Думаю, у кожного з нас є свої авторитети чи то натхненники. Ми завжди прагнемо на когось рівнятися: на маму чи бабусю, тата чи брата, вчителя чи спортсмена, політика чи зірку шоу-бізнесу. Мене ж надихає блогерка, письменниця, редакторка, видавчиня і просто львівʼянка Юлія Сливка.
Вона стала для мене справжнім відкриттям. Спочатку за її діяльністю стежила моя мама, яка одного разу надіслала мені допис Юлії про важливість захисту українського імені (до речі, звертаймося Дарина, Даруся, а якась там Даша). Підписавшись на її сторінку в соцмережі, я й не здогадувалася, як зміниться моє світосприйняття. Її книги (а вони всі є в моїй бібліотеці) надихали мене писати своє та не боятися розвиватися. Я вдячна долі, що, будучи підлітком та перебуваючи в пошуку себе, знайшла людину, котра відкрила в мені власне «Я». Про стійкість, натхнення, релігію, людські цінності, національну позицію відверто розповіла пані Юлія Сливка.
– Пригадайте себе підлітком. Звідки молоді, яка перебуває ще в незначеності, емоційній нестабільності, черпати натхнення та позитивне бачення світу?
– На кожному з етапів життя в мене були рольові моделі відповідно до цінностей, у яких я зростала і які плекала в мені мама з бабусею. Тривалий час саме вони, мама і бабуся, були взірцями, абсолютно точно виховали в мені культ праці й освіти. З раннього дитинства на мене дуже вплинув прадідо старенький. Він, упівець, навчив усіх повстанських пісень ще до того, як я пішла до школи. Так сформувався націоналістичний світогляд. У середній школі його живила Валентина Михайлівна – моя учителька історії. Укорінила, утвердила, викристалізувала, вишліфувала його в мені остаточно Ірина Фаріон. Звісно, уже серйозним науковим підходом, публіцистикою, працями Донцова, Міхновського, Вассияна. І в університеті я мала таких духовних авторитетів, і досі маю, навіть якщо багато з них уже у Вічности. Добре мати такі Опори. Важливо в кожен час обирати собі правильні.
– Що було для Вас джерелом стійкості до початку війни і зараз, коли вже минуло три роки від повномасштабного вторгнення? Чи відбулися якісь кардинальні зміни?
– Однозначно упівці, і часто навіть не так провідники й ідеологи, хоч і вони, безумовно, теж, а прості упівці, як мій прадідо. Їм було значно складніше, у них не було державности, вони боролись одразу проти двох окупаційних режимів. Узагалі не маючи України, розуміли, що роблять усе це тільки заради майбутніх поколінь і ніяк не заради себе самих. Вони знали, що загинуть: ідея нації була понад життя, і це були не просто лозунги. Нам нема на що скаржитись, треба просто робити своє. Жодних кардинальних змін у моєму світогляді не відбулось і навряд чи може відбутись. Я завжди була, є і буду такою.
– Назвіть свої життєві цінності. Що оберете передусім?
– Служити собою Україні, професійність, просвітництво. А також діти, бо вони ті, що будуть після мене, і предки – ті, що були переді мною і завдяки кому я є.
– У своїх дописах Ви часто згадуєте Бога. Як релігійні переконання підтримують Вас в умовах невизначеності й повсякденної тривоги?
– Ще один чи радше основний стовп, на якому стою, на який опираюсь, – віра. Віра глибока: я в ній народжена і вирощена практично, не тільки теоретично й звичаєво-обрядово. Мені вірити, як дихати. Думаю, тим, хто вірить, у якомусь сенсі значно простіше жити: ти завжди маєш, до Кого звернутись і куди прийти, навіть коли йти вже нікуди. Люди слабкої віри багато питають, чому Господь не зупинить війни, але я в жодному разі не перекладаю відповідальности на Бога і не питаю, де Він зараз, бо знаю: Він з Україною, а відповідальність за зло – це відповідальність росії. І Бог не золота рибка, щоб виконувати бажання. Мені достатньо того, що Він усюди, де б я не була і що б не відбувалось.
– На Вашому шляху траплялися труднощі? Як ви їх долали? Чи зміцнюють труднощі людину? Ваші лайфгаки.
