Війна колись таки закінчиться. Але чи закінчиться вона для тих, хто там, на фронті, хто третій рік щохвилини ризикує своїм життям? Замислитись про це мене змусило одне випадкове знайомство. А ще я зовсім іншими очима подивилась на тата, який за тиждень до Різдва раптово приїхав у відпустку.
… Наша школа знаходиться поблизу жвавої траси, з якої видно, що відбувається на подвір’ї. Тому під час шкільної ярмарки у нас завжди багато покупців. Так було й того разу. Ми купували домашню випічку, розглядали різні дрібнички, зроблені руками учнів і батьків. Молодий, спортивного вигляду чоловік у військовій формі звернувся до мене з проханням : «Візьми мені, будь ласка , оте печиво!»
Я , вирішивши, що він просто шукає привід для знайомства, хотіла пожартувати, але глянувши, як незграбно він притримує гаманець, до того ж надворі тепло, а в нього руки в тонких рукавицях, стрималася. Взяла з гаманця гроші, купила те, що він просив і віддаючи йому, чітко зрозуміла, що з його руками таки щось не так. Але підійшли подруги і ми пішли дивитися на вишивку, якою хвалилася однокласниця.
Та через кілька хвилин ми з молодим чоловіком знову зустрілися.
-Та не дивись на мене так, я ще не привик до рук,- раптом сказав він. Напевно дуже вже ошелешений був у мене вигляд, бо Віталій ( так представився співрозмовник) сам почав розповідати.
– Спочатку, коли 24 лютого 2022 почалося бомбардування українських територій, думав, що це якесь непорозуміння, що то просто ворог так нагадує про себе, що за кілька днів все закінчиться. Коли зрозумів, що це не так, пішов у військкомат. Це було у квітні. Вчили нас недовго. Пощастило, що поруч були ті, хто вже пройшов школу АТО. Вони підказували як діяти , як берегтися від випадкового пострілу, буквально взяли над нами шефство ( нас, необстріляних було тоді небагато). Потрохи почав виконувати різні завдання , вже не лякався пострілів. Але від МВТ не вберігся . Потім, у шпиталі, зрозумів, що найбільше травм у хлопців саме від цього, бо противник мін не шкодує. ( Я не стала питати, що таке МВТ. Потім удома знайшла відповідь: це мінно-вибухова травма від ураження протипіхотною міною).
Тим часом Віталій ніби поспішав виговоритися ( можливо й так, бо,як розповів, у палаті лиш обмінялися діагнозами, а про те, що далі, як жити, що чекає, не говорили. А може хотів побачити мою реакцію…). У квітні 2023 він був звільнений з лав Збройних Сил , довго лікувався. Поки Віталій лежав у шпиталі , часто приїжджала мама і потім, після відвідин, йому завжди ставало гірше, бо мама дуже переживала і він просто не міг на це дивитись. А коли вийшов зі шпиталю, то взагалі стало неможливо жити з нею під одним дахом. Каже: просто втік від маминих сліз і голосінь , ось приїхав трохи погостювати до товариша, який зараз на реабілітації після поранення.
Дівчата кликали мене, посміювалися, мовляв, захопилася. А я заціпеніло слухала ті одкровення і здавалося, що то не молодий привабливий чоловік, а робот, який швидко, знервовано говорив про пережите.
-Прилетіло на завданні, до лікарів доставили швидко, що й врятувало життя, отямився на столі. Потім біль і уколи, знову біль. Пориваєшся взяли ложку, а бинти не дають, сестричка розривається, не встигає, бо нас таких багато.
Намагався не думати, вірніше, думав, що не вмер – значить треба жити далі. Без романтизації і трагедії.
-Ви так вмієте контролювати свої емоції?- не втрималась.
-Навчився. Спочатку було дуже страшно. Особливо на «нулі». Алгоритми напрацьовані, маєш виконувати їх на автоматі, а не можеш. Руки трясуться, не вистачає повітря,мандраж. Але даєш собі команду: « Це – робота, її треба зробити!» Робив, старався. Пощастило з командиром. Людина честі, порядний, горою за нас. Часто допомагав, підказував…
Вже пізніше єдине, що вибивало з рівноваги – коли гинули друзі. Це надовго деморалізує.
Поряд шумів ярмарок, а ми стояли і говорили. Вірніше, Віталій говорив, а я слухала. І тут його покликали.
-Це за мною – кинув коротко. Я на поїзд. Як тебе знайти в соцмережах?
Тепер мені інколи здається , що цієї зустрічі не було. Або, що це ніби розмова в поїзді з людиною, яку ти більше ніколи не побачиш. Але ми «знайшлися» таки у мережах. По телефону спілкуємось рідко. Я так жодного разу і не запитала, що насправді з руками, що там, у рукавичках, чи є надія на поліпшення ситуації. Але мені здається, що , на жаль, Віталій стає все більш різкий, нервовий. Інколи проривається злість. Я чекаю і боюся цих розмов. Боюся якимсь незграбним словом образити чи розсердити. Мені дуже шкода Віталія. Навіть сама собі не хочу признатися, що хотіла б все-таки знати, що в нього з руками, чи є хоча б якісь пальці, чи це протези? Намагаюся розповідати щось смішне, цікаве… Випадково натрапила на його блог. Там багато про бої, про зброю…
Через деякий час після цього незвичайного знайомства раптово приїхав у відпустку тато. Коли ми зустрічали його на вокзалі, люди дивились на нас трохи дивно, Хтось відводив погляд, хтось витирав сльози. Можливо, я подорослішала, бо здається зрозуміла, чому на нас так дивляться. Та я й сама зовсім інакше глянула на тата.
Почала помічати, як він здригається, на вулиці якось пригинається, весь час оглядається. На мої розпитування віджартовується або розповідає щось веселе. То, як до них прибилася кішечка і гріла його під час сну, то про бабусю в якомусь селі, яка плакала і приповідала: «Синочки, рідні, відпочиньте, а я вареничків…»
-Смачнющі були, навіть у нашої мами не завжди такі виходять,- жартував тато.
Коли я йому розповіла про знайомство з Віталієм, він глянув на мене, як на чужу дорослу людину: « Не питай його про фронт, про поранення. Поки виходить – підтримуй, жартуй, розповідай про школу, подружок. Йому треба знайти своє місце в житті, бо після фронту важко зрозуміти, що робити, куди себе подіти…»
Тато поїхав. Як завжди, обнімаючи нас з сестрою, пожартував: «Все, я на роботу, не сердіть маму!»
Тепер, коли зустрічаю військового, намагаюся глянути у вічі і привітно посміхнутися. Розумію, що жаль і співчуття – найгірше, що може промовляти наш погляд.
Впевнена, що всі, хто стоїть нині на фронтових рубежах – герої, як Віталій, як мій тато, як десятки тисяч інших. Їм треба дякувати, гордитися ними і, обов’язково, чекати …
Анастасія ЛИВЛЯС,
вихованка гуртка «Юні журналісти» Мукачівського центру дитячої та юнацької творчості, переможниця XV всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст!”