твердження, що не в грошах те щастя, але з часом багато хто змінив цю думку, бо в сучасному світі для того, щоб бути щасливим, нам конче потрібні гроші. Звісно якщо ви відпочиваєте за кордоном, займаєтесь дорогим видом спорту, то й справді тут інвестиція в себе величенька. Але, давайте подивимось на вартість цього чуда з іншої сторони. Наприклад: нам важко вибратись до лісу¸ провідати родичів, зустрітись із друзями – чи це вартує багато коштів? Аж ніяк ні! Ми цілком безкоштовно можемо виділити для цього годину, день, тиждень – а результат прирівнюється до мільйону.

Дорослі, найголовніша порада Вам! Гроші – це мінливо, сім’я – життя. Не будьте у полоні роботи і проблем, робота не варта жертви сім’ї – пам’ятайте. Доказом мого твердження можна перефразувати відому приказку: «За гроші не купиш ні батька, ні матері, ні родини». Йдучи на роботу, не забувайте про свої бажання, поривання і про хвилинки радості життю.

Є багато переваг і причин на сторону слів: «Я щасливий!», починаючи з «Я живу!» і закінчуючи «Який чудовий пиріг» – це все ознаки справжнього щастя. Помічаючи звичайні і прості речі, більше дивуєшся незвичайному і прекрасному.

Злата НОВОСЕЛЬСЬКА,

випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,

м.Біла Церква, Київська область

The post У чому секрет щастя appeared first on Я - журналіст.

Пробач, забагато слів. Просто… я не знаю, що тобі написати.

Почнемо спочатку.

Привіт! Як спр… Ой!

Привіт! Я сподіваюся в тебе все добре. Твої мрії збулися, або ти й досі до них наполегливо йдеш. У будь – якому випадку, я думаю ти робиш все правильно. Або, хоча б, намагаєшся.

Пишучи цей лист, мені хочеться тобі щось розповісти й порекомендувати. Розповісти я тобі нічого не можу, бо ти все про мене знаєш, а рекомендації… це ти мені повинна щось рекомендувати. Тобто, як я вже згадувала, ти не можеш зі мною зв’язатися… Я маю на увазі, що ти старша й повинна бути мудрішою від мене (теперішньої мене). Виходить так.

Я не знаю, що зараз (у тебе в майбутньому) відбувається. Можливо, все добре і ти щаслива, а може тобі боляче й цей лист є останньою можливістю відчути себе живою. Як безглуздо це все звучить. Проте, як би там не було, просто знай: я з тобою. Знову немає сенсу, бо ми з тобою одна й та сама людина. Але я хочу, щоб в цьому листі ти знайшла підтримку. Я завжди буду поруч й допомагатиму в усьому.

Зараз, через свій вік та малий досвід, я не можу тобі щось сказати. Сказати щось правильне. Сказати щось, щоб ти зрозуміла. Просто, я думаю, що наше з тобою майбутнє буде світле.

Софія БЕЛЕНЧУК,

випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,

Херсонська область

The post Лист майбутній собі appeared first on Я - журналіст.

Я вже розумію, що скоро закінчиться моє безтурботне дитинство. Прийдеться дорослішати й примати серйозні рішення. Все більше доводиться розмірковувати, де й на кого вчитись далі. Що подобається мені настільки, що я готова присвятити цьому життя?

Часто мою творчу голову навідують думки, аби створювати щось нове та цікаве. Іноді це спробувати проявити себе як письменницю, яка спроможна написати світовий бестселер й підкорити своєю історією серця мільйонів! А може вигадати неперевершений танок, від якого не зможе відірвати око жодна людина?

Трапляються випадки, коли я повністю поринаю в самоаналіз. Може, образила когось своїми діями чи бездіяльністю. Що потрібно виховувати й змінювати у собі? В такому випадку розумію, що немає ідеальних людей. Рано чи пізно можуть відкритись й погані сторони, які ми старанно приховували за щирою посмішкою.

А як багато часу ми проводимо без своїх близьких. Життя всього одне, а я витрачаю його на безглузді соцмережі чи сварки з однолітками. Ми втрачаємо дорогоцінні хвилини й не говоримо таких простих та щирих слів. Але сумне те, що цінувати час починаємо лиш тоді, коли втрачаємо момент! Людина вже не поруч, а ми шкодуємо про непромовлені слова. Треба бути тут і зараз, жити моментом й говорити те, що відчуваєш!

Іноді я навіть дивуюсь, скільки різних думок приходять до мене, коли я одна. Напевне, це час для невеликого відпочинку та розуміння самої себе. Без сумніву, багато висновків я зробила для себе саме наодинці.

Вікторія ЯШКОВА,

випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,

Донецька область

The post Багато висновків я зробила саме наодинці appeared first on Я - журналіст.

