…Жили-були в широкому гарному світі дві сестри – Європа й Україна. Старшенька була вже дорослою, її дуже шанували у світі за те, що інших поважала, була багатою, гостинною, культурною, знала чимало мов. Тому, мабуть, і щаслива. А поряд до неї тулилася молодшенька, Україною вона звалася. Далеко навколо линула слава про цю панянку: і гарна вона напрочуд, і співуча, а що вже працьовита – цьому дивувалися , одне лише турбувало всіх : що ж така красуня щастя-долі не має? Чимало було бажаючих забрати красу-дівчину до себе: і монголи, і турки, і росіяни. Але ті не приваблювали ні золотом, ні шовками, чи солодощами, ні величезними просторами. Все відбивалася від них наша Україна, все тулилася до старшенької, до Європи. Уже й людей своїх посилала, щоб подивилися ті, як треба жити по-європейськи, але вони йшли і вже не поверталися до матері-України. «Ну що ж,-думала молодшенька,-хай ідуть, добра наживуть, світу побачать, а потім навчені, культурні й багаті знову повернуться до мене, бо в нас із ними одна кров, і вона озветься- таки, нагадавши, якого ми роду. Та й Європа їх не образить, наставить на розум, все ж ми з нею подібні й бажанням жити краще, і волелюбністю, та й шанують там моїх дітей. Аби тільки вони не забули матір, не зрадили. Аби тільки не забули, повернулися…»
… Звичайно, багато з українців від’їздять за кордон: хтось вчитися, хтось працювати, а деякі на проживання. Так, дійсно, за кордоном більше можливостей, більш розвинена економіка, краща система навчання, удосконалена медицина. Але чому не можна організувати те ж саме чи навіть краще в нас, на Україні?
Нестрашно, що ми можемо поїхати з України за кордон побачити світ, вивчити передові технології, тобто набратися досвіду, навчитися нового. Це дуже добре. Страшно те, що, перебуваючи за межами своєї держави, ми паплюжимо її, або виставляємо себе недостойно, як , наприклад, раби чи жебраки. Краще навчитися нового – і повернутися назад, щоб показати це іншим дома, зробити матір-Україну кращою. Як говорив Шевченко : «…і чужого научайтесь, і свого не цурайтесь»
І не втратили всього цього лише через те, що , перебуваючи на чужині, трималися разом і тому змогли відтворити в чужій країні свою часточку України. А от нам – тим, хто залишився тут: простим людям, мешканцям сходу і заходу, депутатам, не вистачає просто єдності , а поодинці важко щось створювати .
І нині не кращі часи, і не тільки в Україні – у всьому світі: війни, природні катаклізми, які не роблять життя яскравішими. Не можна не згадати подорож відомого телеведучого Дмитра Комарова до Японії, про яку він розповів нещодавно у своїй програмі. Я дивувалася , як через кілька років після аварії люди змогли все відтворити, «реанімувати» природу. І все завдяки тому, що населення і уряд об’єднали зусилля і не чекали на сторонню допомогу, а діяли гуртом. Ось таке економічне й екологічне диво.
Як не згадати слова В. Сосюри:
« …в годину щасливу, і в радості мить,
Любіть у годину негоди…»
Адже справжнім патріотом країни можна бути навіть перебуваючи за її межами. Це доводить українська діаспора в Канаді, тут люди зберегли українські традиції, звичаї та мову.
Тож спочатку полюбіть себе в Україні, а там , дивись, і справді, розрадимо, звеселимо нашу заплакану матір , адже нікому крім нас, українців, вона не потрібна так, як нам.
Анастасія ДОМБРОВСЬКА,
випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,
Кіровоградська область