Я, звичайно, не романтик, я не вмію писати про якісь ніжності. Так-так, я скупий на ласкаві й відверті слова. Скажете, кам’яний? Ні. Просто, мабуть, сором’язливий. Та зараз чомусь серце наповнюється великою любов’ю і вдячністю до своєї мами. Вона, як і всі матері, турботлива, розумна, терпляча, хазяйновита, ніжна, інколи засмучена…
Зовсім недавно я почав помічати, як її очі наповнюються смутком, як її голос стихає, як вона намагається усамітнитися десь у закутку, щось там думає… Сердиться? Журиться… Я почав розуміти : вона пише поезії. Знаєте, вона вже давно пише їх, мене ще й на світі не було. І лише зараз я усвідомив увесь цей ритуал. Думав раніше: « Та що там писати ті вірші – раз, два – і готово!». Спробував – не вийшло, якийсь набір слів, а рима геть не піддається дресируванню. Щось неживе виходить, абсурд. Ні, не моє це… Це – мамине. Вона, переробивши всі справи, дочекавшись тиші в хаті ( коли всі порозходяться по кімнатах), сідає біля вікна й довго дивиться у двір, щось там шепоче собі під ніс, потім сумно посміхається й довго мовчить… А далі дістає свій бузковий блокнот і пише швидко якісь невідомі рими, ніби боїться, що вони зараз утечуть, зникнуть. Олівець стрибає в її руках, як ошпарений, як живий, ловить і ловить її думки, змотує той клубочок щирих слів. І…народжується вірш! Так вона виливає свій сум. Саме, сум! Бо після написання віршів ( я помітив) вона стає світлою, радісною, ніби отам, у блокноті, залишився увесь її тягар, біль, розпач і сльози… Я знаю, зараз вона пише про війну, про те, що рве її душу, про те, як страждає наш народ. Я читав…
Розливається біль мій по тілу,
Кров’ю стікає…
Перо пише,
А серце моє не співає…
Упаду на коліна й руки в молитві –
Закричу і заплачу…
Моє серце болить за Вкраїну –
Бог бачить!
Прочитав і зрозумів, що ніхто так щиро не напише вірш, як мама. Бо вона створює поезію серцем.
Завтра я підійду до неї і скажу: «Мамо, пиши вірші й далі, вони потрібні мені, людям, Україні!». Вона засоромиться й відповість: «Знаю, сину, бо кожен зараз працює на своєму фронті. Моя зброя – стилос!».
Тарас УЛЬЯНИЧ,
випускник Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”