За вікном опале листя починає свій черговий вальс. Доки віятиме вітер, доти і буде повторюватися його танець. Ось підлітають до нього сторінки газет зі словами «УСІМ КІНЕЦЬ», і наступного тижня знову, а воно продовжує кружляти, світ продовжує жити. Лише люди метушаться кілька днів та й самі повертаються у вир повсякденних турбот. А чому ж? Навіщо таке писати, якщо більшість даних – просто вигадки? Та скільки відбудеться «кінців світу», доки ця тема перестане сприйматися всерйоз?
Людство вірило у можливе знищення життя з прадавніх часів. Разом з міфами про створення світу культури з усіх куточків земної кулі вигадували і як він буде зруйнований. Можливо, це походить від спостережень наших предків за власним життям та смертю, страху перед раптовим кінцем, та, водночас, розуміння його неуникності. Навіть з розвитком технологій та появою наукових пояснень катаклізмів, в нашій свідомості продовжує працювати закон: кожне життя колись завершиться, а отже колись настане і кінець світу. І протягом останніх кількох років ми могли пересвідчитися, що сучасні люди досі марять передчуттям чергової глобальної катастрофи.
Дивним чином, наводячи жах, ідея кінця світу у той же час зачаровує, видається романтичною. Лише згадайте, скільки фільмів, книжок та картин написані на цю тему, про боротьбу людини з неминучим, невблаганним. Стає так страшно, що не можеш відірвати погляду. Під’юджувані очікуванням найгіршого, у момент непевності люди стають вразливішими, вірять навіть в абсолютно абсурдні речі, аби вони обґрунтовували їхні страхи. Така постійна присутність катастроф у світовій культурі та її вплив на соціум не могли не зацікавити тих, хто бажає контролювати його. Саме у такий час можна помітити, скільки медіа-станцій починає активно вигадувати конспірологічні теорії про близький кінець світу, а людей – їм вірити. Заляканість соціуму дозволяє легше керувати ним. Поширення фальшивої інформації стає банально вигідним.
Особливо в еру інформаційної перенасиченості та постійного наукового прогресу у людей з’являється невпевненість та страх перед майбутнім. Через доступ до інформації з усіх куточків планети, виникає враження, ніби одночасно відбувається величезна кількість речей планетарного масштабу. Це лише додатково приголомшує і пригнічує соціум, надає підґрунтя розвитку дезінформації та паніки.
Згадайте, скільки на початку пандемії було репортажів про штучність та безпечність вірусу, а пізніше – про наявність у вакцинах чіпів для контролю думок населення. А як люди масово закупали туалетний папір? Таким чином просто намагалися підготуватися до найгіршого, про настання якого чули звідусіль та щиро боялися.
В умовах ізоляції дуже легко закружляти у вихорі фейкових новин, оскільки важко перевірити правдивість даних, які ми споживаємо, а психологічне навантаження постійно зростає. Але пам’ятаймо: впадати у розпач – не вихід з будь-якої ситуації та цей «КІНЕЦЬ» – не перший і не останній.
Софія ТАРНАВСЬКА,
випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”