Привіт тобі, Олександро Сергіївна! Пишу тобі я, Саша. Мені – п’ятнадцять, тобі (мені) – двадцять п’ять. Цікаво мені, що змінилося, що збулося в твоєму (моєму) житті? Я впевнена, що ти стала досвідченою, красивою, тією, яка завжди прийде на допомогу. Ти ж закінчила школу з відзнакою?
Сподіваюсь, що ти – хірург. Ти б стала хорошим лікарем, бо ти цілеспрямована, розумна, добра, вмієш володіти своїми емоціями. Адже від цього багато чого залежить. Це моя мрія й найперше ціль, до якої сплановувала свої життєві кроки: найближчим часом – вдало закінчити дев’ять класів, потім – добре здати ЗНО. Я вірю, що моя старанність, наполегливість і сильний характер дозволять втілити мою мрію в життя.
Сашуню, я би тільки не хотіла працювати у військовому шпиталі, роблячи щоденні операції нашим воїнам, пораненим на полі бою. Не доведи, Господи, щоб тривала ця війна!
Сашко, чи піднімалася ти(я) уже в Кримські гори, бачила Чуфут-Кале? Пам’ятаєш, як натхненно розповідала про нього моя татарське подруга Ельміра. Яка космічна туга стояла в її очах, а в словах – тверда віра в повернення. Вірю, що вона вже вернулася в рідний, вільний, український Крим. А в Донецьку цвітуть троянди, на стадіоні проходять міжнародні футбольні матчі. З відновленого летовища злітають літаки в усі куточки світу.
Скажи мені, що із вірним та вічним, на все життя коханням? Ти (я) його вже зустріла? Чи були в нас світанки на березі моря й мої улюблені рожеві троянди? А освідчення на Ейфелевій вежі? А пам’ятаєш наше перше кохання, Максима? Можливо, що ти вийшла заміж саме за нього. Сашка, тільки не кажи, що я наївна й смішна, що кохання немає, що… Я знаю, що все буде. Я вірю, що ти (я) щаслива, що пишу сама сценарій власного життя.
Олександра ДРОНЕНКО,
випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,
Вінницька область