Розпочну я з того, що ніколи не розповідайте про свої слабкі місця, або ж намагайтеся не показувати їх. Чому? Читайте далі.
Від 3 класу я відмінниця і з цього моменту у мене з’явилося слабке місце – слово “ні”. Я ніколи не могла відмовити комусь, вважала, що я можу образити когось чи не матиму зовсім друзів тому, що так мені говорили однокласники. Я завжди слухала їх. Щось знаходили в мені «не таке», і я завжди намагалася це виправити. Призводило це до хвилювання. Через те, що я забагато хвилювалася, потрапляла у лікарню. Тому на останньому дзвонику була лише тричі. Спершу у мене питали, чи можна списати, без слова “будь ласка”, типу “дай списати”, а згодом (у 8 класі) однокласники просто забирали мій портфель і шукали собі потрібний зошит, навіть не питаючи… Нині я у 10 класі. Учнів поменшало. Більше немає таких однокласників. Залишилися ті, хто завжди мене підтримували і не залишали. Та все ж таки, починаючи з 1 вересня у 10 класі я навчилася відмовляти.
У 9 класі я ще не могла твердо сказати “ні”, навіть не знала як навчитися, намагалася придумувати власні способи і вирішила спробувати “заробити”. Тобто ті, хто хотів списати, мали заплатити (не грошима, звісно) моєю улюбленою шоколадкою. Це почало діяти. Адже коли мені відмовляли платити, я просто говорила “ні”. НАРЕШТІ ЗМОГЛА. Спершу справді було важко сказати це слово, а згодом я могла це вільно робити. Потім вирішила уже не пропонувати плати, одразу відмовляла (інколи могла дати списати, але ключове слово “інколи”). Наголошую, не брешіть, що ви не зробили домашнє завдання, адже вчитель запитає на уроці, а на перерві “біди” не оминути.
Є ще один спосіб, над яким я працювала, але він досить недосконалий. За те, що говорила “так” на списування, я з’їдала лимон, за кожну відмову – свій улюблений фрукт. Цей спосіб не дуже підходить, адже приходячи додому не завжди можна знайти лимон чи щось з улюбленого. Але спробувати теж можна.
У цьому абзаці я б хотіла поділитися своїми почуттями, емоціями щодо навченого. Насамперед камені, які я носила роками, зникли, неначе їх не було, не існувало. Щодо пам’яті – забувається. Щодо життя – я почуваюся щасливою та вільною. Інколи виникало запитання “Чи зможу я пробачити своїм однокласникам?”. Так, адже завжди потрібно пробачати, настільки б це не було погано (можливо хтось не згодний зі мною, але це моя особиста точка зору). Нині ми не підтримуємо спілкування. З деякими пощастило помиритися і підтримувати хороші дружні стосунки (навіть не думала, що вони насправді вміють дружити і носити це почуття дружби).
Отож, ніколи не бійтеся боротися зі своїми страхами та слабкими місцями. Якщо не допомагають веб-сайти, то придумуйте свої способи для боротьби – це справді допоможе, варто лише повірити у себе та в перемогу.
Запам’ятайте: усе буде, але не одразу.
Найголовніше: будьте щасливі!
Софія БОГАТКО,
випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”