– У мене труднощів було значно більше, ніж легкости й фарту. По-перше, я народилась у сімʼї такого соціяльного* рівня й достатку, що не мала би мати того, що маю зараз, якби не наполеглива щодення праця і постійна самоосвіта. По-друге, занадто тривалий час (усі шкільні роки) не було кому ані побачити, ані розвинути в мені хисту до того, що є моєю сродною працею, тож довелось робити це самій і не завдяки, а всупереч: мене майже ніхто не підтримував у прагненні бути філологом і видавцем, бо це неперспективно і ще щось там. По-третє, я не вступила на бюджетне місце філологічного, хоч і мала найвищий бал ЗНО з української мови і літератури, але вже за семестр, з огляду на високу успішність, перевели на місце, що звільнилось. Захистила дисертацію із двома зовсім маленькими дітьми на руках, бо мала це за мету. Нещодавно постраждала від важкої клінічної депресії та втоми, але вилікувалася психотерапією, продовжуючи робити книжки. Я памʼятаю, як виховувала в собі цю силу волі з раннього дитинства: у 90-ті розкладала дефіцитні цукерки на видне місце вдома і не їла. Якщо це поєднати з покликанням, то будь-які проблеми – просто проблеми, які треба вирішити.
– Наявність вищої освіти справді вартує вкладеної праці в Україні чи є звичайним нав’язаним стандартом?
– Завжди буду пропагувати освіту, вищу зокрема. Ідеально, якщо освіта стає прикладною, якщо вдалось так дібрати фах, щоби згодом працювати сродно. І хоч так не завжди є, вища освіта – це не тільки про фах, це про уміння думати, критично аналізувати, про всесторонність і всеобізнаність, про плекання прагнення завжди знати і довідуватись більше. Я маю дві вищих і один науковий ступінь, але хотіла б вузьку і третю, і четверту, це знову розширило б мої горизонти. Поки писала дисертацію, тим часом і виросла на чотири голови. За чотири роки роки навчання вклала купу зусиль, але ні про що не шкодую. Я буду культивувати освіту своїм дітям так само, як колись мама з бабусею культивувала її мені: саме і тільки завдяки освіті й самоосвіті я є там, де є.
– Як не розгубити свою справжність на шляху до успіху?
– Якщо людяність, віра, чуйність, співпереживання, милосердя – це базові твої налаштування, то хоч ким би ти не був, воно не стирається. Так, з віком і, напевно, з успіхом шкіра, дійсно, трохи роговіє, але ніколи не критично. Потім її дуже змʼякшують діти. Узагалі я завжди намагаюсь памʼятати, хто я і звідки, хоч часто це буквально зусилля. Мені важливо повертатись до витоків. Дуже часто їжджу додому, де народилась: на тому подвір’ї ти завжди мала Юля, хоч якою великою й успішною б не виросла. Забути ту маленьку дівчинку – означає забути й зрадити себе. Я часто навіть подумки у Львові до неї повертаюсь: звірити компас.
– Які якості найбільше цінуєте в людей, з якими плануєте співпрацю?
– Ентузіязм і відданість покликанню. Хоч мені важливо виплачувати гідні гонорари і творити в тому сенсі нову етику (я ніколи не торгуюсь, часто навіть якщо названа вартість для мене відверто невигідна, якщо мрію саме про цього митця чи цю мисткиню), не менш важливо, щоб людина працювала не заради грошей або не тільки заради грошей, бо мене саму насамперед цікавить мистецтво заради мистецтва, тоді вже все решта. Так само дуже важить пасіонарність. Я непопулярно навіть скажу, що мене менш цікавить професійність, аніж пасіонарність: якщо є талант, професійність здобути завжди можна, але якщо нема бажання працювати і розвиватись, ніякий талант не допоможе. І я люблю педантичність, пунктуальність й екологічність комунікації. Словом, від инших вимагаю того ж, що й від себе самої.
– Чи легко поєднувати материнство та роль дружини з керівництвом проєктами й великим обсягом роботи?
– Я уже навчилась балансувати, і зараз воно дуже природно, випрацюваний і випробуваний режим, хоча так було не завжди. Власне, я постраждала від клінічної депресії через нереалістичні вимоги до своєї працездатности: тривало я намагалась із двома дітьми встигнути той обсяг роботи, який виконувала до дітей. Якийсь час це стрибання вище трьох голів працювало, але згодом я стала взагалі непрацездатною, на жоден зі ста відсотків. Довелось переглянути режим, вписувати також і дозвілля, якого не було роками, зонувати роботу і сімʼю. Зараз після 19:00 я не працюю і у вихідні теж, колись працювала нон-стоп 24/7 без жодної поправки на свята й відпустку. Іронія з налагодженим і відточеним графіком у тому, що ти встигаєш не менше, аніж коли завантажуєшся по горло. І в організації видавничого процесу я враховую особливості роботи свого мозку: знаю, яку унікальну роботу маю виконати сама, а яку можу передоручити. Материнство не передоручиш, але я й не хочу: це як рівноцінне покликання, яке мене і наповнює, і мотивує.
