Як писати про переселенців: 20 порад журналістам

30.12.2018

 

Ця добірка порад із висвітлення тематики внутрішньо переміщених осіб (ВПО) підготовлена за підсумками серії медіатренінгів, які провели автор статті Віталій Голубєв разом із першим секретарем Національної спілки журналістів України Ліною Кущ улітку 2018 року в рамках спільного проекту НСЖУ та Благодійного фонду «Горєніє» за підтримки Міністерства закордонних справ Німеччини.

  1. Закладайте на інтерв’ю більше часу, ніж плануєте зазвичай. У нашому випадку дуже важливо встановити довіру між героєм та журналістом. Довіра дуже часто – це питання насамперед часу. Не поспішайте. Не підганяйте свого героя. Підлаштуйтесь під темп його мовлення. Починайте з загальних питань. Покажіть, що Вам можна довіряти насамперед як людині. Поясніть, для чого Ви тут.

 

  1. Підготуйте більше запитань, ніж, на вашу думку, буде реально потрібно для інтерв’ю. Бажано, щоб вони стосувалися різних аспектів теми. Адже, якщо всі запитання стосуватимуться лише чогось одного, людина може відразу ж прикро здивувати Вас, зізнавшись, що мало про це знає, не хоче говорити або журналіст узагалі помилився, з кимось її переплутавши. Це може спричинити розгубленість і поставити під загрозу проведення інтерв’ю взагалі. Тому не варто, особливо на початку розмови, висловлювати героєві вашу гіпотезу майбутнього матеріалу. Ставте більш загальні питання, бо матеріал може виявитись зовсім про інше.

Наприклад, Ви прийшли на розмову з готовою гіпотезою, яку відразу ж озвучили: “Я знаю, що Ви вже рік живете в нашому місті й навіть відкрили тут власну справу. Хочу написати історію успіху Вашого кафе”. Герой відповідає: “Ні, я тут лише півроку. І кафе ще не відкрилось. Тільки в планах. Не знаю, чи взагалі вийде. Дуже важко це все. Так що вам немає про що писати”. І журналіст може подумати: “А й справді, помилка вийшла. Не напишу я історію успіху”.

 

  1. Під час спілкування будьте готові діяти за ситуацією, а не “чіплятися” за перелік питань, які насправді вже втратили актуальність. Відхилення розмови “вбік” може дати цікавіший і більш несподіваний результат, ніж рутинне слідування наперед заготовленому списку тем для розмови. Будьте готові до того, що матеріал узагалі може виявитись на зовсім іншу тему, ніж ви планували на початку.

 

  1. Один із критеріїв успішності інтерв’ю – кількість яскравих висловлювань співрозмовника. (“Підводимо” героя до них, вдало формулюючи запитання. Не боїмось переформулювати те саме за змістом запитання іншими словами. Це особливо важливо, якщо інтерв’ю записується на камеру (співрозмовника потрібно “вивести на синхрон”). Водночас, особливо в нашій надзвичайно чутливій темі, вкрай важливо нічого не “домислювати” і не “договорювати” за співрозмовника – яскраві ключові фрази повинні прозвучати саме з його уст. Не шукайте підтвердження власних думок. Не підводьте героя до цього. І в жодному разі не замінюйте його оцінки своїми судженнями.

 

  1. Професіоналізм журналіста проявляється в тому, щоб уже під час інтерв’ю уявляти, як зібрана інформація буде виглядати у матеріалі. Тому, спілкуючись, тримайте в голові майбутній результат розмови. Наскільки те, що відбувається зараз, відповідатиме тому результату, який потрібно отримати “на виході”? Адже цікава нібито розмова може виявитися непридатною для публікації – наприклад, якщо більшість відповідей не стосувались теми, співрозмовник відповідав банальностями або швидко переходив від теми до теми, жодну як слід не розкриваючи, а журналіст при цьому уважно слухав, але нічого не уточнював.

