Цікаве – поруч. Неспростовний аргумент, яким, без сумніву, можна охарактеризувати рівненські місцини. Поруч мене дорослі, діти, природа, інфраструктура, дороги, машини…
Рівне – моє рідне місто, у ньому я народилась, живу і житиму ще довго. Проте, сказати, що у ньому є щось таке, що дуже відрізняє його від будь-яких інших українських міст, не можна – звичайне містечко з-понад 250 тисячами жителів, не густо населене, зі своєрідною архітектурою та декількома визначними місцями, як от Рівненський краєзнавчий музей чи органний зал, чи музично-драматичний театр. Але це геть не те, що я хотіла би показати приїжджому туристу, який за десять хвилин прибуде на вокзал.
Розповісти я хочу про ті непересічні місця, які творять рівненську казку, тримають мене у цьому місті і не дають впевненості у тому, що могла б покинути його хоч колись. Вони непомітні та нецікаві вдень, проте відвідавши їх увечері, коли роботу сонця замінюють ліхтарі, людей стає менше, а темне небо робить все романтичнішим, ти просто закохуєшся у Рівне та розумієш, що воно – незвичайне і аж ніяк не пересічне місто!
Ми зустрілись на залізничному вокзалі, обмінялися кількома стандартними фразами, і я, взявши за руку, повела свого товариша на оглядову екскурсію містом, яка почалась прямо тут і прямо зараз. Уже не так метушаться люди, проте поїзди рухаються безперестанку і на пероні немало чекаючих, зустрічаючих, проводжаючих, що тихесенько спостерігають за цим безкінечним рухом транспорту. Ми піднімаємось на надземний міст. Напевно, саме під впливом таких місць створюються найкращі пісні, картини, вірші. Передати словами це дуже непросто, це необхідно побачити кожному туристу. У світлі білих вогників рухається поїзд, поряд будівля, від якої так і пахне духом старовини, поїзд робить зупинку, люди йдуть туди-сюди, хтось біжить і на ходу застрибує в останній вагон, так, встиг… Поглядаючи у вікно і мимоволі проводжаючи вокзал поглядом, прощаються з Рівним його жителі та відвідувачі.
Прощаємося з вокзалом і ми, бо нас ще чекають декілька особливих місць. Ми сідаємо на одну із маршруток і прямуємо на зупинку “Покровський”. Ставши на горбку, у нас є змога роздивитись увесь центр, починаючи від спуску униз із зупинки, на якій ми стоїмо, і закінчуючи мостом над Устею, який піднімається уверх. Світло ліхтарів робить місто особливо прекрасним, освічуючи дороги та будівлі.
Хочеться виділити сквер Марії Несвицької та будівлю навпроти, що колись мала назву “Гастроном-35”. До речі, дуже вже неординарна ця будівля тим, що має незвичну побудову: зверху на будівлі знаходиться незвична прибудова, яка, напевно, колись мала призначення оглядового майданчика. А зараз вона приваблює своєю загадковістю, бо ніхто і не скаже, яке ж насправді було її призначення.
Далі я повела туриста на подвір’я ЗОШ №7, яка, знаходячись на пагорбі, відкриває широченні простори для огляду. Стоїш на горбку увечері, легкий вітерець дмухає в обличчя, а навколо тиша, ліхтарі і напівсонне Рівне. Ми бачимо прекрасний міст з постійним рухом машин та людей на ньому, навіть не встигаєш роздивитись нічого, окрім швидко пролітаючих фар. Здається, що все навколо наче кипить, вирує життям, проте робить це тихо, без зайвого шуму, щоб не зруйнувати красу мовчазних вулиць.
Прекрасна місцина, але вона така не одна, є іще одне секретне місце. Безшумними, порожніми провулочками ми проходимо кучугури снігу, пролазимо між гіллям дерев і опиняємося у безкрайніх просторах Басівкутського озера. У цю пізню пору тут можна зустріти тільки поодиноких рибалок та ідеально рівно замерзлу воду, що ще, здавалось, нещодавно шумно булькотіла та вдарялась у береги, а зараз мовчить і не ворушиться. Не сміємо поворухнутися і ми, щоб не сколихнути сплячих риб. Ми можемо тільки тихо стояти і дивитися, як одна за одною, бажаючи попоїсти, вони зачіплюються за гачок рибалки, та самі стають вечерею. Не хочеться порушувати таку ідилію, тому ми прямуємо на каву.
Нам, без сумніву, є про що поговорити з приїжджим туристом, який від вражень не може зупинитися, розповідати про те, як йому не хочеться покидати Рівне. Смачна кава, треба буде подякувати, але мій товариш поспішає і я проводжаю його до місця нашої зустрічі – залізничного вокзалу.
Стоячи на пероні, я помічаю двох людей, що так, як і ми спочатку, спостерігають за рухом. Я помахала у віконечко, турист біжить і на ходу застрибує в останній вагон, так, встиг… Поглядаючи у вікно і мимоволі проводжаючи вокзал поглядом, прощаються з Рівним його жителі та відвідувачі.
Наталія ПОЛЕЛЮК