Прокидаюся від поцілунку мами. Її теплі тонкі уста я впізнаю завжди. Вранішнє сонце пестить моє обличчя, і я розумію: час залишати тепле ліжко і збиратися до школи. Приємні пахощі з кухні доносяться до моєї кімнати, чути, як по телевізору йде «Сніданок з 1+1». «Це затишок!» – думаю я.
Тато зустрічає мене на порозі кімнати, щиро посміхається і, як зазвичай, запитує: «Як спалося, доцю?» Я не затягую з відповіддю і, обіймаючи батька, кажу, що дуже добре. Мені подобаються такі ранкові ніжності. Це заряд позитиву на цілий день, це добро, яке несу у собі, завдяки батькам. Тільки вдома я буваю такою смиренною, тільки тут, за кухонним столом, розповідаю найближчим усі свої секрети: ділюся радощами та плачу, переказуючи проблеми.
«Мама з татом – найрідніші люди, які в моєму житті завжди будуть на першому місці. І хоч у них з’явилася сивина, душею вони молоді. Жартують, люблять мене лоскотати, адже, як ніхто інший, знають як заливаюся від цього сміхом. Дивлячись на батьків, розумію: любов таки існує. Щира любов, яку читаю в очах тата, ловлю в маминій посмішці. Матуся завжди підтримує татуся, а він стоїть за неї горою, щоб не сталося. Вони виростили чотирьох доньок, найменшою серед яких є я. Добре розуміють мене, сучасного підлітка, з моїми «захмарними» проблемами, поганим настроєм, особливими дивацтвами…Я їх дуже люблю!» – це все пролітає в моїй голові швидко, і я ловлю себе на передчутті радості. Вам знайоме таке передчуття? Авжеж. Це, може, найприємніше, що здатна відчувати людина.
«Проснись, сонечко! А-у! До школи не спізнишся? Бо я вже готова!» – , говорить пестливо мама. Вона завжди чекає мене і ми разом заходимо в стіни нашої Висоцької ЗОШ. Матуся працює тут вчителем початкових класів. Тато проводжає нас і бажає вдалого дня. Саме його слова додають мені впевненості та віри в себе. Така дрібниця: «Бережи себе, дитинко!» А скільки щастя приносить моїй юній душі.
Я, мов маленька пташка, крильми якої є мої батьки! «Мої батьки – ви два крила у світі…Ті два крила, без котрих не злечу!» -, писала я у своїй поезії тогоріч. Привели мене до школи з пухнастим пір’ячком, а зараз, завдяки тату й мамі, починаю розкривати крила…Так, у свої п’ятнадцять я, все-таки, чогось досягла, чогось ще обов’язково досягну, бо рідні вчили: «Немає нічого неможливого! Ти, доню, можеш більше, ніж думаєш!» Вірю. З батьками можу все! Не плачу на людях, не говорю зайвого, не надто відверта – цього також навчив тато. Терпляча, сильна, дбайлива – це успадкувала від мами.
Я знаю, що так правильно. І спасибі, вам, батьки, за життя! Спасибі за світле майбутнє, яке мені з вашим вихованням гарантовано. Йду після тяжкого дня додому і поспішаю, бо добре знаю, що мене там чекають, вислухають, порадять, приголублять.
Життя йде. Час невблаганний. Дорослішаю. Але я ніколи не забуду, як тато підкидав мене на руках (досить велику дівчинку), як ми танцювали з ним і затягували пісні; в моїй пам’яті назавжди закарбуються перші поради від мами щодо приготування вареників, її теплі обійми й турбота про мене, вдалі жарти і мудрі настанови.
Завершити хочу вдалим словами Люка Вовенарга про те, що «батьківська любов не відрізняється від любові до самого себе».
Любов, яка є справді світлою і всемогучою, то любов мами й тата. Цінуйте це.
Дарина КУХАР,
учениця 10 класу
Висоцької ЗОШ І – ІІІ ступенів
Дубровицького району
Рівненської області