Історія одного танцюриста

19.04.2019

Ця історія почалася 9 років тому. Тоді ще ніхто не здогадувався, що це так кардинально змінить її життя. Мале, дуже енергійне дівчисько, яке ні секунди не сиділо на місці. Все почалося з того самого оголошення, яке вже довгий час висіло у фойє школи. «Проводиться набір в клуб спортивного-бального танцю «Глорія». Батьки вирішили- варто спробувати. І не дарма. Прийшла, спробувала, сподобалось, залишилась.

Минуло два роки. Перші змагання. Але там їх чекав програш. «Далі буде краще…» Ці слова аж ніяк не заспокоювали, та їм хотілося в це вірити. Так і сталося. Вони працювали і все виходило. Спочатку перемоги, призові місця, кубки, грамоти. Та в один момент все пішло не по плану. Їй довелось змінити партнера.

Багато тренувань, зусиль і сил. Поїздка за поїздкою, змагання за змаганнями. Всі вихідні проходили або за тренуваннями або у поїзді. Це здавалося безмежним, але їй подобалось. Їй подобалось тренуватися, вижимаючи з себе останні сили, подобалося виходити на сцену, танцювати перед публікою, усміхаючись глядачам, подобались ці клопоти перед виступом, коли вони бігали по всій роздягальні, шукаючи туфлі. Особливо приємним було відчуття в кінці цього всього, так званий нею «пост тренувальний синдром».

Нарешті це сталося. Довгоочікувана першість на області була досягнута. Часом сварилися, часом не погоджувались один з одним, але це не заважало їм танцювати і викладатися на повну. Але одного разу все дуже різко змінилося. Вона прийняла рішення залишити танці.

Місяць…два…рік. Вона сумувала, але назад не збиралась. Сказавши собі, що зможе чудово жити без танців, вона почала розвиватися в інших напрямках. Все було чудово, та чогось бракувало. Їй постійно здавалося, що щось не так, що щось неправильно. Якби там не було, все таки в душі в неї жила та сама чемпіонка. Та вона не хотіла в це вірити.

Так минуло два з половиною роки. В якийсь момент все стало з ніг на голову, все змінилось. Вона просто зрозуміла, що нікуди не дінеться від цього і що це те, з чим вона буде жити все життя. Це відчуття сум’яття просто не давало їй спокою.

Сил стримуватися більше не було і… я повернулась. Саме так, ця історія дуже рідна мені, бо вона-моя. Насправді повернулася я трохи в інший напрямок танців, але тепер відчуваю, що це не дарма. Тут я почуваю себе вільною і буквально топлюсь у ритмі музики. Це надзвичайний кайф знову відчути цей «пост тренувальний синдром», повертаючись додому ледве живою. З цим я живу, цим я дихаю і це не лікується)

Юлія ФЕДЬКО,

випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,

Ужгород

переглядів: 258

Останні новини від OGO.ua


Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *