І доки є пам’ять людей і живуть матері,
допоки й сини, що спіткнулись об кулі, живуть.
Борис Олійник
Світлана вже місяць не відходила від чоловіка в лікарні. Як завжди ведеться, неочікувано та невчасно підкрався інфаркт, тому дні і ночі була поряд.
Надворі буяла тепла весна. Жінка любила дивитися у вікно, пригледіла, як сороки складають по гілочці гніздо. Це якось відволікало від життєвих негараздів, трохи заспокоювало душу. Та вже кілька днів один птах не прилітав. Це теж чомусь її бентежило, і старший син Ігор не відповідав на дзвінки. Де всі поділися? Світлана хвилювалася за сина. Він був довгоочікуваною дитиною в родині, вона його так важко вимолила в Бога і, здавалося, стала тоді найщасливішою у світі мамою. Тому з появою на світ первістка любила співати, раділа життю. Син зростав веселим, грайливим, непосидючим і допитливим. Змалечку «хвостиком» подорожував із нею. Незважаючи на вік, терпляче долав підйоми на гори. Яким щасливим почувався її Ігор на вершині: він і кричав, і підтанцьовував, своїм запалом підбадьорюючи всіх.
Згадалося, як Ігор зі щирою жагою захищав слабших, любив справедливість і мріяв стати міліціонером. А коли почався Майдан, її молодий, амбітний син слідкував за громадським порядком на вулицях Києва, але в один момент був поранений каменем у голову. Довелося теж біля нього походити добре, аби підняти на ноги.
Спогади перервав дзвінок. Телефонував Ігор.
– Мамо, ти біля батька? – замість «добрий день» пролунало в трубку. – Пробач, що додаю тобі клопотів, але ти сама мене вчила допомагати іншим. Інакше не виходить.
- Ти про що говориш, Ігорю. Я не можу зрозуміти.
– Я йду на Схід, записався в патрульний батальйон Нацгвардії. Там безпечно, не хвилюйся за мене, але татові й братові нічого не кажи поки. Цілую й обнімаю, побач, треба бігти.
Можливо, саме тоді Ігор повністю зрозумів своє призначення, уже в той момент прийняв доленосне рішення, яке важким тягарем-таємницею ляже на плечі матері. У 2014 році юнака зустрів неприязний і спекотний Схід. Війна, людський біль, загибель друзів, страх – усе змішалося в думках теперішнього стрільця 1-ого відділення 3-го патрульного взводу. Він уперше втрачав побратимів на війні, хоча тоді ще слово «війна» не звучало. Уперше бачив тіла загиблих на узбіччі доріг. Уперше був на сході України. Дивувала місцями бідність населення, не знали тут люди розкоші. Лише міста вирізнялися. Сєвєродончани частково, не всі, вийшли на площу, коли звільнили місто. Генерал-майор Радієвський запевнив, що можуть спати спокійно, ворога немає.
Якось Світлана ще раз додзвонилася синові. Просила, аби не ліз у пекло й беріг себе, на що Ігор відповів:
– Мамо, тут люди ховаються у підвалах разом із малими дітьми. Відчувають ту тяжку тугу і липучий страх. Я не можу їх залишити хоча б тому, що таке саме може наблизитися і до тебе з батьком та братом. Лише думка, що ви відчуєте те саме, мене лякає. Нас багато з Дніпропетровщини, маємо чудового командира. Усе буде добре, не хвилюйся, подбай про тата. Подивися на мапі Лисичанськ.., – дзвінок обірвався.
Вона поважала такий вибір сина, безумовно, глибоко в душі навіть погоджувалася з його рішенням, але материнське серце все одно тривожилося. Адже там стріляють. Тож молилася, аби Божа Матір уберегла її Ігоря від кулі.
Не вберегла…
23 липня 2014 року молодий солдат разом із товаришами їхав через міст до Лисичанська. Раптом почався обстріл, колотнеча, засідка. Ворожа пастка, під час якої близько 16 -ї години в 20-річного веселого і палкого Коцяра Ігоря влучила ворожа куля…
– Я навіть не сказав, як сильно люблю і ціную його… – Сумна, наповнена відчаєм фраза пролунала з дитячих вуст молодшого брата Сергія. Як це важко ховати старшого брата, який нещодавно ще сам був дитиною? Гралися, жили, ділилися дитячими таємницями – все разом, а зараз, бачиш, як його оплакують учителі 119 школи, учні, друзі. Як побивається мама, а тато лише мовчить, ковтаючи сльози.
Минув час. 23 липня 2021 року. Сонячний ранок. Світлана Коцяр у Лисичанську, на місці загибелі сина, уважно слухає промови бійців, адміністрації міста біля пам’ятника. Так, сьогодні незвичайний день – сьогодні 7-а річниця визволення міста Лисичанська від російського агресора і загибелі її сина.
– Пані Світлано, скажіть декілька слів і Ви, – просять бійці.
Жінка підходить до мікрофона, що стоїть поблизу меморіалу, який встановлений на честь Ігоря і його побратимів.
– Живіть мирно, як мріяли наші хлопці, наші сини. Продовжуйте їхню справу. Любіть свій край, нашу Україну. Бережіть країну й будьте єдиними. Завжди кажіть рідним, як ви їх цінуєте, адже ніколи не знаєш, що станеться згодом. – І вже тихіше додала: – Бо ніякі холодні металеві нагороди, акуратні різноманітні посвідчення про подвиг, меморіальні дошки не замінять рідну кров, не вилікують батьківські рани від пекучого болю раптової утрати.
Наталія ЯКІНА,
учениця 10 класу ЗОШ №8 м.Лисичанська Луганської області