От живу я на світі. Чудово живу. Але однієї прекрасної хвилини виникає думка: ” Щось я роблю не так. ” І починає мій бідолашний мозок шукати відповідь на це запитання.
Говорити за спиною про свого друга, це ж цілком нормально, правда? І обговорювати з ним поведінку Ненсі. А ще… Як я могла забути?! Ще випадково дорікнути подрузі за надто відкрите платтячко її сестри. Здаюсь: не треба було того казати про інших людей. Тому-то тепер совість спокою не дає, мовляв: ” Де ж твоя любов, дівчино? ”
А й справді, де? І що воно таке, та любов? У голові автоматично виникають картинки обіймів, поцілунків, солоденьких поглядів. Проте серце підказує мені, що не тут відповідь. І знову починається круговорот пошуків.
Та я вже знаю: любов не потребує зайвих слів. Потрібна лиш усмішка — щира, вірна, турботлива. Така, яку хочеться передати другові, наче сонечко. Зробити його на крапельку щасливішим.
Любити. Тобто допомогти. Розрадити. Подати руку у скрутну хвилину. Сказати влучний жарт. І не варто поцілунків! Справжні почуття вимірюються не надмірною увагою, їм вистачає тиші для розвитку.
Полюбити людей такими, які вони є важко. Але ж я теж людина. Роблю помилки, вчуся на них. І також хочу, щоб мене цінували. Мабуть, така наша природа. Мій дідусь одного разу сказав: ” Потрібно любити тих, хто чинить неправильно. Але не любити їхні погані справи. ” Тут не посперечаєшся, це справді так.
Думаю, людей, котрі навколо нас, треба любити по-особливому. Так, як ми дивимося на зорі, милуємося швидкоплинною річкою чи насолоджуємося співом пташок. Роблячи це, ми нічого не чекаємо взамін, правда? Ми просто отримуємо насолоду. От так і з людьми. Можливо, твоє світле почуття зможе когось врятувати? А твоя усмішка Чеширського Кота додасть комусь сил? Подумай, це важливо.
Життя – бумеранг. Воно повертає те, що ми даруємо іншим. Може, краще все-таки бути сонячним промінчиком світові?
Світлана КЕРНИЧНА,
випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”

