Чому спогади дитинства найяскравіші? Чому людині хочеться щоразу згадати своїх рідних, від яких віяло теплом і спокоєм? Де та стежина бабусиних казок і пісень степового розмаю? Де взяти того євшан-зілля, щоб повернути згублене, розвіяне?
… Я беру кошик, а бабуся мене чекає. Уся вона немовби злилась з сонцем, яке не по-червневому пекуче. Біла хустинка прикриває зморщене чоло, а вишиванка так і виграє на грудях! Мені мимохіть згадуються слова:
Ой, яка ж бо ти, бабусю, дорога та мила.
Того словечка сказати не моя ще сила…
І ось ми вже йдемо на луки збирати лікарські рослини. Знаю уже зі слів бабусі, що для лікувальних потреб вживається або вся рослина, або ж якісь частини: листя, квіти, корені тощо. А ще бабця неодноразово наголошувала: збирати слід у суху погоду і як зійде роса.
Тож день сьогодні чудовий. А бабуся вже подає мені першу рослину – деревій. Дрібненькі біленькі квіточки здалеку нагадують велику квітку. Підношу її до носика – і від задоволення примружую очі. Який приємний запах! Так, ця рослина лікує шлунково-кишкові захворювання.
А що це за рослинка з голубувато-синіми квітами? Які гарні кошики! Це – волошка синя. Пам’ятаю в сінях, у бабусі, полотняні мішечки, наповнені висушеними квітами. Мама часто готували примочки з настою при кон’юктивіті.
Мене чарує луг, вкритий сонячним різнотрав’ям. Ген пасуться корови, а далі – розлогі верби опустили віти у річечку, яка тихенько жебонить серед тиші. Я вбираю це тепло, таке пахуче, таке солодке, а рукою пірнаю у трави…
-
Лізонько! Онучко! Ходи сюди, – долинає голос бабусі.
Я, немовби прокидаюсь від сну, шукаю її, мою любу бабусечку. Обертаюсь – вона сидить біля стежки. Вітерець прилягає її на груди, як дитина, – і вишиванка переливається живим лугом, васильками та ромашками…
Ставлю кошик, присідаю і схиляю голову на коліна бабусі. Хочу отак сидіти, сидіти і слухати гомін лугу. А бабуся раптом кладе мені на голову віночок. Коли ж це вона встигла виплести такий?!
-
Дарую тобі оберіг лугу, знахаря душі.
-
Бабулечко, чому ти так його називаєш?
-
Бо в ньому є чаклунська сила, що болі знімає, волосся береже… – мудро проказує бабуся.
На ніч кладу віночок під подушку. І засинаю. Уві сні знову бачу луг, квіти, мою бабусю із сонцем на плечі. А під сонцем вишиванку, яка виграє квітами…
Тож пам’ятаймо хвилини, поведені з рідними людьми і будьмо вдячні за науку шанувати природу, яка нас оточує. Не згубімо того, нашого євшан-зілля, без якого немає рідної землі, милого краю. Збережімо заповіти рідних для наступних поколінь.
Єлизавета РОМАНЕНКО,
випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,
Дніпропетровська область