Постійне “тримання у фокусі” того, як виглядатиме майбутній матеріал, допоможе Вам:

–  контролювати хід розмови, повертаючи співрозмовника до потрібної теми;

–  ставити уточнюючі запитання, аби глибше розкрити той чи інший аспект;

–  повертатися до попередніх запитань, якщо відчуваєте, що отриманої інформації недостатньо;

–  “на ходу” придумувати нові запитання, якщо відчуваєте, що наявних – бракує, або отримані відповіді не “працюють” на задум матеріалу;

–  вчасно відчути, що зібраної інформації вистачає, аби перейти до завершення розмови.

 

  1. Інтерв’ю – це не розшифровка бесіди і не протокол, а текст, написаний на основі бесіди. Тому не розшифровуйте інтерв’ю дослівно. Передавайте “дух”, а не “букву” розмови:

–  уникайте повторів (зазвичай людина, розповідаючи про щось, повертається до однієї й тієї самої теми чи думки декілька разів. Це може слугувати показником важливості для неї цієї теми. Але Вам краще врахувати це опосередковано, для розуміння героя, для розстановки акцентів – а не напряму дослівно передаючи весь хід спілкування);

–  скорочуйте вставні слова і речення, які нічого не дають для розуміння теми та героя;

–  забирайте фрагменти, які не стосуються обраної теми;

–  якщо співрозмовник вжив слова, які можуть бути незрозумілими читачеві, – розшифруйте їх. А якщо ви й самі не зрозуміли, що він сказав – уточніть під час розмови або додатково сконтактуйте для цього з героєм. (Приклад. Герой розповідає: “Он бывал на нуле”. Надзвичайно важливо розуміти, в якому значенні було вжите слово “нуль”…);

–  об’єднайте висловлювання з однієї теми в один блок (типова помилка журналіста – повторювати схожі за змістом висловлювання героя в кількох фрагментах інтерв’ю тільки тому, що він говорив про це в різний час);

–  якщо текст виходить у жанрі інтерв’ю і ви маєте декілька коротких відповідей на додаткові уточнюючі запитання, якими ви “витягували” з героя фрагменти інформації – ці відповіді можна об’єднати в одну. А надмірно довгу, але інформативну відповідь, навпаки можна розділити кількома запитаннями або принаймні розбити на абзаци [4].

 

  1. Ставте більше відкритих запитань, особливо на початку розмови. Поставивши запитання, уважно слухайте, щоб, по-перше, отримати “первинний масив” інформації з теми, а, по-друге, оцінити, наскільки співрозмовник іде на контакт, про що йому легше/цікавіше говорити тощо – і, на основі цього, в разі потреби підкоригувати подальшу тактику ведення спілкування.

Інколи найкращий початок розмови – це відсутність першого запитання взагалі: Ви просто уважно дивитесь на людину і своїм виглядом даєте зрозуміти, що готові її не просто слухати, а й вислухати.

Не завжди спрацьовує питання “Що ви відчували/відчуваєте?” – багатьом людям важко говорити про свої відчуття або важко їх описати словами. Тому дуже часто спрацьовують надзвичайно прості, навіть примітивні, на думку декого, питання. Приміром: “Розкажіть, як це було”, “Розкажіть трохи про себе”, “Як Ви?” і т. д.

 

  1. Пишучи про людину, варто прагнути до того, щоб знайти якомога більше специфічного, характерного саме для конкретної особи. Тому, коли готуватимете матеріал про свого героя, перегляньте зібрану інформацію: вона характеризує саме цю конкретну людину чи може бути, за необхідності, використана для підготовки матеріалу про будь-кого? (“Непростим був його шлях…”). Простий засіб самоперевірки: ось про Вас особисто можна було б сказати те саме? (Наприклад, “непростим був його шлях…”).

 

  1. Увійдіть у контекст теми. Адже розповідь про людину, яка опинилась у скрутних обставинах, яка долає життєві виклики, зазвичай передбачає і вивчення масиву інформації, і особистісну компетенцію, яка дозволяє цю інформацію осмислити, “побачити за деревами ліс”. Перед розмовою “входження в контекст” допоможе краще розуміти людину, ставити героєві більш змістовні й доречні запитання. Після розмови – це може дати розуміння, наскільки саме ця історія може бути частиною “великої картини”, як її можна вписати в загальну канву подій у державі, регіоні. Яким чином те конкретне, що Ви описали, може бути частиною цілого?