Коли я залишаюся наодинці зі своїми думками, я обмірковую все,що відбувалося зі мною за якийсь проміжок часу: декілька годин, один день, тиждень. Я згадую ті моменти, які подарували мені посмішку і почуття щастя. Згадую і те, що непокоїть моє серце, розмірковую, чи правильно тоді вчинила. Я нібито проживаю все це ще один раз. І таким чином, розмірковуючи над тим, що відбувалося зі мною, я роблю висновки і починаю краще розуміти себе і свої почуття. Я проводжу самоаналіз, який допомагає мені почувати себе впевненою людиною. Це ніби розмова з самим собою, у якій серце та мозок узгоджують свої дії, досягаючи єдиного рішення про те,що потрібно робити. Я досягаю внутрішньої рівноваги і мені це подобається.

Після вирішення своїх особистих питань, мої думки звертаються до проблем,які непокоять не тільки мене, до проблем, що стосуються усього людства. Хтось може сказати, що підлітки навряд чи зможуть якось зарадити глобальним проблемам людства, але я вважаю зовсім інакше. Ми -нове покоління і дивимося на звичні речі дещо інакше, ніж дорослі люди. Шукаємо інший вихід, віримо у краще і точно знаємо, що ми можемо змінити все-потрібно тільки-но попрацювати! Адже зараз сучасний підхід до старих і всім відомих речей може відкрити новий шлях у наше майбутнє!

Мої думки – джерело мого натхнення. Залишаючись наодинці з ними, я вивчаю себе, людей навколо мене, вигадую нові шалені ідеї, які обов’язково втілюю у життя.

Кожна людина повинна проводити час сам на сам з собою для того, щоб краще розуміти себе та оточуючий світ. Наші думки відображають наше внутрішнє «Я», яке іноді ховається під маскою, що вигідна суспільству, але не нам. Розмірковуючи про щось наодинці,ти пізнаєш себе. І не важливо,про що саме ти думаєш – про те,як вирішити задачу з математики, або як врятувати світ від глобального потепління. Все одно ці думки будуть однаково важливими для тебе, тому що вони твої. І вони розкривають тебе з нового боку, який міг бути невідомим навіть для тебе самого. Міркувати наодинці – найкраще заняття для сучасної людини. Воно допоможе зрозуміти,що ти особливий і твої думки – тільки твої. Саме вони роблять тебе особливими, вони роблять тебе тобою.

Анастасія ЄРЬОМЕНКО,

випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,

Одеса

The post Про що я думаю наодинці? appeared first on Я - журналіст.

Нема на світі України,

Немає другого Дніпра…

Тарас Шевченко

«Мене дивує, що в дитинстві мене нічого не дивувало…», –– казала видатна українська поетеса Ліна Костенко. А й справді: малі діти, які не встигли побачити реальної картини життя, не знають, що добре, що погано, що в сучасному їм соціумі вважається нормою. Але всі вони колись дорослішають і складають свою власну думку про конкретні суспільні явища. Певні факти нас дивують, спонукають до роздумів, а далі — й до суттєвих змін.

Я ж тепер часто замислююсь над долею моєї Батьківщини –– України. Мене вкрай дивує ставлення до країни деяких її громадян. Просто засмучує. Навіть гнівить.

Із кожним днем все більше українців покидають рідну землю, від’їжджаючи за кордон. Покидають у вкрай скрутному становищі. Часто пробувають в іноземній державі все життя, зрештою й не ставши громадянином чужої країни. «Можливо, їхня біда полягала в тому, що відповідь треба було шукати в собі, а не в підручнику з географії», –– це неабияк влучні слова Кузьми Скрябіна із його вельми патріотичної пісні. Хіба не гидко позбавляти в майбутньому своїх дітей спадщини їхніх українських пращурів, відлучаючи назавжди від Батьківщини? Таким чином можна згубити цілу націю. Цього не можна допустити. Наші предки прославили український народ своєю волелюбністю. Що й казати! Наші браття козацького роду захищалися, боролися, боронили те, що їм належить, від ворожих рук, аби все це справедливо передати нащадкам, забезпечити безхмарне майбутнє. Саме нам, нашим дітям й онукам… Ми не маємо права звести їхні зусилля нанівець. Щоб змінити становище власної країни на краще, треба кожному починати з себе –– розвивати власну культурність, виховувати любов до людей і повагу до самого себе, діяти на благо оточуючим, шукати шлях подолання реальних загроз. На мою думку, коли справді можна щось вдіяти, то варто спробувати, а не тікати, керуючись негідним принципом «моя хата скраю, нічого не знаю».

Взагалі було б чудово, коли б українці додержувалися настанови Григорія Сковороди, видатного мислителя: «Коли не зможу нічим любій Вітчизні прислужитись, в усякому разі з усієї сили намагатимусь ніколи ні в чому не шкодити». Пам’ятаймо, що тільки нам, українцям, до снаги видобути нашій єдиній Україні щасливе майбутнє.

Ксенія КОЗИНЕЦЬ,

випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,

Полтавська область

The post Що дивує мене сьогодні appeared first on Я - журналіст.