Важко й уявити наскільки великий Всесвіт. І в кожного, хто в ньому мешкає, є свій дім, своя батьківщина. Хтось народився на одній частині нашої планети, хтось на іншій, а хтось, можливо, й поза її межами. Я ж проживаю в маленькому українському селі. Це місце, де кожен знає один одного. Це місце, де на вулицях з тобою вітаються з найщирішими посмішками. Це місце, де ти можеш бути собою, де ти можеш бігати вулицями і сміятися чи кричати так голосно, як захочеш. Тут немає якихось правил чи заборон. Тут ти справжній. Люди не часто сюди переїжджають, та на канікулах село наповнюється приїжджими. Тоді тут стає по-справжньому добре, по-справжньому весело і приємно. Село наповнюється життям. Воно просто розквітає, навіть якщо надворі зима. Ось в такі моменти хочеться залишитися тут назавжди. Але не все так добре, як може здатися на перший погляд.
Мені як підлітку хочеться гуляти з друзями, веселитись і гарно проводити час . Але не просто ходити вулицями туди-сюди, а мати якесь своє місце, де можна сидіти і розмовляти, грати в ігри, танцювати, робити все те, що зазвичай роблять підлітки. Набридає постійно сидіти вдома біля телевізора чи дивитись в екран телефону. Хочеться спілкування. Хоч в нас і мало дітей чи підлітків та після всіх змін, які я б зробила, я гадаю, населення нашого села збільшилося б.
Кожен ранок ми прокидаємось о 6:00, збираємось і йдемо на зупинку чекати автобус. Повертаємось додому аж після четвертої. А все тому, що в нашому селі немає ні школи, ні навіть дитячого садочку. Це й не дивно, дітей в нас, як я вже зазначила, мало. Та й вчителі навряд чи знайшлись би. Колись давно тут було і те, і те. Певно, то були найкращі часи для нашого села. Відтоді багато змінилося, людей поменшало . Але все ж є таке бажання побудувати тут школу і дитячий садок. Можливо тоді б люди не виїжджали з села, а навпаки, їхали сюди жити і виховувати дітей в безпечному місці.
Багато будинків стоять зруйновані. Їх покинули дуже давно, можливо ще за мого народження. Це дуже сумно, адже там могли жити люди, на подвір’ї могли б гратися дітки , бігати песики і ніжитися на сонці ліниві кішки. Ці старі, напівобвалені хатинки могли бути гарними будівлями з міцними стінами і дахом, під яким можна було б ходити без страху, що він ось-ось обвалиться. Все могло бути інакше. Люди б не покинули ті будинки, якби їм подобалось жити в цьому селі, якби в них була робота, якби в їх дітей було все найкраще тут, в цьому Богом забутому місці.
Проблемою є і наша маршрутка. Їздить вона лише два рази на тиждень, збираючи при цьому людей з багатьох інших сіл, тому місць вистачає не всім . Це можна було б виправити, виділити для нашого села окрему маршрутку чи хоча б змінити розклад аби вона їздила частіше.
Тут потрібно багато чого змінити, я лише перелічила найважливіше. Але, як би це не було сумно, цього ніхто не зробить і, можливо, через кілька років чи десятиліть це місце взагалі зникне з карти. Це лише справа часу. Так буде, якщо нічого не зміниться. А я… я хотіла б це все виправити , але, боюся , не встигну. Та й що може зробити одна дитина? Лише мріяти й неухильно йти до мети!
Ольга СЕМЕНЬКОВА,
випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,
Дніпропетровська область