Історик за освітою – боєць за покликанням
Сергій переконаний, що героїзм починається не з орденів – він починається з людей, яких ти любиш і заради яких стаєш на захист.
Я приїхала не за офіційними формулюваннями. Я хотіла почути живу історію: про минуле, сьогодення та простих людей, які стали героями.
- Сергій Борисович Гуцалюк – голова Південного міжрегіонального відділу Українського інституту національної памʼяті, історик, капітан ЗСУ, старший офіцер відділення моральної підтримки Угруповання військ (сил) «Південь».
– Які події вашого життя, повʼязані з війною, ви памʼятатимете завжди?
– Передусім це початок війни – їх у нас фактично два: 2014-й і 2022-й роки. Добре памʼятаю перші дні, коли було захоплено Крим, а також весну та літо 2014-го, коли в Одесі тривало протистояння і не було зрозуміло, чи повториться в місті кримський сценарій.
Дуже глибоко врізалася в памʼять і моя перша поїздка на фронт. Ми їхали у повну невідомість, не знаючи, що на нас чекає. Дорога тривала майже дві доби. І тоді був такий самий сильний дощ, як і сьогодні [30 вересня 2025 року – примітка]. Я добре памʼятаю дату: 21 вересня 2016-го.
Ще яскрава згадка – перший день повномасштабного вторгнення. Його забути неможливо. Так само памʼятаю російські обстріли касетними боєприпасами з «Торнадо». Улітку цього року я тричі підпадав під такі атаки на Донеччині. Враження було таке, ніби все падає просто на тебе: один зі снарядів упав за двісті метрів.
– Чи є у вас особистий герой – людина, яка стала символом мужності та стійкості?
– Це не одна людина. Якщо говорити про діячів культури, то для мене це, безумовно, Тарас Шевченко та Василь Стус. Якщо говорити про військових, то серед моїх орієнтирів – одесит Всеволод Змієнко, а також Михайло Омелянович-Павленко – видатні постаті української мілітарної історії. З-поміж політичних діячів найбільш героїчною постаттю для мене є Вʼячеслав Чорновіл.
А загалом зараз дуже багато людей проявляють героїзм. Ми живемо в час великих випробувань, і в моєму оточенні є чимало людей, яких я можу назвати героями.
– Які події новітньої історії України ми маємо закарбувати в колективній памʼяті, щоб уникнути помилок у майбутньому?
– Насамперед це Революція на граніті, Помаранчева революція, події 2014-го та 2022-го років. Усі вони – етапи нашої боротьби за справжню незалежність. А особливо варто памʼятати те, що нині відбувається на окупованих територіях. Там триває цілеспрямоване знищення всього українського. У Маріуполь, як приклад, масово переселяють людей із азійських республік російської федерації. Місцевих мешканців витісняють або вони змушені тікати. Їм не дають можливості там жити: місто розбомблене, житло ніхто не відновлює, а до українського населення жодної поваги.
Коли Україна відновила незалежність, масової боротьби тоді не було, адже вона відбувалася в середині ХХ століття. І завершилася не повною поразкою, а скоріше нічиєю. Саме це стало підґрунтям для відновлення незалежної держави. У світі взагалі нічого не буває марно та випадково.
А ті події, які я назвав, – це ключові точки нашого шляху до повноцінної незалежності. Виросло покоління українців, яке вже не уявляє себе в іншій країні, окрім сучасної України – нашої політичної нації, що обʼєднує представників усіх етносів, які тут живуть.
– Чи можна сказати, що сучасна війна вже стала історією, яку мають вивчати школярі?
Вона вже зараз пишеться на наших очах. Багато школярів – це діти й онуки тих, хто служать у Збройних силах України. Для них ця війна – це не щось далеке, не сторінка підручника і не кадри зі старих фільмів. Уже пишуться книжки, знімаються фільми про сьогоднішні події. Діти самі є свідками, а подекуди й учасниками цієї реальності – через досвід родин.
І ця війна на довгі роки, десятиліття, можливо, й століття залишиться центральною темою нашої історії. Її памʼятатимуть як боротьбу за українську незалежність.
«Попри весь негатив, який несе війна, вона все ж стає двигуном суспільних процесів. Це констатація історичного факту», – Сергій Гуцалюк.
– Що ми як суспільство маємо зробити, щоб памʼять про героїв не перетворилася на формальність?
– Над цим уже ведеться робота. В Українському інституті національної памʼяті, де я працюю, розроблено концепцію вшанування памʼяті про героїв та цю війну. Вона спирається на загальноприйняті світові принципи.
Передусім потрібно фіксувати історію не лише в книжках чи у фронтових зведеннях. Дуже важливі живі розмови – інтервʼю з учасниками подій, їхні особисті свідчення.
Не менш важливим є гідне вшанування загиблих. Зараз обговорюються підходи до створення надгробків: чи мають вони бути типовими, чи залежати від релігійної традиції конкретної людини. Для християн – одні символи, для представників іудейської, мусульманської чи буддистської спільнот – інші.
Є й сучасні форми вшанування. Наприклад, у Кривому Розі встановлено велику електронну конструкцію, на якій 24/7 змінюються фотографії загиблих та коротка інформація про них. Це теж спосіб памʼятати.
Варіантів багато, але головне – щоб памʼять була живою, а не формальною.
«Куб памʼяті» у Кривому Розі – це унікальна споруда з використанням сучасних технологій, з чотирма екранами 3х3 метри кожен, на яких відображаються світлини Героїв та інформація про них. Комплекс складається з чотиристороннього LED-екрана. Обладнаний системою зовнішнього озвучення з підсилювачем, медіаплеєром, LED-контролерами та системою віддаленого управління контентом. Для надійності роботи передбачені інвертор, акумуляторна батарея резервного живлення. Для безпеки встановлено міжмережевий екран і модуль криптографічного захисту інформації, а також охоронна система й кліматичні шафи. Завдяки такій комплектації споруда може працювати цілодобово і за будь-яких погодних умов.
