Йшло четверте літо з початку повномасштабного вторгнення ворога на територію нашої держави. Вже більш-менш звичні будні, розпорядок дня і… звичне чекання. Мама, як завжди, пішла на роботу, я – у ліцей (саме вирішувалося питання про переведення в інший навчальний заклад), а тато четвертий рік виконував свою роботу – захищав Вітчизну. Але воюючи десь там, на протилежному від нашого рідного краю кордоні, він ніколи не забував прислати звістку про себе. То могло бути кілька слів, SMS- ка або якийсь смайлик. Того дня він написав про чергову поїздку. Саме прийшла пора привезти на зміну екіпажу, який чергував “на нулі”, нову команду. Це означало, що якийсь час його не буде на зв’язку.
Я пішла відвідати подругу. Мама зателефонувала під вечір і запитала чи не отримала я якогось повідомлення від тата. Її голос звучав незвично. Мене охопило хвилювання і я поспішила додому. Мама була на кухні, Вся у сльозах і в паніці, вона знову й знову натискала на телефонні клавіші… Відповіддю була тиша. Телефон тата, номери його побратимів були поза зоною. Таке траплялося вкрай рідко. У нашій родині мовчанка завжди була страшнішою за погані новини. Розгублені, заплакані ми з мамою довго сиділи обнявшись, час від часу по черзі “терзаючи” свої телефони.
Мовчання тривало до ранку. Коли я прокинулася, побачила маму, виснажену після безсонної ночі. Вона розмовляла… На екрані телефону був тато: голова перебинтована, він мовчки показує побратимів. Всі вони, хто сидячи, хто лежачи, у бинтах, знаходились у якомусь приміщенні.
- Живий,- видихнула я! Що, що сталося?!
- Дрібниці! Все – потім! Нас зараз повезуть в безпечне місце!
Евакуація, лікарні, відновлення – все це тривало досить довго. Нарешті тато приїхав на реабілітацію у місцевий шпиталь, ночувати приходив додому, але на всі наші розпитування про той день мовчки відмахувався: “Потім, потім!”
У листопаді, коли у тата трохи відновився слух (після поранення і контузії йому постійно боліла голова й інколи доводилося писати, щоб він зрозумів про що йдеться, бо майже нічого не чув) ми всією сім’єю відправилися в Чернівці. Там зібралися всі, хто того пам’ятного дня їхав разом з татом “на нуль”, щоб змінити на бойовому посту іншу групу. Не було лиш одного – молодого усміхненого киянина з позивним “Ромаха “. Я пам’ятала його по фотографії. Під час різдвяних свят тато приїжджав на кілька днів у відпустку і розповідав про своїх побратимів, про підтримку, про те, як вірить кожному, бо на фронті це дуже важливо: кожен вручає своє життя тим, хто поряд. Казав, як старші бійці дбають про наймолодшого серед них, бо йому ще жити й жити, бо в нього, мовляв, молода дружина і маленький син.
Спочатку ми з мамою думали, що Ромаха не постраждав або не зміг приїхати, та, коли навпроти порожнього стільця хтось поставив чарку з алкоголем і накрив її скибкою хліба, ми зрозуміли…
Там, у Чернівцях, ми вперше почули про те, що сталося в липні. Чоловіки говорили, перебиваючи, доповнюючи один одного. Було видно, як важко їм згадувати. Інколи хтось з них відвертався, інший підхоплював розмову, а було, згадавши щось із своїх пригод, починали посміхатися.
– Того дня їхали, як зазвичай, аж раптом з’явився ворожий дрон, – почав тато. Я віддав команду, весь екіпаж зосередився. Я почав маневрувати, різко прискорився. Ромаха, який слідкував саме за можливою небезпекою з повітря, на якісь секунди затримався і та клята залізяка буквально пронизала кабіну.
– Гуркіт, бризнуло скло, – підхопив розмову Антошка ( ще один з присутніх). Все в тумані, машину розвернуло, довкола кров, командир ( це про тата) лежить на кермі. Я почав його трусити, кликати, він трохи очуняв, але видно було, що не розуміє, що відбувається. І тут ми глянули на місце поруч з водієм…
Вони не повірили в побачене, намагалися зупинити кров, перев’язати Ромаху.
Оповідач замовк, хтось з присутніх прикрив очі долонею, хтось зауважив : “ Не треба при дітях!”
- Через три дні йому мало би виповнитись 30,- підвів риску тато.
Машину довелося покинути і поспішити під захист дерев, в лісі розосередилися, бо над головами закружляли ще кілька дронів. Вдалося викликати допомогу. Виручати примчав Хонда ( ще один татів побратим- саме до нього ми приїхали у гості).
– Як йому вдалося відірватися від ворожих дронів – загадка, але ось ми всі тут, – підхопив розмову ще один військовий.
Господиня запросила відвідати місцеві страви. Під банош і мамалигу розмова продовжилась, знову згадали Ромаху, якого під покровом ночі вивезла команда медиків, але згадували не смерть, а життя: його гумор, любов до готування, смачні чебуреки, як він відбивав відбивні знешкодженою гранатою, як замріяно розповідав про кохану дружину і синочка, якого бачив лиш раз, під час короткої відпустки.
Під час тяжкої розповіді кілька слів змусили мене заціпеніти: дрон влетів у місце, яке було зліва, а за кермом був тато! Але він – ось, слава Богу, живий, сильно не дочуває, але живий! Як? Лиш по дорозі додому вдалося вивідати, як це сталося. Виявилося, що автомобіль, і яким в той день кермував тато, на фронт пригнали волонтери з Закарпаття, яким, в свою чергу, його доставили з Великої Британії.
Я подумки подякувала англійцям за їхнє right-hand drive, вкотре прокляла ворогів, попросила вибачення у рідних Ромахи і дала собі слово обов’язково написати про чудову людину, людину з гумором і добрим серцем, чоловіка, який любив готувати, обожнював свою дружину й сумував за сином. Людину, чиє життя обірвав ворожий дрон. Бо пам’ять — це єдине, що ми можемо повернути загиблим. Такі історії — наш спосіб не дозволити війні перетворити горе людей, зламані долі, материнські прокляття, сльози вдів і сирітство дітей на суху статистику.
Анастасія ЛИВЛЯС,
переможниця XVI всеукраїнського конкурсу творчих робіт “Я – журналіст!”,
вихованка гуртка «Юні журналісти» Мукачівського центру дитячої та юнацької творчості Закарпатської області,
учениця 10 класу Мукачівського ліцею Мукачівської міської ради Закарпатської області