Розповідь із власного досвіду.
Відверто кажучи, до школи я ходила ще у садочку (тільки не думайте, що я вундеркінд), я звичайна дівчинка, навчаюся у гімназії, в дев’ятому класі, обожнюю вивчати англійську мову, писати цікаві твори та захоплююся читанням… Подібних фактів, про себе я можу розказати безліч. Але тема мого твору сьогодні не така.
Отож, ще будучи у садочку, до школи я приходила з матусею, тоді мені здавалося, що школа- це величезна будівля, у якій багато багато діток. Щоразу приходячи туди, я із захопленням розглядала усе: таблиці із незрозумілими формулами, неймовірно великі парти, бібліотека у якій я щоразу брала книгу із цікавими малюнками, не обходила стороною я і кабінет хімії. Кожного разу із великим захопленням я споглядала на незрозумілі для мене пробірки, величезні колби, пляшечки та різні ємкості, а найбільше мене дивувала періодична система хімічних елементів Д.І.Менделеєва, це таблиця простягалася на половину стіни, і ще тоді я із співчуттям думала про учнів, які це все вивчають.
Найріднішим для мене був і є кабінет англійської мови. Стіни розмальовані приємними фарбами, таблиці з важкою граматикою та різними іноземними словами, величезний Біг Бен, який зображений на стіні – усе це ніби занурювали мене туди, десь далеко у величну Англію. Цей чудовий кабінет є класом моєї матусі. Напевно, ви вже здогадалися, що моя мама вчителька. Вона викладає англійську мову. Проходячи з матусею за ручку коридорами тепер уже рідної школи, я уявляла, що колись буду така доросла як і ті дівчатка- старшокласниці . Вони мило усміхалися мені, показували свої красиві зошити, оцінки у щоденниках, весело розповідали свої кумедні історії, які з ними відбувалися у стінах школи. Мені це все настільки подобалося, що я не могла дочекатися уже того дня, щоб піти у перший клас.
Ранок, 1 вересня 2014 рік – такий довгоочікуваний для мене день. Я прокинулася у чудовому настрою, адже сьогодні я вперше ПО-СПРАВЖНЬОМУ йду до школи. Білосніжні бантики, шкільна форма, домашні завдання, уроки, перерви, моя перша вчителька – мрія здійснилася!
Ніби лише нещодавно мене вела матуся, тоді на урочисту лінійку. Ніби лише нещодавно я хвилюючи тримала той дзвінок у руках, ніби ще нещодавно мене ніс старшокласник у себе на плечі. Ніби лише нещодавно, а уже дев’ятий клас. Проте, традиція у нас не змінюється, я кожного дня ( крім вихідних) разом з матусею біжу до школи. По традиції, ми щоранку спішимо, аби не запізнитися на перший урок, разом готуємо смачнющий сніданок, п’ємо каву, а після уроків розповідаємо, що цікавого сталося у школі цього дня.
« Класно, що в тебе мама вчителька», «Оце то повезло», « Ну і крута ти» – все це можна почути в мою адресу. Однак, ніхто із цих дітей не знає, як це бути вчительською дитиною, поза школою, вдома. Відверто кажучи, батьки-вчителі не завжди на нас, на своїх дітей мають час. Адже, учителю після школи потрібно підготуватися до наступного робочого дня, зробити конспект уроку, презентацію, знайти необхідні матеріали, тощо. І все це займає дуже багато часу. Ні, ні в якому разі, я не хочу сказати, що бути донькою вчительки, це погано, «НІ!». Навпаки, я дуже щаслива, тому що моя матуся завжди поруч зі мною, я можу прибігти до неї на перерві аби пообідати, похвалитися хорошою оцінкою. Та іноді я прибігаю до матусі аби просто її поцілувати, адже, за її словами, так у неї покращується настрій…
Я радію тим, що моя мама вчителька. До речі, їй неабияк подобається власна робота. Курси, онлайн-вебінари, всеукраїнські та міжнародні воркшопи, обмін досвідом, безліч грамот та нагород…
Моя матуся користується великим авторитетом в школі, як і серед вчителів, так і серед учнів. Вона не тільки є зразком для мене справжньої жінки, а й прикладом мудрого педагога, який у свій такий ще молодий вік досягнув того, чого інші прагнуть все своє життя!
Дана ІГНАТЬЄВА,
випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”