Остання зима змінила погляд на світ дуже багатьох людей. Вона навчила цінувати те, що маєш; любити того, хто поряд… Люди відходять у небуття, не в змозі більше триматися. Війна розбиває, руйнує, нищить усе на своєму шляху. Їй начхати добрий ти чи злий, дружній чи відлюдькуватий. Вона не дивиться на титул, рівень забезпеченості чи кількість добрих справ. Просто збиває з ніг і вбиває.
Життя українців з 24 лютого ніби поставлене на паузу. Люди тікають із власних домівок, рятуючи дітей, батьків. Вони залишають усе… Тільки б вижити. У кожної сім’ї – власна історія. Ось моя…
12 лютого: Вечір. Телефонний дзвінок. Моя подруга надіслала посилання на статтю. Там щось про можливість вторгнення росії на територію України. Я почала нишпорити в Інтернеті. Знайшла купу статтей такого ж змісту. Коли батьки повернулися, застали мене в сльозах. Я все розказала як є. Було справді страшно, страшно від того, що може статись…
13 лютого: Подруги покликали гуляти. Новини – єдина тема для розмов. Потім з тривогою в душі розійшлись по домах.
15 лютого: напружений день, бо як писали офіційні джерела, 15-16 лютого – можливі дні нападу.
16 лютого: ми з подругами назвали його «день Ікс». Проте ні вчителі, ні адміністрація школи нічого не знали або просто не казали, щоб не наводити паніку. Після «тихого» шістнадцятого стало ще страшніше. Тепер кожен день – сліпий крок у темну безодню…
Минав час. Дні були звичайними, хоча напруга у повітрі зростала. Рівно тиждень. Ось скільки часу пройшло від 16 до 24 лютого.
23 лютого: ми з сім’єю подивились фільм і полягали спати, не підозрюючи, що чекає на нас завтра.
24 лютого. Мама розбудила нас о 4:30. Була зима. На вулиці ще зовсім темно. Батьки дали нам одяг і сказали швидко вдягатись. У цей час вони зібрали дві великі сумки з речами, ліками і документами. Винесли речі в машину: одіяла, комп’ютери, сумки… По дорозі забрали бабусю, що живе на сусідній вулиці.
Ми не поснідали, тому братика постійно нудило. Бабуся спросоння майже не взяла речей і постійно просилася повернутися додому. Я прихворіла, носа зовсім заклало, почувалася кепсько, але мовчала, щоб не створювати зайвих проблем батькам.
За якийсь час їзди по Києву ми дісталися проспекту Перемоги. Там і провели наступні п’ять годин. Були моменти, коли колона автомобілів взагалі не рухалась. В заторі стояли машини, запаковані речами, з вікон виглядали тисячі наляканих, розгублених очей людей, тварин, птахів… На узбіччі вздовж дороги з валізками стояли дорослі, діти, усі сподівалися якось дістатися безпечного місця…
Над головою пролітали винищувачі, чулися вибухи, по зустрічній смузі блискавкою проносились поліцейські й військові машини. Було справді страшно…
Потім батьки не витримали напруги і звернули з непроїзного проспекту за першої ж можливості. У нас під Києвом є родичі. Вирішили їхати до них.
Тієї ночі мама дуже погано спала, здригалась від кожного звуку.
Наступні десять днів у нас був один маршрут – з кімнати в підвал і навпаки. Всього у домі було дванадцять людей – три сім’ї. Тривоги були часто, майже щогодини. У підвалі – сиро і холодно. Ми з братом почали шморгати носами, хоча одягали зимові куртки та чоботи. Безпека там була сумнівна, бо розташування не надто сприятливе для цього. Коли горів Васильків, творилося пекло в Гостомелі, Ірпені та Бучі, небо над будинком жахливо сяяло кривавими барвами. З підвалу ми чули, як ракети влучали в багатоповерхівки в Києві.
Після усього пережитого жаху, недоспаних тривожних ночей на одинадцятий день повномасштабного вторгнення ми нарешті наважились вирушити на Закарпаття. Їхали, максимально оминаючи всі небезпечні ділянки. По дорозі бачили купу зруйнованих будинків… Багато плакали, мовчали, слухали новини, розглядали поля й ліси через вікно…
Вдалося перепочити кілька годин вночі, і знову вирушили в дорогу. На заправках – довжелезні черги, на блокпостах – посилена перевірка документів. Ми їхали майже дві доби.
7 березня: Пізно ввечері ми, виморені й налякані, нарешті приїхали в Мукачеве.
21 березня: Онлайн-навчання відновили. Морально стало трішки легше. Я нарешті побачилась зі своєю «другою» сім’єю. Хоч ми змогли зустрітись тільки через екран ґаджету, все одно впевнитись, що у них все добре було краще, ніж будь-яке заспокійливе.
Усе це: уроки в Zoom, домашні завдання, проєкти… допомогло відволіктись від жахіття, що відбувалось навколо…
28 березня: Ранок. Я поснідала й почала готуватися до онлайн-уроку. Біля мене лежав бабусин телефон. На нього прийшло повідомлення від дідуся, що лишився під Києвом зі своїми сестрою і мамою. Я краєм ока його прочитала і завмерла. Там було написано: «Сьогодні зранку померла мама». Всередині щось обірвалося. Я не подавала ніякого виду, що щось знаю. Ніхто ще навіть не здогадувався, що трапилось.
Через годину бабусин телефон задзвонив. Дідусь. Під час розмови я розуміла, що він говорить, за виразом обличчя бабусі. Вона була якась піднесена, потім різко зблідла й по щоці покотилась сльоза. Я з мамою і братом сиділа у великій кімнаті. За кілька хвилин прийшла бабуся. Вона плакала. Крізь сльози переказала сумну звістку.
29 березня: Мамин день народження. Ми з бабусею купили їй торт. Хотілося трохи радості. Усе було добре. Якби не знала, що відбудеться потім, сказала б, що це був хороший день…
Увечері тато сказав, що повертається в Київ. Це було так несподівано, що я спершу навіть не зрозуміла. Голова ніби усвідомлювала, що все буде нормально, але очі не слухались. Сльози текли нестримним потоком. Брат закатав істерику і я, плачучи, почала його заспокоювати… У такому стані утихомирювала молодшого.
У ті два дні я багато плакала. Здається, вирішила використати річну норму сліз в останні дні березня.
У першу половину квітня нічого особливого. Тато поїхав, залишив нам авто, а значить треба, щоб мама сідала за кермо. Ніколи не забуду нашої першої «поїздки»! Новоспечена водійка так хвилювалась!
24 квітня: Великдень. Із самого ранку з мамою поїхала на мийку. Там ми плакнули, бо змивали «київський пил».
Потім спакували валізи й переїхали в санаторій недалеко від Мукачевого за сприяння маминого керівництва. Не знаю, як вона впоралась. Пишаюсь і беру за приклад.
На паркувальному майданчику стояло багато машин зі столичними номерами. Це нас дуже розчулило.
Наступні 3-4 дні були більш-менш спокійними. Вчились, працювали, освоювались на новому місці.
Я відновила своє хобі. Щовечора після онлайн навчання грала з братом у волейбол на спортивному корті. Ми всі потроху оживали…
28 квітня: Мамі приходить лист про те, що компанія перестає оплачувати проживання своїх працівників у санаторії з 6 травня. Ось тут і закінчується наш спокій. Цього ж дня близько восьмої вечора у Києві ракети влучили в житловий будинок. Варіант повернення додому був, на превеликий жаль, відкинутий.
3 травня: Пізно ввечері ракета влучила у Воловець Закарпатської області. Ми перестали вважати і Захід України безпечним. Тому вирішили спробувати виїхати за кордон.
6 травня: Сніданок. Забирання сумок і валіз. Дорога до кордону. На пропускному пункті в нас запитали, чи є письмова згода батька на виїзд дітей. Оскільки її не було, військові подзвонили татові. Щоб перевірити, що усе правомірно, а він справді наш батько, питали наші дати народження, імена. І тут я не витримала… почала плакати. Заспокоїлась тільки через півтори години, коли приїхали в готель якогось міста чужої країни. Було важко, далеко від дому.
Майже два тижні ми знову освоювались на новому місці, продовжували вчитись і працювати…
18 травня: Ми забираємо сумки і їдемо додому. Перетин кордону, подорож до того ж таки санаторію – усе змішалося в одну купу, коли, прибувши на місце, побачила тата. Ми не бачились уже 2 місяці. Я дуже скучила… Того ж дня вирушили в Київ.
19 травня: Дім. Рідна квартира. Усе до болю знайоме. Сльози навертаються, як згадую той день. Скільки радості й вражень він мені подарував…
Я вдома…
Ми на своїй землі! Україна ні разу за багатовічну історію не починала воєн. Наш народ – один із найприязніших у світі. Наша мова – дар, подарований богами. Бережімо ж нашу культуру й історію, бо в них – душа народу!
Олеся ЄРЬОМЕНКО,
випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”