Йдучи на зустріч з людиною, яка має стати героєм статті, згадувала запитання, на які хотіла почути відповідь, переживала, чи зможу розговорити, уявляла собі звичайного, середнього віку, закарпатця – із тих, що колись жили спокійним життям серед гір, лісів і тиші. Але вже з перших хвилин розмови стало зрозуміло: переді мною зовсім інша людина… Його погляд нагадав мені одного сільського, майже столітнього довгожителя. Люди говорили, що в того дідуся такі очі, бо він вже бачить вічність, щось таке, чого не може собі уявити проста людина.
Свою розповідь Руді і справді почав зі свого мирного життя. До війни усе було просто: дім, родина, робота, плани на завтра. Закарпаття для нього було не просто місцем проживання – це був спокій, родина, привітні люди, гарна природа, робота. Увечері його чекала дружина, дитячий сміх, запах домашньої їжі, тепло власних стін. Він водив синів до школи, допомагав їм з уроками, планував майбутнє. Але у 2014 році мирне життя обірвалося. І хоч стріляли десь далеко, а не поруч з домом, задумався, зважував,мовчав, а потім сказав рідним: «Я не можу сидіти, коли Україні погано». І поїхав на війну.
Перший раз взяти в руки зброю було і цікаво, і страшно. Йому видали холодний і важкий автомат. Інструктори вчили: як тримати, як заряджати, як не панікувати. Пальці тремтіли, серце калатало. Йому здавалося, що навіть постріл звучить інакше, коли знаєш – це не навчання. У перші дні боліло все тіло: від важкого незвичного бронежилета, від постійного бігу, від напруги.
- А голова просто пухла, – з натяком на посмішку продовжив Руді.
На моє невисловлене наївне: “ Від каски?”, відповів – “Від думок!” Тоді він вперше усвідомив: тут немає місця слабкості, тут себе не пожалієш, мусиш і робиш те, що треба.
Потім були окопи, холод, нічні чергування. Спали уривками, не роздягаючись, зброя під рукою. Земля стала домом, а небо – ворогом. Кожен свист міни різав повітря і серце.
-Там або одразу ламаєшся або різко дорослішаєш, – вдивляючись кудись у видиме лише йому, монотонно продовжив мій візаві. По-справжньому страшно стало, коли загинув перший боєць. Учора ввечері сміялися, сьогодні вранці – тиша.
– Війна забрала життя молодого здорового хлопця, а від моєї душі щось відкололося…
Коли Руді демобілізувався, здавалося – зцілився, але не до кінця. Він знову обіймав дітей, чув їхній сміх, та всередині постійно жив неспокій. Уночі прокидався від уявних вибухів, різко сідав на ліжку, прислухався до тиші. Діти дивилися злякано, дружина брала його за руку й шепотіла, що все добре.
-Я думав, що повернуся і все забудеться, але та сука ( він кинув погляд на мене і виправився) та проклята війна вже пустила в мені коріння.
А потім настав 2022 рік. Повномасштабне вторгнення для людини, яка вже пізнала війну, не залишило сумнівів. Він знову зібрав речі. Той день болів сильніше, ніж у 2014-му. Діти не хотіли відпускати. Вже досить дорослі хлопці мовчки трималися за його куртку. Дружина плакала тихо, не кричала – просто дивилася, ніби хотіла запам’ятати кожну рису обличчя. Він обіймав їх і хоч на серці було дуже важко, повторював: «Зі мною все буде добре!».
-Я не міг піддатися слабкості,- розумієш? Руді перевів погляд на мене. – Мусів показати впевненість, бути сильним!
16 березня Руді поїхав на фронт. Перші дні знову були схожі на кошмар. Нове коло людей, інша реальність. Тут не рахували дні тижня – рахували живих. Довелося звикати до постійного гуркоту, вибухів.
-Сидиш, їж, а сам слухаєш небо. Спиш – у бронежилеті. Мовчиш, а в голові гримить. Але таке солдатське життя. З таких, як я і складається армія. Бо ким ми були в цивільному житті? Хтось робітником, хтось вчителем, от навіть один наш ужгородський професор воював. Ми вміли щось робити своїми руками, хтось “ працював” головою, ніхто ж не мріяв убивати… А тепер мусили навчитися це робити.
Зв’язок із родиною був рідкістю. Іноді мережі не було тижнями. Доводилося шукати найвищі точки: пагорби, руїни будівель, щоб спіймати хоч одну риску зв’язку. Навіть тоді, коли було зовсім важко, дружині писав: “ Зі мною все добре!” Окремо писав синам, щоб підтримували маму, щоб не додавали їй клопоту та й самі щоб не хвилювалися.
-В сім’ї так: “ Знають, що живий, що ніби все добре – тримаються! Надіятися дуже важливо”…
Одного разу їм з хлопцями довелося заходити в бій на техніці. Повітря було важке, ніби сама природа знала, що зараз станеться щось страшне. В танку — тісно, темно, гарячий метал і запах мастила. Серце гупало в грудях, як молот. Він стискав зброю й намагався не думати про бій, згадував дітей: виросли хлопці, подорослішали…
Раптом – різкий поштовх. Наче вирвали з-під ніг землю. Танк якось підстрибнув, закрутився. Метал скреготав, вуха заклало, щось вибухало, горіло. Полум’я ковтало простір, густий дим роздирав груди, хтось кричав, хтось молився. Він наосліп намагався виповзти, але тіло не слухалося, з усіх боків було розпечене залізо.