– Чи є у вас мотиваційний вислів, який передається від покоління до покоління? Або ж вислів, яким керуєтеся ви і повсякчас повторюєте своїм дітям, рідним?
– Плач не дав свободи ще нікому – перше, що спадає на думку. Подумки зараз конкурують або кредо УПА на зразок «воля або смерть», «здобудеш українську державність або згинеш в боротьбі за неї», або цитати повстанських пісень. Промовисто і визначально: я тільки те й роблю щоденно, що вкладаю це ж у дітей і вже пожинаю перші солодкі плоди. Вони будуть значно кращі за мене. А мотиваційних висловів – хоч відсипай.
– Кажуть, треба прожити життя так, щоб про тебе ще довго памʼятали. Ви погоджуєтесь?
– Я усе це роблю точно не для того, щоб мене памʼятали. Було б приємно, але взагалі я просто є собою. Коли вдається оприявнити в собі талант і коли пізнаєш у чомусь свою силу, можна просто бути собою, і вже всім від того буде радість, бо від сродної праці завжди є результат. Прожити треба гідно, не зрадивши ані своїх ідеалів, ані цінностей, ані людей, на яких взорувався, – от із цим погоджуюсь. І спробувати зробити так, щоб на тобі це все не закінчилось, посіяти якісь зерна, нехай проростають далі. І тим себе продовжити. Мені подобається ідея безсмертя, але нехай вона працює не тільки цвинтарною памʼяттю, а й дією по тобі. Нам треба бути мостом для наступних поколінь, як упівці до нас ними були. Ми є в цій точці історії завдяки їм; колись хтось так завдяки нашим діям зараз десь буде. Важливо бути поступом, а не відступом.
– Лагідна чи різка українізація? Що саме допоможе українцям бути «українцями»?
– Не існує ні лагідної, ні різкої українізації: ти або українець. або малорос, росіянин, перевертень, манкурт, раб, підставити своє. Ти або шануєш мову, культуру, історію, ідентичність українського народу, або ні, а значить ворог. Не існує половинчастого рішення, як не існує альтернативного українця. Ти або є, або тебе нема. Ти або з цим народом, або проти нього. Не можна ментально належати трошки до цього народу, а трошки до иншого. Час війни не терпить напівмір. Найвищий час визначитись. Українцям допоможе, власне, це усвідомлення і засвоєння уроків історії, бо незасвоєні уроки повторюються. Инша справа, що не всі здатні й готові це усвідомити. І це теж треба розуміти. Українцем бути не змусиш, тож далі я не маю жодного наміру ані вмовляти когось бути українцем, ані тим паче толерувати «руский мір» у будь-якому найменшому на нього натяку.
– Для Вас Україна – це…
– Це моя земля. Ніде мені й моїм дітям так добре не буде, як на рідній землі, хай би що не було, хай би які цивілізаційні блага мені не були обіцяні, хоч би яким златом мене не вабили. Любов до своєї землі не продається і нічим не купується. Я народилась на цій землі, я народилась служити цій землі і хочу в цю рідну мені землю прахом вернутись. Тільки так мені спокійно, тільки так добре, і апріорі не існує іще якогось варіянту. Україна – це виняткова і єдина свобода для українця бути собою.
– Три поради сучасному українцю від Юлії Сливки.
– Припинити самопринижуватись, заглядаючи у рот росіянам, американцям, полякам і ще кому завгодно та шукаючи опори в усіх, тільки не в собі, а для цього треба знати свою силу: сила – в історії та культурі. Стати непримиренним і нетолерантним до будь-чого російського, инакше воно вбʼє тебе або твоїх дітей, або твоїх онуків, як і «какая разніца». Бути гідними усіх смертей і тих людей, хто в різний час історії поклав життя за волю України.
Дарина ГЕРАСИМЮК,
переможниця XIV, лауреатка XV всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст!”,
учениця 10-А класу Княгининівського ліцею Волинської обласної ради
___________
*У роботі збережено фонетичні, лексичні й граматичні особливості мовлення респондента – Юлії Сливки