Публікуємо роботу Ілони Дацькової, вихованки народного художнього колективу “Прес-клуб “Юний журналіст” Палацу творчості дітей та юнацтва м.Хмельницький (керівниця – членкиня Національної спілки журналістів України Ольга Валькова), з якою вона здобула Диплом третього ступеня на XIV всеукраїнському конкурсі учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”.
Якось вночі я прокинулася від того, що по нашій кухні хтось ходить… Спочатку подумала, що сусіди (вони в нас цікаві-без дня і ночі). Глянула на мобільний-друга година! Темна ніч, але з-під дверей кухні ледь просочується світло. Кому це не спиться в такий час, ніби всі лягали вчасно. Накинула халат на плечі (не травень – на дворі зима!), тихенько прочинила двері: за столом, спиною до мене, сидить мама і, тихенько наспівуючи, щось творить… Дивно, ще ввечері виглядала дуже втомленою після майстер-класів на декількох локаціях в різних кінцях міста… А вночі, замість того, щоб відпочивати, працює та ще й наспівує.
Хто не в темі: моя матуся є лялькаркою, вона майстриня, яка виготовляє ляльок (саме так, вони ніби живі, матуся з ними розмовляє, її творчий процес дуже цікавий, але про це іншим разом). Моя мама – переможниця, є учасником та призером багатьох всеукраїнських конкурсів і виставок. Її роботи зберігаються у фондах музеїв України. Вона є співавтором книги “Секрети лялькарок”. А від початку повномасштабного вторгнення рашистів в Україну займається волонтерством, проводить майстер-класи для вимушених переселенців та їхніх дітей, навчаючи та ознайомлюючи українців з нашою українською культурою.
Тихенько підхожу до майстрині і, щоб не завадити творчому процесу, легенько обіймаю. «Доню, я тебе розбудила. Вибач, будь ласка. Випий молочка тепленького, на плиті в каструльці, та й іди спатки.»
Та ні, матусю, яке вже тут «спатки» – в моїй напівжурналістській (бо ж тільки вчуся!) голові крутиться тема «Розповідаю світові про ПЕРЕМОГИ українців» і питання, які я можу задати своїй найріднішій людині, адже вона для мене є прикладом, взірцем, я щодня спостерігаю за її стійкістю і перемогами: всі люди сплять, а вона творить – реалізує якусь ідею, щоб завтра на світ з’явилася нова лялька з певного регіону нашої країни. А з самого ранку вона буде готуватися до чергової акції, виставки, майстер-класів, відповідати на телефонні дзвінки, домовлятися про зустрічі. Про домашню роботу я взагалі мовчу: все робиться «на автоматі».
– Мамо, де ти черпаєш натхнення творити під час війни?
Натхнення в мене від моїх пращурів, сила волі теж від них, адже вся історія України і українців – це визвольна боротьба за незалежність, за свободу, за українську мову, українську культуру, навіть за українську кухню…
Зараз натхнення є, напевно, навіть більше, ніж було до війни. Тому що є усвідомлення значення культури для існування держави. Я зрозуміла, що знаходжуся на своєму місці. І саме зберігаючи і розповсюджуючи наше українське мистецтво, я допомагаю збереженню нашої ідентичності.
Крім того, виставкова діяльність під час війни стала більш активною. І завдяки цьому ми знайомимо людей з нашою багатогранною культурою і історією.
– А як твоя творчість допомагає ЗСУ?
З початком повномасштабної війни увага до України виросла в рази. Ти, наприклад, знала, що понад 1 мільйон 300 тисяч людей з усього світу вирішили вивчати українську мову після початку повномасштабної війни Росії проти України? Найактивніші українці також швидко організувалися, і кожен на своєму місці став робити те, що він може, стійкості наших людей може позаздрити весь світ.
Об’єдналися і лялькарки, оскільки цікавість до української культури теж виросла. Організовуючи різноманітні виставки-ярмарки, аукціони, акції та інші заходи, ми збираємо немалі кошти на ЗСУ. Дуже активно зараз працює українська діаспора – багато аукціонів проводиться за кордоном, куди наші майстрині передають свої роботи. Це допомагає не тільки зібрати кошти, але й познайомити іноземців з нашою культурою. Жовто-блакитні ангелочки стали символом незламності нашого народу. І завдяки численним благодійним проєктам наша культура стає відомою, розповсюджується, сьогодні вона є на кожному континенті, і вона ніколи не зникне.
Також ляльки-мотанки ми передаємо військовим на фронт як обереги. Для них така лялечка несе тепло і любов рідного дому.
– Розкажи про майстер-класи. Чому дітям полюбилися саме ангелочки?
– Майже в кожної дитини зараз є хтось із рідних на фронті, і вони роблять своїх ангелочків, щоб захистити найрідніших. Діти щиро вірять в силу цих оберегів, і роблять їх і з великою любов’ю. В кожній маленькій лялечці – любов майстрині, тендітність, ніжність. Діти взагалі з початку війни стали дуже свідомими і з гордістю називають себе українцями.
– Привідкрий свої творчі плани.
– Я мрію створити серію авторських ляльок-мотанок, які будуть відображати стрій усіх регіонів України. Кожен витвір цієї серії — це розповідь про сьогодення України, її традиції та обряди, перешкоди на шляху до перемоги. Також маю ще багато нереалізованих ідей, які продемонструють усьому світові силу, стійкість, незламність і ПЕРЕМОГИ українців. Крім того діаспора українців за кордоном організовує багато цікавих тематичних проєктів, в яких завжди корисно (надзвичайний досвід!)брати участь.
Проговорили до ранку, ніч була дуже плідною: я не тільки дізналася багато нового про свою матусю, але й надихнулася її талантом, її волею, її любов’ю до України.
Ілона ДАЦЬКОВА,
народний художній колектив
прес-клуб «Юний журналіст»
м. Хмельницький