Усім привіт! Мене звати Катя і я не вмію готувати. Ну як сказати? Чай в мене виходить їстівний, бутерброд ніби також. Можна сміливо йти працювати у ресторан. Але мої вміння швидко закінчуються, коли це якась інша страва. Миємо руки перед тим, як почати готувати. І вперед.
Кулінарія – це ціле мистецтво, де тобі потрібні як навики, так і бажання. З цих фактів, я сміло не потрапляю в жоден і можу сказати, щоб кулінар з мене ніякий. Але інколи до мене приходить дуже рідкісне явище, яке так і кричить: ” Ходімо готувати якусь суперскладну страву”. Це настільки рідко відбувається, що за все життя я, на щастя, пережила всього лиш три таких випадки.
Першого разу (навіть не дивуюсь, що саме так) я просто побилась об заклад зі своїм татом. Він не вірив, що подруга навчила мене готувати вівсяне печиво. Тому я стала за кухонний стіл, і він очманів. І так, це єдиний раз, із трьох, коли я не з’їла всі свої нерви під час процесу. Тепер радісно проведений час за готуванням – це нездійсненна мрія.
Рік тому я спокійно йшла зі школи, як тут з будинку сусідів запахло нестерпно смачним яблучним пирогом. І тоді я усвідомила: ” Цей момент настав! Сьогодні я приготую яблучний пиріг”. Стільки нервових клітин за один день в мене ще не помирало! Цілий день я бігала по кухні неначе якась невіжена, перемила посуд разів з десять, хоча в кінці стояла ще одна гора каструль, розміром з Еверест. І це кляте тісто! Хто його взагалі вигадав? Після нього я вже нічого не хотіла – ні готувати, ні їсти. Чесно кажу – якщо до мого ” шедевру-пирога”, який я все-таки якось приготувала, під’єднати електричний струм – на світі б появилась найстрашніша альтернатива Франкенштейна.
Колишні помилки мене зовсім не насторожуютьть, або мені просто подобається руйнувати свою психіку – так чи інше я знову вирішила приготувати щось пов’язане з ” улюбленим тістом”. Цього разу ( а відбулось це відносно недавно) все було ще плачевніше. До викинутої в смітник нервової системи ще добавилась спина буквою “Зю”, вирванне волосся і вишенька на торті – успішний результат. Так, вам не почулось. Після тієї Санта Барбари з ложками і мисками, єдине, що я хотіла – це почути: ” Катю, я тебе прошу – не готуй більше ніколи!”, або як казала моя вчителька із зарубіжної літератури: ” Не тратьте, куме, сили. Спускайтеся на дно”. Та на жаль, Всесвіт не почув моїх прохань, а я натомість почула лише: ” Це так смачно! Тепер ми знаємо хто будете нам готувати”.
Боюсь зізнатись, але швидше за все станеться ще одне горе в сім’ї. Адже мене дуже зацікавили рецепти веганських страв. Тож нехай усі піднімуть руки угору та попросять у небес, щоб наступного разу я не спалила будинок.
Катерина ЛИТВИН,
випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”