Постало місто завдяки виявленню в пісках Дніпровського Лівобережжя багатого залізорудного родовища. Саме тому історія та сучасне життя Горішніх Плавнів тісно пов’язані з існуванням Полтавського гірничо збагачувального комбінату — грандіозного об’єкта чорної металургії країни. Все це має свій відбиток у нашій символіці: жовте коло — розпечений окаток (саме те, що добувають і створюють працьовиті містяни), червоний трикутник — символ заліза. Тут особливо розмаїто святкуємо День працівників металургійної та гірничодобувної промисловості.

Отже, для горішньоплавнян День металурга — це звичайно і змагання на човнах у затоці Барбара, і товариські футбольні матчі, і колоритний ярмарок народного мистецтва, і кілька пишних концертів.

Гості міста, зокрема мої немісцеві родичі, щоразу захоплюються охайністю вулиць і тим, що в нас, як ніде, багато зелених насаджень, а кожна квіткова клумба більше схожа на витвір мистецтва. Справжньою окрасою Горішніх Плавнів є паркове озеро, над яким височіє Свято–Миколаївський собор. Цей мальовничий куточок відбився у моїй пам’яті як просто незабутній пейзаж! Парк — затишне місце для відпочинку всією родиною, де діти залюбки весело проводять дозвілля, а озеро є домівкою для граціозних лебедів.

Щороку в спекотну літню пору містяни зазвичай радо очікують на виняткову атмосферу свята, яку приносить їм «Калинове літо на Дніпрі». Це міжнародний фестиваль фольклору, коли місто має змогу гостинно зустріти обдарованих, творчих людей з різних куточків світу й краще пізнати культуру та народне мистецтво країн-учасниць. І кожен упродовж цих кількох днів встигає з користю провести час у невимушеній дружній обстановці.

Горішні Плавні пишаються самобутніми талантами. Адже наші численні спортсмени регулярно посідають переможні місця в змаганнях всеукраїнського та міжнародного рівнів, а творчі колективи здобувають почесні нагороди. Завдяки цьому енергійна молодь має все, аби присвятити частинку себе музиці, танцю, співу, спорту, будь-якій творчості на кожен смак.

Для мене Горішні Плавні — сучасне місто, затишний куточок, що нагадує безжурні миті дитинства.

Ксенія КОЗИНЕЦЬ,

випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,

м.Горішні Плавні, Полтавська область

Джерело фото: https://poltava.to/news/38788/

The post Горішні Плавні — оселя щастя на березі Дніпра appeared first on Я - журналіст.

Авторка статті з її героєм

Анатолій Михайлович Олійник народився 9 листопада 1950 року в с. Покровська Багачка Хорольського району. У 1958 році пішов у перший клас Хорольської середньої школи №2 (тепер Хорольська гімназія), де навчався до 1966 року. 9 і 10 класи закінчив у Хорольській СШ №1. Як склався життєвий шлях відомого місцевого журналіста далі — в нашому невеличкому інтерв’ю.

-Чи ви публікували свої роботи під час навчання в школі?

-Під час навчання в школі став дописувати до районної та обласних газет «Зоря Полтавщини» та «Комсомолець Полтавщини» та був позаштатним кореспондентом редакції газети «Комсомолець Полтавщини». А вже після закінчення школи в 1968 році випускав багатотиражну газету «Червона зірка» колгоспу «Червона зірка».

-Чи маєте військові звання?

-У листопаді 1968 року був призваний в ряди Радянської Армії. Під час служби дописував до газети «На боевом посту» Московського військового округу. У листопаді 1970 року був звільнений у запас. Нині капітан у відставці.

-Як починався Ваш шлях журналіста?

-Спочатку працював робітником пилорами в Хорольському промкомбінаті. А 20 січня 1971 року був прийнятий на роботу коректором Хорольської районної друкарні, де працював до 1 грудня 1973 року. Цього ж дня був зарахований на посаду літ працівника редакції районної газети «Колгоспна правда». 10 листопада 1982 року призначений завідуючим відділом газети, а 1 серпня 1996 року затверджений на посаду редактора районної газети, колектив якої очолював до 2002 року. За сумісництвом працював редактором районного радіомовлення, де працюю по даний час. У 2002 – 2005 роках за сумісництвом працював власкором обласної газети «Село полтавське».

-Де здобули освіту та за якою спеціальністю?

-Без відриву від виробництва закінчив Ленінградський видавничо-поліграфічний технікум за спеціальністю «коректор книг та журналів» та Київський державний університет імені Т.Г. Шевченка, де здобув фах журналіста.

– Які почесні звання маєте?

– Член Спілки журналістів України з 1983 року.

Маю почесне звання (двічі) Лауреата обласної газети «Село полтавське» (1996, 1997) за кращі матеріали, опубліковані протягом року.

2009 року нагороджений грамотою від Полтавської обласної організації Українського товариства мисливців та рибалок за висвітлення та пропаганду діяльності Хорольської районної організації УТМР, спрямовану на збереження і примноження флори і фауни Полтавщини.

12 лютого 2014 року нагороджений Почесною грамотою від Секретаріату Полтавської обласної організації Національної спілки журналістів України за багаторічну працю на ниві журналістики, високий професіоналізм, вагомі творчі досягнення, особистий внесок у розвиток місцевого видання та з нагоди 95-річчя газети.

У листопаді 2014 року нагороджений грамотою від Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення за сумлінну працю, високий професіоналізм та з нагоди професійного свята – Дня працівників радіо, телебачення та зв’язку.

Аліна Логвиновська, випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”, учениця Хорольської гімназії Хорольської районної ради Полтавської області

Читайте також:

Отець Павло Дубінець – унікальний священик з рівненського Полісся

Список переможців і лауреатів Всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст!” 2017 року

Валеріан Тинчук – Людина, Журналіст, Патріот

The post Анатолій Олійник – ветеран журналістики з Полтавщини appeared first on Я - журналіст.

Похилі люди часто розповідають одні й ті ж історії по багато разів. Можливо, це питання не лише старечої пам’яті? Бабуся Люба закінчила лише 4 класи, коли розпочалася війна, що поставила крапку в здобутті освіти. Завжди і кожному моя старенька оповідає одне й те ж, що була відмінницею у школі. Вчителі її любили, запрошували співати на різних заходах, бо дитиною вона мала гарний голос. Бабуся завжди акцентує на тому, що її портрет висів на дошці пошани.

Усе це я чула безліч разів за своє життя, але чомусь, лише цими днями прочитала між рядків те, що вкотре почула.

Не можу згадати, якусь яскраву історію з її молодості чи старших років, бо більшість з того, чим вона ділилася про свою юність, пов’язане зі страхіттями війни й голоду. А її зрілі роки були присвячені сімейним клопотам, домашньому господарству та проблемам тогочасного виживання, тобто нічого унікального, – стандартна історія жінки тих часів. І ось мені думається, а що як той портрет на шкільній дошці пошани – це найяскравіший і найтепліший спогад з її життя? Може, оглядаючись назад, дев’яностолітня людина бачить найбільше світло у тому, що для нас, кар’єристів 21 століття, здається мізерним?

Я запитала свою бабусю, ким їй тоді у дитинстві, хотілося стати, яким уявляла вона своє майбутнє. І знаєте, що? Вона мріяла стати вчителькою, хотіла навчати діток і бути схожою на Ніну Матвіївну, ту жінку, яка у молодших класах навчала її саму.

Лише один день бабуся відучилася у 5 класі після літніх канікул. На другий день після початку навчання десь у селі біля її школи впала бомба, від якої в навчальній будівлі повилітали вікна й двері. Більше до навчання бабуся ніколи не повернулася. Ось така історія.

Ми сьогодні маємо стільки можливостей для самореалізації, наші недалекі предки і мріяти про таке не могли. Та дико, що сьогодні, у 21 столітті ми живемо у стані війни. Це інша війна, не кожен думає, що має стосунок до того, що відбувається, не всі рівномірно відчувають цю боротьбу і її наслідки. Але, хтозна, що трапиться з нами завтра? Хай не доведеться дітям цього покоління зазнати того, що пронесла протягом життя не лише моя бабуся.

Війна – річ масштабна, яка породжує очевидні зміни в житті як непримітного середньостатистичного громадянина, так і ще ненароджених поколінь. Можливо, ми не можемо достатньо сильною мірою впливати на справи глобально-політичні. Але замисліться – є чимале коло, в межах якого кожен з нас може лишати власний слід, сильний і яскравий. Чому б не зосередитися на тому, що нам підвладне, почавши з маленьких кроків, що приведуть до великих змін?

Юлія ОДИНЕЦЬ, випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”, переможниця Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”, учасниця Зразкового художнього колективу “Гурток “Юний журналіст”  Полтавського обласного центру естетичного виховання учнівської молоді

Читайте також:

Дякую батькам за все

“Мама, ти – космос!”: хлопець зворушливо освідчується мамі в коханні

Школярка з Рівненщини хоче занести своїх батьків до Книги рекордів Гіннеса

The post Дякую бабусі: світло з прожитого життя appeared first on Я - журналіст.

День народження мами

Мама досягла в житті всього завдяки наполегливості й старанності та навчила мене попри всі труднощі впевнено йти до мети, сміливо торувати шлях до щасливого майбутнього. Ненька – надійна опора в будь-якій складній ситуації, найкращий порадник, безстрашний вартовий мого спокою: здатна на все, навіть Сонце до землі прихилити, щоб я почувалася добре. Кожний життєвий крок пройнятий маминим теплом і любов’ю. Вона відчинила двері в прекрасний світ поезії, навчила шукати незвичайне, чудове навіть у сірій, одноманітній буденності. Матуся може звичайний мій день розфарбувати яскравими емоціями та враженнями.

Дружна родина

Я вважаю, що мама заслуговує на визнання й повагу, адже все своє життя присвятила дітям. Нас у неї троє: старший брат і я з сестрою. На кожного вистачає часу й уваги, за кожного переймається. Хоч мій брат уже дорослий і самостійний (цього року закінчив аспірантуру), але завжди радиться з мамою, прислухається до її думки.

Наш любий братик

А яка моя ненька майстриня! Шиє і в’яже нам такі ексклюзивні речі, що й годі у фірмових магазинах шукати. Здається, що кожна річ зроблена мамою – це оберіг, який пронизаний теплом її працьовитих рук.

Нові кофтинки маминими руками

Я щиро дивуюся, де матуся бере сили, як вистачає терпіння адже виховує не тільки нас. Безмежного океану маминої любові й підтримки вистачає ще й на малечу в дитячому садку, де вона працює вихователем. Люблять її діти: чекають з нетерпінням, біжать назустріч, заглядають в очі, наввипередки розповідають свої новини. А ненька здатна кожного вислухати, порадити, пожаліти, порадіти успіхам вихованців.  Я переконана, що матуся є взірцем не лише для мене, а ще й для малечі в садочку, яка переймає від неї найкраще, закарбовує цінні поради.

Уперше на морі

Мамине кредо: «немає меж досконалості». Вона закінчила  з відзнакою Кременчуцький педагогічний коледж ім. А.С. Макаренка, Глухівський національний педагогічний університет ім. О. Довженка за освітнім ступенем «Бакалавр» (теж з відзнакою). І завдяки непереборному бажанню здобувати нові знання, долати непізнані вершини й зараз натхненно та наполегливо вчиться, здобуваючи освітній ступінь «Магістр» у Глухівському НПУ ім. О. Довженка.

Після конкурсу читців

Святкові ранки разом з мамою

Я пишаюся мамою, адже попри будь-які життєві обставини впевнено йде до своєї мети. Мої почуття до тебе, матусенько рідна, вирвалися з глибин душі, неначе білий птах, і склалися в рядки:

Мама! Прислухаюся до звуків цього слова –

В них цілий світ, з них почалася рідна мова,

Вони дзвенять, летять з глибин душі моєї,

Чисті й ніжні, неначе пелюстки лілеї.

Мамо! Мамо… Повторюю щодня, усе життя.

Пронизують звертання різні почуття:

Щастя й радість, а іноді й сум з мольбою…

Матуся – ангел-охоронець, завжди зі мною.

Коли хворію, у скрутні хвилини, здається,

Що відчуває, як моє серце у грудях  б’ється.

Не спить вночі, в молитві звертається до Бога,

Благаючи для доньки сили,  допомоги.

О, скільки  праці непосильної доклала

Моя рідненька, щоб я в добробуті зростала.

Порадник і найкраща подруга для мене:

Направила, зміцнила кроки непевні.

Ще змалечку ненька до рідної мови

Любов прищепила.  Поезії слово

Навчила сприймати, мріяти і музу чути,

У мистецтві й натхненні щасливою бути.

З якого джерела бере матуся сили?

Адже я не одна – вона нас трьох зростила:

Красень  старший брат, з сестрою ми двійнята.

І маминим теплом усе життя пройняте!

Мов горлиця ніжна, тендітна, завзята.

Ось-ось із гнізда полетять пташенята.

І крається серце від суму та болю:

«Мамо, я хочу бути поряд з тобою!»

У житті найзаповітніше бажання маю,

Його здійснити тебе, Боженько, прохаю!

Хай маму тривоги й хвороби минають,

А щастя безмежне й любов зігрівають.           

Карина ОЖЕРЕЛЬЄВА, учениця 9 класу Обласного ліцею «Політ» при Кременчуцькому педколеджі імені А. С. Макаренка Полтавської обл., переможниця Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”                      

The post Моя матуся – мій ангел-охоронець appeared first on Я - журналіст.