Спорт, активний спосіб життя, здорове харчування – активна течія, яка давно вийшла за межі розумного і пости у соцмережах, банери, реклами, випуски на телебаченні буквально рясніють безнастанними нагадуваннями про неоціненну важливість спорту в нашому житті. Ні, спорт – це чудово. Навіть більше, ніж чудово. Але в межах розумного. Звісно, потрібно турбуватися і слідкувати за своїм здоров’ям, але це варто робити розумно.
Дратують ці поради психологів і блогерів : «Полюбіть себе! Займайтеся спортом! Продемонструйте цим любов до себе і свого тіла!». Ха-ха, серйозно? Що то за оригінальний вияв любові – змушувати себе плавати в поті і рахувати секунди, стоячи в планці. Та якби я себе любила і поважала, я б цим точно НЕ ЗАЙМАЛАСЯ!
І не було б такого цікавого діалогу на кшталт цього:
– … три … чотири …
– Таню, що ти рахуєш?
– Стукіт свого серця після кардіотренувань …. І я його не чую.
Ні, спорт це звісно добре, дуже добре … коли ти бачиш, що ним займаються інші.
Ще один стереотип про те, що спорт дарує приємні емоції, хороший настрій … Ви колись зустрічалися з людиною, яка встає о п’ятій годині ранку на пробіжку? Я – саме та жертва. Просто немає нічого не безпечнішого і страшнішого за таку людину. Бо цей маніяк псує життя не тільки іншим, а і про себе коханого не забуває. Спробуйте таким людям сказати: «Добрий ранок».
- Добрий. Ну-у це точно.
- Чудова погода, еге ж?
- Так – скриплячи зубами. – Чарівна. 20* С тепла. Довелося бігати.
Ми – я, мама і моя сестра пішли на йогу. Ну, як … Вони захотіли, а у мене не було альтернативи. Ви б бачили мій вираз обличчя під час першого місяця занять. Відтоді це вираз не змінився, але принаймні зараз я можу більш-менш дихати під час того як виконую асану, зосередивши свій погляд між бровами, ритмічно стискуючи живіт і проклинати свою жахливу фізичну витривалість. Точніше – її відсутність. І коли йог-гуру демонструє вправи, в моїх думках: «О, Боже! Тільки не це. Чим далі, тим гірше». Моє обличчя – це німий плач, а в очах розпука і благання покінчити з цим якнайшвидше.
Тривожні сигнали щодо мого ставлення до спорту я помітила ще на уроках фізкультури в середній школі. Знаєте той момент, коли ти на грані того, щоб викластися на всі сто і розумієш, що тоді доведеться повзти рачки до переодягальні, тож намагаєшся вдавати, що стараєшся, а насправді робиш все в пів сили.
Ні. Мій максимум – це зіграти одну партію волейболу, а пізніше я без докорів сумління сідала на лавочку і точила ляси з однокласницями.
Якби походи в спортзал і уроки фізкультури були б нашою роботою, я була б саме тим працівником, який створює враження, що працює, а насправді … то водичку з кулера поп’є, то погомонить з колегами, то засне на тренажері і коли прийде час подавати звіт скаже: «Павле Миколайовичу, у мене крепатура, можна я нормативи наступного тижня здам?»
Здорове харчування – це взагалі окрема тема. Із цим у мене стосунки кращі. Були, поки я не познайомилася з ним ближче. На початку мій стан і моральна підготовка була на зразок: «А, то ви за здорове харчування? Молодці, молодці, я пишаюся вами! Ніхто не знає, куди ми поклали пельмені? А то я щось зголодніла». «Тобто не можна їсти шоколаду? Отже, ні. Але ж його не їсти збираюсь, а утилізувати (ага, у власному шлунку. Зате якісна переробка)». Здорове харчування перетворилося на масовий психоз, хворобу. Тільки якщо за версією науковців про те, що Covid передався через укус кажана, то ЗХ – через укуси таких веганів. Будьте обережні, люди, бо вони давно не їли м’яса і від вигляду людини їм просто зриває дах. (Хоча, зізнаюся, я звикла досить швидко і безболісно).
Тепер худнуть усі: діти, молодь, люди поважного віку, люди з іпотекою … Це, знову повторюся, не погано, але як людині з хорошими рецепторами на язиці вгамувати себе? Я намагаюся їсти салат зі шпинату, і паралельно нюхати хліб, щоб якось підтримати себе. Але часом цього не достатньо. Я вдихаю п’янкий аромат того прекрасного хліба з висівками на заквасці (пшеничний білий хліб я вже не їла років зо п’ять) і опам’ятовуюсь уже опісля того, як доїдаю другий бутерброд з сиром.
Існує таке поняття, як аскеза. Це відмова від утіх і життєвих насолод для досягнення вищих духовних цілей. Але якщо зречення від солодкого можна прирівняти до самобичування (не смійтеся, бо я справді не знаю, що з цього гірше) це, певно, найбільший прояв садизму. Бо мій організм і солодощі – це саме той приклад взаємної любові, яку не подолати. Навіть Шекспір у своїй п’єсі «Ромео і Джульєтта» не зміг зобразити й частинку такого непереборного і забороненого почуття.
А ви помітили, що найдобріші бабці – саме повненькі? І це має досить логічне пояснення: у них менше причин ображатися на світ. Від здоби добрішають, як казала Аліса з Країни Див, тож, будь ласка, не скупіться і передайте мені он те тістечко. Бачте, карма трохи важливіша за фігуру.
А якщо серйозно, у здоровому харчуванні і способі життя не має нічого страшного. Потрібно до цього лише звикнути і справді бажати змін. Робити обмеження поступово, слідкувати за самопочуттям. Шкода лише, що після того, як подумаю, скільки ми витратили грошей на продукти, які мають додатковий вміст клітковини, я міркую про те, де мені взяти додаткові непошкоджені нервові клітини і як жити з цим далі. Але, не впадаймо у відчай! Якщо почати працювати над собою, встановити мету, вірити в себе і облишити пусті нарікання на свою генетику, тоді ти неодмінно досягнеш успіху.
Тетяна МАРКОПОЛЬСЬКА,
випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”