Десь о четвертій годині прохолодного зимового ранку 24 лютого її не стало. Надія на найближче майбутнє згасла вечірнім вогником. «Доню, прокидайся. Почалася війна. Потрібно зібрати документи та деякі речі», – саме так почався мій ранок близько сьомої години. Протягом всього дня був ввімкнений телевізор, де українські журналісти ділилися з нами найсвіжішими новинами і підтримували патріотичний дух. Усі відчували страх. Що за виття? Дивні, незнайомі звуки, дуже проникливі, з кожним разом, знов і знов означають небезпеку та з неабиякою мотивацією змушують піти в укриття. Не на жарт стали всі хвилюватися, бо в мережі лунає: «ми вазьмьом Кієв за трі дня». Але це триває вже далеко не три дні. Щодня ми чуємо це страшне, але вже знайоме виття, яке змушує задуматись, чи вартує того чиєсь життя. Та не кожен до правильного висновку зможе дійти, бо той хто жадає крові, не має лічби. Найпопулярніше слово в родині лунає часто: «Бахкає…».
Навряд чи 14 років —ідеальний час, аби познайомитися зі смертю чи її подругою, війною. Та все ж, довелося. І щодня під час хвилини мовчання ми згадуємо тих, хто віддав життя, аби ми продовжували жити на рідній землі.
Безжальність ворога давно триває, а все тому, що у нас виходить йти своєю дорогою. Батуринська трагедія – яскравий доказ того як російські нищівні сили своїми кривавими руками руйнують нашу Україну. Ці незаслужені страждання, спричинені Росією, переслідують нас і досі. Минуло більше ніж три сотні років, а їхня армія вчиняє ті ж злочини: вбиває, катує український народ і ґвалтує невинних жінок. Так само відбувалося у містечку Київської області – Бучі. Вони відновлюють свою криваву історію знову і знову. Згадаймо Сандармох, йдуть роки, а злочини не змінюються і злочинці не несуть відповідної кримінальної відповідальності за неправдиві засудження, знущання і масові вбивства. Внаслідок вибуху, що стався у липневу ніч у колонії в Оленівці Донецької області, понад пів сотні українських військовополонених пішли з життя. Росіяни усіма можливими способами приховують скоєні злочини, тому українці ведуть розкопки, задля нормального поховання близьких, знаходячи їх зі зів’язаними руками. Хтозна, можливо, невинних поховали заживо.
Така ситуація в країні має трагічні наслідки: ненароджені діти втрачають своїх батьків. Щодня після масових обстрілів рашистськими ракетами Україна проходить дуже непрості випробування і чимало українців помирають на цьому тернистому шляхові. Та, як пророчив наш український батько, Шевченко:
«І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
І буде син, і буде мати
І будуть люде на нашій рідній українській землі».
Український народ йде правильним шляхом, котрий пече вогнем нашим ворогам. Допоки наші військові захищають неньку від куль і ракет, ми всі разом сміливо крокуватимемо чесною, справедливою дорогою до перемоги та світлого майбутнього.
Єлизавета ДОБРОТА,
випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”