Більш детальну інформацію можна переглянути на вебсайті виконавчого комітету Криворізької міської ради.
– Коли ви чуєте слово «памʼятатиму», яка картинка постає перед очима?
– Згадується все – від родинних свят до великих воєнних подій, що стосуються всього нашого суспільства. Національна памʼять формується так само, як і в окремої людини. Тобто є власні родинні традиції, спогади, а є спільна памʼять. І вона починається з родини.
З родинних свят найяскравіше памʼятаю день народження мого онука. Він народився у 2022 році – у перший рік повномасштабного вторгнення. Коли поруч стільки біди, раптом приходить такий дарунок. Багато людей, у яких діти народилися в 2022-му, казали, що це благословення згори.
Онук Руслан
– Як ви будете пояснювати своєму онукові, чому так важливо памʼятати?
– Без памʼяті немає майбутнього. Людина не може існувати без памʼяті – це одна з головних її ознак. Памʼять – це традиція, це повага, це шанування родини, старших, це розуміння того, як правильно поводитися в суспільстві. Наші цінності мають довгу історію – вони тягнуться ще з дохристиянських часів. Без памʼяті неможливий розвиток ані для окремої людини, ані для цілого суспільства.
– Що означає для вас бути героєм сьогодні і як цей образ відрізняється від уявлень минулих поколінь?
– Не можу сказати, що уявлення надто змінилося. І тоді, і зараз героями стають прості люди. Ми, коли робили відео про Героїв України з оперативним командуванням «Південь», спілкувалися приблизно з 15 нагородженими. Усі вони звичайні люди, спокійні, без пафосу. Але в момент небезпеки вони повели за собою інших, не злякалися, діяли рішуче. І багато хто з них узагалі не був професійним військовим.
Якщо читати біографії героїв минулих поколінь і порівнювати з теперішніми, то історії дуже подібні. Людина жила звичайним життям, аж тут стається переломна подія, і вона починає діяти. Єдине, що змінюється, – техніка. Наприклад, у Першій світовій війні новими були кулемети, важка техніка, вперше масштабно застосовано отруйний газ. Авіацію також уперше використали не для розваги, а для бою. А зараз – дрони, кіберпростір, зовсім інший вимір війни. Хто міг подумати, що колись буде війна дронів? Але суть лишається: герої – це прості люди, які у важливий момент не здаються.
– Якби у вас була можливість залишити майбутнім поколінням попередження з власного досвіду, що б ви сказали?
– У світі завжди відбуватимуться події, які змінюватимуть життя цілих народів. Це не зникне. І наше покоління зараз живе саме в такий час. Нам потрібно вистояти. Потрібно боротися за своє.
Майбутнім поколінням я б сказав памʼятати це: свобода ніколи не дається просто так. І завжди її доводиться захищати.
«Історія доводить: потрібно бути готовими завжди. Наприклад, базові навички першої медичної допомоги мають бути не лише у військових, а й у цивільних. Бо в критичний момент саме ці знання рятують життя. Недарма ще з античних часів існує вислів «Si vis pacem, para bellum» – «хочеш миру – готуйся до війни», – Сергій Гуцалюк.
– Чи є історія – ваша або почута від побратимів, що врізалася в памʼять і зворушила до сліз?
– Такі історії трапляються часто, але наведу кілька, що найбільше вкарбувалися. У мене є два товариші. Олександр у 2015 році отримав важке поранення. Він лікувався півтора року, і досі в нього одна нога довша, інша коротша. Але він вижив, вистояв. Нині Олександр керівник Veterans HUB ODESA.
Другий – Олег. Він був дуже важко поранений на Запорізькому напрямку у 2022 році. Заряд «Граду» впав буквально за кілька метрів. Він дивом лишився живим. У нього були вибиті внутрішні органи. Два роки лікувався і зараз уже ходить. Коли Олег знімає одяг, бачу, що там просто немає живого місця. Але він живий. Це найголовніше.
Знаю ще історії, де служать і батько з сином, і мама з донькою. І попри все, у цих двох історій – світле завершення: люди вижили, пройшли лікування і сьогодні активно працюють у ветеранському хабі. Ми разом займаємося патріотичним вихованням молоді, як і до повномасштабної війни, зокрема в дитячо-юнацькій військово-патріотичній грі «Сокіл» («Джура»). Це, мабуть, найбільша перемога – коли люди після цього не просто залишаються живими, а ще й несуть силу далі.
Сергій Гуцалюк разом із сином Романом
Сергій Гуцалюк разом із Олександром Голопотелюком
Сила – це не пафос, а жива, часто непроста реальність. Вона народжується у виборі, який люди роблять щодня. У вірності тим, хто поруч. У памʼяті про тих, кого вже нема. На цьому й тримається Україна.
І я ніколи не забуду свою розмову з Сергієм Гуцалюком. Ми говорили у трагічний для Одеси день – під зливою, що вперто не стихала. Того дня загинули люди. Напевно, було щось символічне в тій погоді.
Я ніколи не забуду, як Сергій говорив про втрати, про гідність, про відповідальність, про памʼять. Це залишиться зі мною на все життя.
Памʼятатиму.
Софія ДМИТРІЄВА,
володарка Гран-прі XVI всеукраїнського конкурсу творчих робіт “Я – журнаілст!”,
студентка І курсу факультету журналістики Національного університету “Одеська юридична академія”
На Європейській площі в Одесі встановлено народний меморіал із прапорцями на честь загиблих українських воїнів