Гострий дріт несамовито впивається в тендітну шию. Прагнучи його позбутись, непевними рухами вивільняєш один кінець зашморгу. А проте ще різкіше відчуваєш біль: петля знову затягується. Відчуваєш кров на своїх долонях і в непроглядній темряві намацуєш порізи на ніжній шкірі. Чуєш зойк і, здригаючись, розумієш, що це твій власний голос. Чомусь вирішуєш бігти, та однак безсило падаєш… На щастя, прокидаєшся.
Непоганий сценарій для нічного кошмару після перегляду фільмів жахів, правда ж? Та щось схоже часто відбувається й у нашому щоденному житті, і спричинене воно звичайними новинами. Звісно, йдеться геть не про фізичні страждання – радше про душевні муки, яких доводиться зазнавати через страх. Нерідко саме він змушує всоте за добу вмикати телебачення чи щохвилини оновлювати стрічку “Української правди”. Фактично це добре замаскований ворог, часто спрямований на банальне підвищення рейтингів інформаційного джерела.
Мабуть, кожна людина неодноразово зустрічалася із бажанням розібратися в певній події. Однак мало хто замислювався: за цією цікавістю ховається неусвідомлене сподівання почути позитив. Відкриваючи статтю про кількість інфікованих коронавірусом за добу, ми хочемо дізнатись, що число хворих значно знизилось, а пандемія послабила свої позиції. Натомість новини із протилежним змістом приносять чимале розчарування та водночас прагнення заперечити описану дійсність. Зароджується страх побачити її у власному житті. Тож ми починаємо шукати інші джерела інформації, які б спростували прочитане або почуте, і цим же заплутуємось в тенетах переживань. Так, новини, що провокують виникнення тривоги, набирають величезну кількість переглядів.
Страх поруч із сенсаціями, скандалами, сексом, смертю, сміхом та грішми формує 90% змістового наповнення медіа. Адже масовий глядач швидше перегляне вірусне відео із бійкою співачок замість мотивуючого ролика із секретами їх успіху. Або ж захоплено стежитиме за вміло змонтованим польотом інопланетян на екрані, забуваючи, що таємниці світу криються в найменшому. Згадаймо хоч би веселку: чарівне барвисте коромисло, яке всоте дивує так, наче вперше… А чому шоу із заяложеними жартами набирають куди більше вподобань, ніж програми про культуру, історію, мистецтво?
Проблема в тому, що людина шукає миттєві й легкодоступні враження: бери їх із блюдечка, скільки душа забажає. Однак насправді такі відчуття неповні: зблиск – згасання. Емоція ввімкнулась – за мить зникла. Все. Ніяких спогадів довгими зимовими вечорами. Відчуття – вловлене мимохідь, загублене і непережите. А справжнє хвилювання не виникне тільки зі сприйняття, воно потребує усвідомлення. Нав’язане ніколи не стоятиме нарівні з осмисленим. Те, що кликало шепотом вітру, який заплутувався між густим віттям дерев, вабило бузковим заходом сонця над бурхливим морем чи солодким присмаком щойно зібраних черешень, вкарбується у твоєму єстві. Щось, до чого біг, не шкодуючи сил, ранячи ноги об каміння, буде завжди в пам’яті. Запилюжена дорога, втома, увесь цей геть нелегкий, зате твій шлях. Лише так творяться події, які мають цінність і дарують шалений потік відчуттів. Можливо, у порівнянні із новиною про обрання президента США, вони видаються зовсім дріб’язковими. Однак там приховане диво: водограй незабутніх митей…
Спробуй поставити на перше місце свої маленькі досягнення, а не те, що транслюють по телебаченню. Використовуй ЗМІ так, щоб вони мотивували, виділяй те, що справді варте уваги. Почни аналізувати інформацію, а не всотувати все як губка. Відмовся від необґрунтованого страху і твори власну історію, тому що ти власноруч шиєш клаптикову ковдру свого життя.
Ірина ЗУБАР,
випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”