Довелося мені нещодавно побувати в оселі однієї чепурної жіночки. Будинок добротний, з сучасним начинням. Але в інтер’єр якось по-особливому привабливо вплетено ткані рушники, килимки, на підлозі – доріжки-хідники. Ці речі створюють незвичайний затишок, атмосферу теплоти й гостинності.
– Де ти купуєш такі гарні речі? – запитую в Ольги. – Мабуть, і коштують вони недешево.
– Я їх не купувала. Це моя мама їх сама тче, а я тільки допомагаю.
– А на чому ж ви тчете? Це ж, мабуть, якийсь верстат?
– Так. Хочеш подивитися на це диво?
– Звичайно.
І ось я в гостях у Віри Іванівни Кисорець – матері моєї знайомої. У хаті, як у віночку! Ваблять очі різнобарв’ям кольорів серветки, рушники, килимки.
– Віро Іванівно, – звертаюся до господині – привітної, милої жіночки, зовсім не схожої на бабусю (хоча й має вже 31 внука) – розкажіть, на чому ви виготовляєте оцю красу?
– А ось поглянь – це кросна.
– Звідки вони у вас? Скільки ж їм років?
– Кросна моєї матері. Їм уже більше 60 років. Під час війни були закопані у лісі на горі. Після смерті матері я забрала їх. Довгий час ними ніхто не користувався. А тепер щозими тчу рушники, доріжки. У мене 5 дочок, то кожній уже по метрів 60 виткала.
– Як же працює цей дивний верстат?
– Я спробую розповісти, але це краще побачити. Поглянь, на воротило по всій ширині верстата намотуються нитки. Далі вони накидаються у нит. Нитки піткання закладаються між нитками основи за допомогою човника – пустотілої трубочки з цівкою. Рівномірне перебирання ниток піткання забезпечується лядом із бедром. Перетикається фон.
Для ущільнення ниток користуються спеціальними гребенями.
Це важко зрозуміти, але дуже цікаво спостерігати за роботою ткалі Віри Іванівни. Жінка вона мудра. Все життя працювала в колгоспі дояркою, але від природи наділена інтелігентністю, щедрістю душі, добротою. Найбільшими цінностями в житті вважає здоров’я і злагоду в родині. Від батька-матері перейняла віру в Бога, і своїм усім дітям, каже, вимолила гарну долю.
– Наша родина не має великих статків, – говорить Віра Іванівна, – але живемо дружно, допомагаємо один одному, разом ділимо радість і журбу. Мій батько завжди говорив, що людина повинна мати в житті надію на краще.
Таку надію має Віра Іванівна. Любить усе кольорове, красиве. Такі ж красиві і речі, створені її працьовитими руками, особливо рушники, які аж усміхаються усіма кольорами веселки. А, може, вони такі гарні через те, що Віра Іванівна ще й чудово співає, коли їх творить. Що ж, нехай такою гарною буде і Ваша життєва доля, Віро Іванівно, і доля усіх членів Вашої численної родини.
Марія УСАЧ