“Якщо ви пишете на теми ВПО, відслідковуйте все, що зможете. Бути в курсі – не примха, це – професійна безпека і гарантія того, що ви зможете написати якісний текст” [3].

 

  1. Спілкування з героєм під час підготовки матеріалу про нього може бути статичним і динамічним. Динамічне – доцільніше, бо зазвичай є інформативнішим для підготовки матеріалу.

Статичне спілкування – це коли журналіст і персонаж спілкуються сидячи або прогулюючись.

Динамічне – коли співрозмовник займається своїми звичними справами, час від часу відповідаючи на запитання журналіста, який спостерігає за ситуацією.

Основний прийом під час статичного спілкування – реконструктивні питання (людину запитують, що вона говорила, думала і відчувала у важливих ситуаціях свого життя).

Динамічне спілкування корисне тим, що дозволяє не лише почути, що герой розповідає про себе, а й побачити, як це насправді виглядає. Спостерігати варто як мінімум до того моменту, коли персонаж і оточуючі не припинять звертати увагу на журналіста й почнуть вести себе природно [4].

Наведемо ще один аргумент на користь динамічного спілкування. Опитування журналістів показали, що недостатня увага медіа до ВПО інколи може бути пов’язана з браком інформаційних приводів, нерозумінням, які саме аспекти цієї теми можуть бути важливі. «Українські ЗМІ часто сприймають переселенців як пасивну групу, мовляв, вони переїхали, їм погано живеться, і на цьому все: з ними нічого не відбувається» [1].

 

  1. Наприкінці спілкування поцікавтеся в свого героя – можливо, ви ще про щось хотіли сказати? І не поспішайте закінчувати розмову, витримайте паузу. Часом людина спочатку відповідає “Та ні, вже все розповів”, а потім, подумавши, може “видати” справді важливу інформацію, надати яку на початку розмови просто не наважувався. Приміром, через відсутність достатньої довіри до журналіста.

 

  1. Не лякайте людей журналістськими термінами і сленгом. Пояснюйте свою роботу простою доступною мовою. Для переважної більшості наших героїв спілкування з журналістом: а) відбувається вперше в житті; б) є стресом. Тому пояснюйте, що саме ви робите і навіщо, зрозумілими словами – приміром, так, як це робить хороший зубний лікар. (“Зараз ми зробимо знімок і побачимо – видаляти зуб чи можна запломбувати. Якщо ставити пломбу, то спочатку встановимо тимчасову, а потім через три дні ви можете прийти і я поставлю постійну. Якщо зуб запущений, то лікування може розтягнутися на 4-5 прийомів”). Так і ви пояснюйте: “Ми зараз спочатку з Вами просто так поговоримо, а потім запишемо трішки на камеру. Ми виберемо з цього частину для ефіру. А якщо Ви щось не так сказали, це можна буде переписати або ми заберемо при монтажі. На оператора увагу не звертайте, він просто робить свою роботу, а Ви говоріть зі мною так ніби ми просто з Вами зустрілися як знайомі і спілкуємось про життя”. Не варто лякати людину: “Мені потрібен ваш синхрон”, “Постійте для розкадровки, треба кілька крупних планів”, “Хочу взяти у вас коментар” тощо. Можна пояснити простіше: “Хочу вас дещо запитати”, “Зараз оператор ще робить свою роботу, то постійте, будь ласка, ще хвилину”, “Можна з вами поспілкуватися?” тощо.

Усвідомлення того, що зараз людина не просто “спілкується”, а “дає інтерв’ю” спонукає багатьох почуватися напружено, вживати не властиві собі слова, тобто створювати певний образ, а не бути собою. Це може негативно позначитись на достовірності матеріалу.

 

  1. Уникайте словесного таврування і доцільно вживайте відповідну лексику. По-перше, не варто виокремлювати ВПО як окрему групу. Це такі самі громадяни України, але вони опинилися в дуже складних обставинах. По-друге, розрізняйте терміни “ВПО” та “біженці”. “Біженці” – це ті, хто покинув свою власну країну. “Внутрішньо переміщені особи” (ВПО) або “вимушені переселенці” – це громадяни України, які вирішали не виїжджати за межі своєї держави.

