Мабуть, мені було неприємно, коли досягнення однакові, але приділена увага – різна, тому з авторитета вона стала мені конкуренткою. З цього віку в мені почалась закладатися внутрішня відміниця.
Згодом я змінила клас, де зустріла нових товаришів.
На той час я почала займатися танцями, там прагнула весь час стояти в першій лінії. Займалася музикою – прагнула грати краще за всіх. Щойно я відчувала, що мене перестають хвалити, я змінювала заняття. “Не найкраща, значить це не моє” – найгірше, що колись було в моїй голові.
В ліцей перейшла з подругою, яку одразу помітно почали любити вчителі. Так, я прагнула цього ж, мені вдалося її обігнати, але навіщо? Вона моя подруга, чому я так до неї відношусь?
Згодом з’явилася ще одна подруга, яка почала рівнятись до мене, щоб бути на одному рівні. Тяжко мені було усвідомити, що я знаходжусь в якихось перегонах, які є лише в моїй голові. Конкуренція підштовхнула мене поговорити про це з психологом, який сказав, що я борюся за лідерство, тобто нічого поганого в цьому немає.
Але ж звідки воно береться? В деяких з дитинства, коли батьки порівнюють своїх дітей з іншими, а в когось закладається просто в голові, як в мене. Чи справді так важливо постійно бути найкращим ?
Анна-Марія СТАСИК,
випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”