-Чомусь мені в той момент було все одно, що буде далі, головне – вдихнути нормального повітря.
Досі не розуміє,як хлопцям вдалося його витягнути з тої пастки. Уже на землі він побачив, як корчиться від жару метал, вибухи розривають ніч і війна за секунди забирає в людини все.
-Хлопці завжди жартували з мого імені, бо знайомлячись, думали, що то позивний :” Ну, який ти рудий, ти ж чорнявий! Фарбований чи що?” Рудольф, скорочено – Руді, не дуже поширене ім’я, а от після того танка сміятися перестали, я став таким – сірим.
Мій співрозмовник, все так же дивлячись кудись далеко, замовкає. Рада, що він говорить сам, не чекаючи моїх запитань, мовчу і я. Та все ж, не витримавши довгої паузи, нагадую про себе: “А що було далі, вас поранили?”
-Та ні, правда, підсмажився трохи і досить довго не міг нормально дихати. А далі… А далі воював, як усі, та пізніше сталося те, чим найбільше лякали – полон.
Все сталося просто. Під час стрілянини вибухом відкинуло вбік, втратив свідомість, а до тями прийшов уже від “Хохол, руки вверх!”
-Ті 140 днів, майже п’ять місяців, тут, доторкаючись до грудей, – продовжує Руді, вони в мене записані посекундно. І розповідає далі.
Нормальної їжі – нема, світла нема, холодні слизькі стіни, мокра підлога, густе повітря…Хочуть, наллють якоїсь баланди, не хочуть – не дадуть нічого, сидіти не можна, тільки стояти.
- Довго стояти?- запитую наївно.
- Цілий день, до відбою. Сідати не можна, можна падати, але тоді буде боляче ( ні,не від падіння, від “ виховання”). Шлунок зводить від голоду, тіло – від холоду, душу – від страху. Найгірше, коли не пускали в туалет, організм знає своє, а ти починаєш себе ненавидіти.
Темрява не приносила відпочинку. Кожен шурхіт змушував здригатися. Кроки – значить прийшли. А якщо прийшли, то знов буде боляче. Люди просто ламалися, готові були на будь-що , лише б не знущалися.
-А що Ви робили, щоб не здатися?
– Думав! Уявляв себе вдома, на городі, поруч з сім’єю. У голові жила одне: «Я мушу вижити. Я маю повернутися!».Але як?
-Серед охоронців не всі були останніми покидьками. Вони прийшли воювати, але не всі були готові вбити. Війна дивна штука: інколи люди домовляються навіть серед ненависті.
Він зробив вигляд, що зламався, що погоджується співпрацювати. Сказав, ніби знає точку, куди можна вдарити. Вони повірили і вдарили. Накрило їхню ж позицію.
-Ту, де були Ви?
– Не зовсім, недалеко була будівля з якимсь їхнім начальством. Я ж не міг дати їм вдарити по моїх хлопцях? Там вибір невеликий, або тобі переламають всі кості або ти ризикнеш і може пощастить…
Ризикнув, почався хаос. Крики, метушня, дим… В цій плутанині він ще з кількома спробували утекти. Біг, скільки несли ноги. Повітря різало груди. Кров бухала у вухах. Та що міг знесилений організм…
-Тепер били постійно , так, як ще не били. Я перший раз не витримав, кричав від болю, кляв їх, світ темнів, даючи забуття і знову повертав до дійсності. Стрибали по руках, били ногами, лякали – стріляли поруч з головою, потім кинули в камеру. Думав: «Тут мені й кінець. А що скажуть вдома? Я ж обіцяв !”
– Вижив, як бачиш. Трохи кривий – позросталося нерівно, але живий,- намагається посміхнутися Руді.
-Боже, як ти то все виніс?- вмішується в розмову моя мама. Я й не помітила, коли вони з татом зайшли у приміщення ( ми домовились, що вони заїдуть за мною, та, власне, і з Рудієм мене познайомив тато ).
-Дуже хотів вас побачити,- віджартовується Рудольф. Найважче було не стати скотиною. Бо були й такі – здавали своїх, там дуже важко не втратити людяність.
… У кімнаті застигла тиша. Руді стиснув руки,бо у нього тремтіли пальці. Мама витирала сльози, татове обличчя здавалося дерев’яним.
Ми так чекаємо миру, але коли постріли замовкнуть, війна не закінчиться. Як досі не закінчилася для мого співрозмовника. Вона ще довго, а може – завжди, житиме всередині тих, хто її бачив, хто виніс на своїх плечах. Перед нами сидів не герой із книжки — а звичайний українець, добрий татів знайомий, який пройшов пекло. Його історія — це біль нашої країни. Це історія людей, які мовчки тримають над нами небо. Вони не планували ставати героями і не люблять, коли їх так називають. Але хто вони, як не герої?
Олена КОСТЮК,
вихованка гуртка «Юні журналісти» Мукачівського центру дитячої та юнацької творчості Закарпатської області,
студентка 1 курсу ВСП “Гуманітарно-педагогічний фаховий коледж МДУ”