 

  1. Захищайте приватну інформацію своїх героїв, коли це потрібно. Наприклад, чи завжди буде доцільно розповідати в деталях про сім’ю героя, яка залишилась на окупованій території? Будьте готові до того, що вже після розмови герой зателефонує чи напише вам і попросить не оприлюднювати певну інформацію. У нашому випадку така імовірність вища, ніж у багатьох інших. Будьте готові проявити розуміння. Безпека людей повинна залишатися на першому місці.

Можливо, людина не хоче, щоб у кадрі (на фото чи відео) було її обличчя? Варто взяти до уваги, що навіть якщо ми його заретушуємо з допомогою фото- чи відеоредактора зображень, оригінал фото чи відео може потрапити в небажані руки. В такому разі варто подумати, як знімати людину так, щоб і оригінал матеріалу не зміг їй нашкодити. Наприклад, можна знімати зі спини. Або тільки руки, якщо акцент у матеріалі на певному виді праці, яку виконує наш герой [6]. Можна пояснити в закадровому тексті, чому глядач не побачить обличчя героя. Найкраще – нічого не вигадувати і пояснити все так, як воно і є.

Пам’ятаймо, що ми не створюємо сенсації за будь-яку ціну, а розповідаємо історії людей, які зіткнулись зі складними викликами долі й нині, в міру своїх сил і можливостей, їх долають. Тому та чи інша інформація, а ще й залежно від кута подачі, може або допомогти в цьому, або зашкодити.

 

  1. Будьте особливо відповідальними, беручи інтерв’ю в дітей (тільки з дозволу батьків і дуже делікатно). Чи взагалі доцільна поява дитини у матеріалі? Якщо так – ще більше приділяйте увагу відкритим запитанням, ніж у випадку з дорослими. (Краще запитувати “А розкажи, як ти навчаєшся у школі”, “А хто твої друзі?”, “А яка вчителька – улюблена?” замість “Тобі подобається в новій школі? Знайшов тут нових друзів? Учителі добре ставляться?”). Це критично важливо у випадку з телеінтерв’ю – може виявитись, що у Вас просто немає фрагментів для синхронів (суцільне “Так” або “Не знаю”).

 

  1. Розглядайте цифри у контексті: це багато чи мало? З чим це можна порівняти? У своїй розповіді переходьте від людини до статистики, а не обмежуйтесь цифрами і коментарями держчиновників. Знайдіть цифри, які допоможуть узагальнити почуте Вами від Вашого героя. (Найпростіші прийоми: “Таких як він у нашому місті – …”; “Він і ще десять тисяч таких як він приїхали до нас із…”, “Таких життєвих історій лише в нашому районі – понад 20 тисяч. І кожна по-своєму унікальна”; “Валерій і ще п’ятеро вимушених переселенців відкрили в нашому місті заклади малого бізнесу. Це кафе, стоматкабінет і три швейні майстерні. А загалом, за даними міського центру зайнятості, …” ). Люди люблять читати і дивитись про людей, а не про відсотки виконання планів, тони та кілометри. Зрештою, цифри теж можуть бути більш і менш промовистими: розмір допомоги на відкриття власної справи, яку отримала людина, скаже для читача більше, ніж кількість людей, яким була видана така допомога.

Цифри стають більш промовистими тоді, коли вони або наводяться у порівнянні з чимось, або характеризують одну окремо взяту людину, а не групу людей (температура конкретного хворого означає більше, ніж середня температура по лікарні).

 

  1. Шукайте коментарі в державних чиновників та експертів (представників громадських організацій, які опікуються ВПО) за принципом “від людини – до статистики”, а не “статистика замість людини”. Різні ракурси подачі інформації зроблять матеріал не лише об’ємнішим, змістовнішим, багатоплановішим, а й насамперед дадуть змогу перевірити достовірність інформації, побачити контекст проблеми, “вплести” історію в загальну канву. А, не виключено, – й привернути увагу та залучити ресурси тих, хто міг би допомогти людині в подоланні тих чи інших викликів. “Журналісти не звертаються до посадовців, зокрема в органи місцевої влади, не питають, що було зроблено” [1].

