Я з дивовижного, красивого селища Нова Водолага, на Харківщині. Ще у сім років я слухала розповіді прабабусі, що війна – це жах. Аж ось кінець лютого 2022 року. Вранці, цього дня, я помітила розгублені і налякані очі мами, татка та бабусі. Мені вісім років. З вулиці чутно було якийсь незрозумілий гуркіт, але ні мені, ні моїй меншій сестричці, якій п’ять, не було лячно. Ми ще не знали, що це. Це були перші дні війни. Нам навіть спочатку подобалось, адже мама і тато завжди поруч, весь час обіймають, говорять ніжно, нікуди не поспішають. Тільки очі, їх очі – сумні, насторожені і дуже тривожні. Це я потім зрозуміла, що сталося, бо були ночівлі в підвалі, гучні вибухи, моторошний крик сусідів. Мою Люду, бабусю я майже не бачила, вона кудись ішла зранку і приходила пізно ввечері. Приносила додому якісь речі, прала їх, сушила, прасувала і відносила назад. У березні тато поцілував нас і пішов до ЗСУ. Я і моя сестричка Поліна дуже сумували без нього, а у мами в очах з’явився якийсь біль. Тільки через рік ми зрозуміли, чому мама часто витирає сльози, щоб ми не бачили. Тато двічі приходив у відпустку, і третій раз – після поранення. Мій татусь дуже красивий – високий, чорне волосся, сірі очі. Але останнього разу Полінка запитала в нього, нащо він пофарбував волосся в білий колір, Люда і мама відразу заплакали, а я зрозуміла, що тато зовсім сивий, це війна додала йому білої фарби. Тепер я розумію, чому він побілів, бо у моєї бабусі теж у волоссі аж занадто багато білого кольору. Тато воює там , на сході, а у нас тут, у нашому селищі, свій фронт.
Спочатку були окопні свічки, Люда (моя бабуся, їй у 2022 році було 62 роки) готувала їх у літній кухні, я збирала баночки, різала спеціальний картон (гофрований) і вставляла в банки, а вона заливала розтопленим воском з парафіном. Приїздили військові і забирали вже готові. Потім була гуманітарна допомога переселенцям. Від Люди я дізналась хто такі ВПО, яке страхіття пережили діти, що приїхали з Донецької і Луганської областей. Я віддавала їм свої іграшки, мама готувала наш з Поліною одяг: прала, прасувала, а Люда відносила тим, хто його потребує.
Нарешті – маскувальні сітки, ми всією родиною різали тканину – оливкову, захисну, жовту, білу – все залежало від пори року. Мої пальці були стерті, боляче було торкнутися, а потім ми ці стьожки змотували у великі клубки. Люда відносила їх своїм знайомим, що плели сітки, вони працювали безперервно, адже інколи життя військового, як і мого татуся, залежить від маскування. Це вже в 2024 році нашим «водолазьким павучкам» почали присилати тканину на маскувальні сітки, але я на все життя запам’ятала нескінченні гори одягу і тканини, які потрібно було різати і змотувати. Дивувалась, пишалась моєю бабусею і її подругами та знайомими. На сон у них часу не було. «Після перемоги відіспимось!» – так говорили. Моя Люда хотіла допомогти всім військовим, але навіть я у свої 9 років розуміла, що це неможливо. Тому допомагали бригаді, де воює мій тато. Вона зі своїми друзями пекла пиріжки, смаколики, запікали сало, готували консервацію і тричі на тиждень відправляли по 5-7 посилок для військових. Я навчилась сама готувати печиво, а ще разом з сестричкою малювали малюнки для захисників і вкладали в кожну посилочку.
Неодноразово я бачила, як бабуся бере прапор, квіти і йде кудись, тоді вдома у нас була тиша, страшна і моторошна. Вона приходила сумна і заплакана, але працювала ще більше, і я бачила в її очах страшну ненависть, коли вона чула щось про «руський мір». Це потім прийшло розуміння, що когось із рідних її знайомих привезли на щиті.
Її друзі, знайомі збирали кошти: купили газові пічки, балони, павербанки, ліхтарі, ковдри, спальники, пончо, зарядну станцію – і в кожну запаковану річ ми вкладали браслети, малюнки, поробки з нашою символікою. Бабуся говорить, що це для наших захисників підтримка, вони повинні відчувати, що їх чекають і люблять вдома, що потрібно допомагати всіма засобами і наближати перемогу. А коли вони скидалися на дрон, це було у 2022 році, і я чула, як Люда переймається, що не вистачає трішки коштів, то я викопала квіти з квітника вдома і пішла з друзями на дорогу. Коли написала етикетку, що всі кошти підуть на ЗСУ, і принесла одну тисячу шість гривень, то вона плакала і пояснила, що ті квіти вже не виростуть, але це найбільший вклад для купівлі необхідного дрона захисникам.
У нас невелике селище, але за ці три роки я дізналась про його мешканців дуже багато. Мабуть, дійсно війна швидко вчить жити. Зараз я зовсім по іншому розумію слова моєї прабабусі, що війна – це жах, це сльози і розпач в очах моїх рідних людей, це біль від неможливості повернути радість у наші домівки, це розлука з друзями, це болючі втрати, це три роки нашого дитинства, якого не повернути. Але за цей час я дізналась, що наш народ дуже сильний, волелюбний і незламний. Адже Україна – це люди, які живуть на цій землі, такі, як моя бабуся Людмила і її подруги! Я ними дуже пишаюсь, нашими нововодолажчанами! Слава волонтерам! Слава ЗСУ! Слава Україні!
Марина БРИНЗА,
лауреатка XV всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст!”,
учениця Нововодолазького ліцею № 2 Нововодолазької селищної ради Харківської області