Ошатна оселя сімдесятип’ятирічної Марії Хомич уся іскриться вишиваними рушниками, килимами, полотнами. Кожен візерунок виплеканий натрудженими руками майстрині. А двір довкола дому нагадує неземний сад. Веселка кольорів лілій і троянд не залишить байдужим нікого, хто прийде до пані Марії в гості. Посеред усього цього дива росте справжнє райське дерево зі своїми спокусливими плодами.
Марія Михайлівна розповідає, що квіти – це розрада її душі та серця. Жінка добре знається на секретах садівництва, а їх є багато. Та для того, щоб розкрити хоча б один, потрібні неабиякі знання та майстерність. Проходячи повз кущики червоних лілій, господиня розповідає, що загалом у садових умовах вирощує майже тридцять видів цих рослин. Уже в перший рік після висадки лілії в ґрунт виростає маленька стеблинка, яка дужчає та набирається сил упродовж декількох років, згодом може сягати до півтора метра заввишки. «Червоний колір квітів, – трактує садівниця, – означає життя й вічну любов, котра ніколи не згубиться в часі». Саме лілії нагадують їй люблячого чоловіка Леоніда, котрий пішов з життя дванадцять років тому, одначе жінка ні на мить не забуває його доброго серця та щирих почуттів. Розлука вкарбувалась в душу на все життя й досі болить та невигойна рана. Ронить пані Марія срібну сльозу, вона падає між квітів і виблискує на сонці діамантом.
Вишиванням жінка займається ще з дитинства, на її полотнах народжується новий світ: любові та світла, якого їй так бракувало в дитинстві. Мати померла ще дуже молодою, коли Марії було лише дев’ять років. Згадує, як неня вчила вишивати, а після смерті часто приходила в дитячі сни, брала за руку, цілувала. Батька майже не пам’ятає, бо його кудись забрали ще до війни, а дідуся з бабусею вбили в моторошні сорокові. Залишилась із сестричкою. Разом виживали, трудились, потом на хліб заробляли. Немає вже зараз і сестри. Залишились лиш болючі спомини, одначе радують жінку сини Михайло, що зараз у Росії, Сергій (нині мешкає в м.Сарни) і донечка Ірина, яка навідується в гості з Рівного. «Господь дав мені талант до вишивання та подарував п’ятеро внучків і поки що двох правнучків», – усміхається щаслива мати, бабуся та прабабуся. Вона віддає рідним усе тепло серця, котрого раніше не вистачало дівчинці-сироті. З чоловіком Леонідом прожили в парі сорок один рік. У вірі, надії та коханні…
Натхнення пані Марії додає чекання ще декількох майбутніх правнучків, котрих так хотіла б пригорнути, обійняти, поцілувати. Певно, про її почуття говорять дзвоники, лотоси, лілеї, троянди, іриси. Ці, дбайливо доглянути руками майстрині, квіти символізують згадку про минуле, чистоту й мудрість, любов, надію та майбутнє щастя. «Говорити можна й кольорами, – розповідає господиня, – голубий – це колір величності, жовтий – печалі, зелений – надії, синій – вірності, білий – невинності, оранжевий – щастя, а червоний -любові». Зараз жінка вишиває чергову сорочку. Обережно пронизує нитку крізь вістря голки і творить… Пише свій світ, де живе лише добро.
Петро КАТЕРИНИЧ