Тобто доцільніше не взяти прес-реліз і підготувати матеріал на його основі, а розповісти історію людини, а вже потім – взяти коментарі про конкретну ситуацію та контекст, у якому вона існує. У тому числі, можливо, – й звернувшись до вже наявного прес-релізу. Але в цьому випадку він стає “точкою В” до конкретної історії, що є точкою “А”, а не так, як здебільшого буває, коли реліз, власне, і стає єдиною точкою.

Інколи доцільніше почекати відповіді на інформаційний запит, аніж подавати неперевірену чи недостатню інформацію. Людська долі – це не той випадок, коли потрібен поспіх. Тому для цього майте в запасі “короткі” та “довгі” теми: якщо виявилось, що підготовка матеріалу затягується через необхідність очікування офіційних коментарів – паралельно працюйте над іншими, оперативнішими матеріалами. Бажано, щоб запас тем у Вас завжди був більшим, ніж реальні можливості все це висвітлити.

Запаралелюйте процеси: поки очікуєте відповіді на інфозапит – пишете короткі новини, поки пишете сам запит – скачуєте фото чи відео, поки довго і безуспішно набираєте номер чиновника – паралельно цікавитесь іншими можливими джерелами коментаря (наприклад, через місцеві спільноти в соцмережах) тощо.

 

  1. Будьте обережними, беручи коментарі в політиків і висвітлюючи інформацію, надану їхніми прес-службами: допомогу з боку фондів, заснованих політичними діячами, варто сприймати і з огляду на політичні інтереси засновників. Це не означає, що такі факти потрібно замовчувати або умисно ігнорувати. Просто варто тримати це у фокусі свого розуміння, зважуючи: наскільки та чи інша інформація є суспільно важливою для нашої цільової аудиторії, а не лише для політика, який її надав через свою прес-службу. Яка частина цієї інформації – має суспільну вагу та містить інформаційний привід, а яка – лише піар-складову.

Пам’ятаймо, що наше завдання як ЗМІ – інформувати людей, повідомляючи їм новини й розповідаючи історії; орієнтувати їх у навколишньому світі, його можливостях і загрозах, допомагаючи знаходити відповіді на запитання, які виникають сьогодні й виникатимуть завтра. А не слугувати піар-інструментом для політиків.

Варто наголосити: ця проблематика, з огляду на наближення президентських та парламентських виборів, у найближчий рік буде лише актуалізуватися. Тому надзвичайно важливо відділяти факти і реальні приклади від політичних заяв і звинувачень.

 

  1. Повертайтесь до своїх історій та героїв: будь-яка подія – це подія в розвитку. Життя – це суцільна лінія, а не сукупність окремих “крапок” – подій. Що змінилось через рік? Чи досягла людина бажаного? Чи подолала перешкоди? Якщо так, то що їй допомогло? Якщо ні, то чому? Окремо взятий матеріал можна перетворити на “серіал”, коли кожна нова фаза розвитку подій стає темою для окремого матеріалу, а короткий виклад передісторії (“бекграунда”) допоможе актуалізувати тему, особливо для тих, хто попередніх матеріалів не читав або не бачив (а таких – переважна більшість, і навіть ті, хто читав або бачив – не пам’ятає). Тому доцільно відразу ж після виходу першого матеріалу зробити коротку “вижимку” його суті для використання в якості бекграунду при підготовці наступних матеріалів. (Потім буде змога зекономити час: просто робитимемо в текст нового матеріалу вставку на зразок “Нагадаємо, як усе починалось…”). Збережіть цей матеріал окремим файлом.

Якщо періодично висвітлюєте “довгограючі” історії – можливо, є сенс створити окрему папку для “бекграундів”.

Зберігайте оригінали файлів з попередніми матеріалами на своєму комп’ютері (щоб не залежати від наявності доступу до сайту або підшивки газет, де він оприлюднений).

 

  1. Думайте і пам’ятайте про наслідки своїх матеріалів. Що відчує або захоче зробити людина, прочитавши або переглянувши продукт вашої праці? (“Я це пишу, щоби що?” – корисне запитання до самого себе). Негативний приклад: “Зловили переселенця, який пограбував кафе” – що, тільки переселенці скоюють правопорушення? Про аналогічні випадки, які в набагато більшій кількості сталися за той самий часовий проміжок з участю корінних мешканців вашої місцевості – ви так само ретельно повідомляли? Позитивний приклад: ви розповідаєте про успішну соціальну адаптацію в новій громаді представника ВПО. Інші переселенці переглядають матеріал і у когось із них народжується думка: “Я теж зміг би. Чим я гірший?” Ви підштовхнули людину до корисної дії.

