Тихий зимовий вечір. В хаті тепло і затишно. Чути, як за вікном лютує завірюха. Гучно потріскують дрова в каміні, химерні тіні танцюють по кімнаті. Погляду не можна відірвати від яскравих спалахів, що освітлюють стіни. Я озирнулася: відблиск впав на одну із сімейних фотографій…
На мене дивилися мудрі добрі очі моєї бабусі. І чомусь саме в цю мить мені згадалась остання зустріч з нею. Багато спогадів і розповідей далекої давнини: розлука з батьками, втрачена юність, поневіряння в концтаборах суворого Сибіру.
1944 рік… Мрії про вільну Україну вмить перекреслив наклепницький донос, причиною якого став написаний п’ятнадцятирічною Олею Стець вірш «Моя Україна». Прямо зі школи(вона навчалася тоді у щойно відкритій десятирічці села Верби) забрали її за те, що прочитала учням на перерві свою поезію, де були такі рядки:
Земле моя, Україно,
Знедолений краю.
За що тебе так катують?
Чому розпинають?
КПЗ, допити, тортури, жмені вирваного волосся в руках слідчого… Вирок – п’ятнадцять років каторги. Рум’янець молодої дівчини вмить згас під одягом каторжанки, в який вона була переодягнена, коли прибула на далеку Колиму. Тепер замість Стець Ольги Іванівни став № «Д-525».
Щоденні думки про маму, сестричку, рідне село Мартинівку, подруг не давали їй спокою і водночас рятували від загибелі серед вічної мерзлоти. При дванадцятигодинній тяжкій праці в неволі, коли ти голодний та знесилений, на п’ятдесятиградусному морозі не кожному в’язню вдалося витерпіти тяжку неволю. Вони назавжди залишились лежати у вічній мерзлоті. Гірким болем у душі залишилися її спогади: «Дуже треба володіти собою, щоб вижити. Літом привозять на Колиму в’язнів. За зиму вмирає їх більше половини. У цій жахливій мерзлоті їх залишилося мільйони!» Поезія «Пам’яті в’язнів Колими» розпачливим стогоном виривається із грудей.
Червоними прапорцями
Сопки обвели
І загнали в цю мерзлоту
В’язнів Колими.
А мороз такий великий,
Забирає сили.
У ярах поміж сопок
Лиш одні могили!
Великі мозолі на долонях, що лопали до крові, обморожені пальці на ногах, які вже починали гнити, завдавали нелюдських мук. Відчай навіював страшні думки, зникало бажання боротися зі смертю. «Я перетворилася на машину.- згадувала Ольга, – Жити не хотілося. Кажуть, що легка смерть – замерзнути. На такому морозі посидиш нерухомо – і підеш в інший світ. Я сіла у викопаний шурф і стала чекати смерті. Коли людська душа оповита відчаєм і розпачем, то її полонить чорна байдужість, випікає із середини. Згодом все тіло налилося теплом, стало так затишно. Раптом зі мною хтось повів розмову.
Ми – твої вірші,
З твоєю бідою,
Якщо ти загинеш,
Загинем з тобою
Ти пиши про страшний злочин,
Неси тяжку чашу,
Колись люди прочитають
Історію нашу.
Я наче прокинулася зі сну, не знала, що зі мною відбувається. Швидко вибралася із ями. Пізніше зрозуміла, що, замерзаючи, склала ці поетичні рядочки. Дякую, вірші мої, що ви врятували мене від смерті»
Зі сльозами на очах бабуся згадувала своїх подруг, які навіки залишились лежати під чорним колимським камінням: без прізвища, без імені, а лише з номерним знаком каторжанок. Найбільше їй запам’яталась Марійка, яку вбив конвоїр. «Як ховали її, одягли в білу сукню з простирадла, фату з марлі. За декілька днів Марійчина могила була розрита, напевно, якимось звіром, тому що мало було каміння накидано. Біля ями лежала довга коса і фата. Мертвим все рівно, а живі цього не забудуть.»
Голос моєї бабусі то затихав, то зривався розпачем. А потім настала така тиша,що чути було завивання вітру за вікном. Я присіла ближче до неї, мені так захотілося обійняти і не відпустити її від себе. Ніяк не могла повірити, що таке нелюдське страждання змогла винести дівчинка-підліток.
Я підвела голову. Полум’я в каміні майже погасло. Незатишний морок огорнув усю кімнату. Та раптом серед погаслих обгорілих головешок спалахнув схожий на свічку вогник. Так, наче це та сама свіча, про яку писала моя багатостраждальна мучениця – бабуся.
Гори, свічко, гори, свічко,
Гори, не гасись!
За приниження людей,
Свічко, заступись!
Віск капає зі свічки,
Наче краплі крові.
Гори, свічко, не забудь,
Хто гинув в неволі.
Гори, свічко, за батьків,
За усю родину.
Гори, свічко, гори, свічко,
За всю Україну!
Ольга КОЩУК