Знам’янка…Моя, рідна, дорога… І дійсно моя! Лише тут на моїй маленькій батьківщині, кожна клітина тіла пронизана спогадами про дитинство, мамину ніжну колискову, тут зринають у політ веселі та тужливі пісні бабусі, які так часто лунали на подвір’ї, коли ми з друзями вечорами сідаємо, втомившись від гри, під старою грушею. Саме тут приходили до нас із гайочку, що в балці, мавки. Не вірите? Це вони шелестіли в гіллі , підслуховуючи наші історії. А ось лоскітно торкнувся наших облич сонний вітер – і здається, що то хуха прийшла послухати , що ми про них говоримо. І такою чарівною, казковою , дивною здається ця ніч! Поряд- друзі, історії , мавки і хухи, над нами – зірчасте небо, із якого, говорять, дивляться на нас душі предків… І не страшно – спокійно на душі, адже мої бабусі, мама, тітка співали – переповідали те, що чули від своїх бабусь, що єднало тих, не знаних мною, предків, і нас, школярів. … І раптом усвідомлюєш, що цій казці, легенді, пісні не сотні років, адже вони зрозумілі й нині, бо залишаються поза часом, як і ті почуття , як підносяться в них: любов до матері чи дитини, кохання, ніжність, гордість за свій рід. Значить, що цей зв’язок поколінь і є духовною скарбницею? Невмирущість народних традицій є чудовою особливістю Знам’янки, не зважаючи на те, що вона заснована російськими переселенцями. Перші мешканці селища поступово почали приймати, підтримувати українську культуру, пісні, обряди, традиції та звичаї. І перекликалися обидві культури, створивши оригінальний , притаманний тільки цій місцевості , українсько-російський фольклор.
У культурну духовну спадщину нашого краю мені допомогли поринути й молоді душею бабусі з нашого місцевого вокального колективу «Горлиця», який існує вже не один рік. Ви б бачили, як світяться їхні очі, як розпогоджуються обличчя, коли ці «горлички» співають пісень! У їхньому репертуарі є українські народні пісні, але чимало російських. А як незвично слухати музику, у якій переплітаються звучання баяну( такий він старий, ще довоєнний), калатання ложок, бубна і ще якихось дивних інструментів.
Пам’ятаю перше знайомство з «Горлицею». Думала собі: «Ну чим можуть мене- сучасну, «просунуту»,- здивувати ці бабці зі своїми дідусями? Піснями? Музикою?»
Але пішла, послухала, готова іронізувати й критично оцінити. Послухала, подивилася і … здивувалася! Виявилось, що мені цікаво слухати пісні цих людей! А поєднання баяна і «ложкової» музики мене теж не дратувало. Зрозуміла аж тепер, чому змінились мої погляди.
Якби ви бачили, як підтримують один одного ці пенсіонерки! Як старанно поправляють свої хтозна-коли вишиті спідниці й пояси, як допомагають пов’язувати хустки. А як розгладжуються зморшки на їхніх обличчях , коли співають про кохання! Молодшають на очах. Частина їхнього репертуару російські народні пісні. Це ті пісні, які співали предки років так зо двісті тому. Частина українські. Відчувається, що ці пісні «молодші» – згадується і війна, і колгоспи… слухаю їх і раптом розумію силу народних пісень.6 наші предки, незалежно від того росіяни вони чи українці, зуміли увіковічнити в фольклорі духовні цінності : цілісність роду, вірність, любов до дітей, до рідного краю… А ці цінності не мають ні національності, ні віку…
І хоч колектив «Горлиця» налічує всього дванадцять «горличок», впевнена, що з часом ї стане більше ( Можливо, і моя бабуся прийде?) а повернеться додому-розповідатиме моя бабуся нам із сестричкою про своє дитинство, про мавок і пана Коцького. Я ж слухатиму, щоб добре все запам’ятати , адже колись і своїм дітям розповідатиму, співатиму. І виростуть вони добрими чесними, дружелюбними. Одним словом, такими, якими виросли на цих піснях, казках, історіях мої бабусі, мої батьки, і ми з сестричкою…
Анастасія ДОМБРОВСЬКА,
випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,
Кіровоградська область