Діліться зі своїми героями корисною інформацією – в силу своєї професії ми, журналісти, часто більш обізнані, ніж більшість тих, про кого розповідаємо. Наш соціальний капітал – це контакти та інформація, і вони можуть стати у пригоді нашим героям. Не обіцяйте того, чого не можете обіцяти (наприклад, вирішити проблеми, які насправді перебувають у компетенції конкретного державного органу чи службовця). Не обнадіюйте людину, що її проблема вирішиться внаслідок самого лише виходу вашого матеріалу. Але допоможіть тим, чим можете допомогти – телефоном, адресою, інформацією про алгоритм звернення до тієї чи іншої установи, та, власне, самим оприлюдненням проблемної ситуації.

Не сприймайте свого героя як “відпрацьований матеріал” після виходу статті чи сюжету – часто людина телефонує або пише журналісту, щоб або подякувати, або поділитися власними відчуттями після оприлюднення матеріалу (як вона виглядала на екрані; про що хотіла, або забула сказати; що сказали про побачене родичі, сусіди). Знайдіть у собі сили вислухати людину, заспокоїти в разі потреби, що на екрані вона виглядала нормально, розповідь звучала доречно. Знову ж таки повертаємось до того, що взаємодія з журналістом для більшості пересічних людей – це стрес, і стрес, хай і невеличкий, часто варто “проговорити” на етапі “до” і на етапі “після”. Водночас, коли вам розповідатимуть про проблеми, які поза вашою компетенцією, – спокійно, ввічливо, але переконливо поясніть, що ви як журналіст свою роботу виконали, але є речі, які Вам не під силу. Знову ж таки, порадьте, куди можна звернутися.

Висвітлення конфліктів і людей в умовах конфліктів – це завжди більше, ніж “шукати і поширювати інформацію”. Це – не лише про інформацію. Це – про людяність і відповідальність. Це – так само про мистецтво ставити сьогодні питання, на які відповідатимемо завтра.

 

Поради підготував Віталій ГОЛУБЄВ,

секретар Національної спілки журналістів України,

викладач кафедри журналістики Національного університету “Острозька академія”,

керівник Школи універсального журналіста,

головний редактор Видавничого дому “ОГО”

 

 

Джерела:

  1. Висвітлення проблем переселенців: недовіра до медіа стає бар’єром. [Ел.ресурс]. Режим доступу: http://ms.detector.media/ethics/standards/visvitlennya_problem_pereselentsiv_nedovira_do_media_stae_barerom/
  2. Голубєв В. Лайфхак для журналіста: як ефективно використовувати час та інформацію. – Рівне: Друк Волині, 2017. – 136 с.
  3. Журналістика в умовах конфлікту: передовий досвід та рекомендації: Посібник рекомендацій для працівників ЗМІ. – К.: «Компанія ВАІТЕ», 2016. – 118 с.
  4. Колесниченко А.В. Прикладная журналистика: 15 мастер-классов: Учеб. пособие для студентов вузов / А.В.Колесниченко. – М.: Издательство “Аспект Пресс”, 2017. – 112 с.
  5. Настанови для журналістів в Україні з висвітлення тематики внутрішньо переміщених осіб (ВПО), 2017. [Ел. Ресурс]. Режим доступу: http://www.thomsonfoundation.org/media/69148/self-reg-guidelines_idps_2017_slukrv2.pdf
  6. «Це 1,6 мільйона історій»: як Євросоюз допомагає українцям не забувати про переселенців. [Ел. Ресурс]. Режим доступу: https://projects.platfor.ma/-tse-16-milioniv-istorii-/

Ілюстративне фото, джерело – uainfo.org/blognews/1530779879-informatsiya-dlya-pereselentsiv-i-ne-tilki-dlya-nih.html

, , , , , , переглядів: 1 479

Останні новини від OGO.ua


Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *