Швидкоплинність життя щодня надзвичайно лякає нас. Але найбільший страх чи не кожного – втратити час; зникнути, не залишивши сліду, загубитися у натовпі таких самих невідомих сірих чоловічків.
Вже у підлітковому віці ми починаємо шукати себе, приміряємо різні ролі.
Але оскільки дітьми ми тільки досліджуємо навколишній світ, більшість з нас живе за однаковими принципами і керується так званими стадними інстинктами. Школа, залежність від батьків, бажання подорослішати об’єднують дітей. Тому нерідко з’являється несприйняття деяких осіб через несхожість. Цькування серед підлітків – явище не нове, навіть дуже небезпечне. Така взаємодія між підлітками у найкращому випадку залишає неприємні спогади, не кажучи вже про фатальні наслідки. Небажання батьків зрозуміти свою дитину не менш болюче: рідні неабияк впливають на характер людини.
Звикнувши до стандартів, які були створені задовго до нас, переживши підлітковий вік, ми тримаємось за свою зону комфорту. Зробити крок назустріч змінам стає важко, адже невідомо, що чекатиме нас. Ми боїмося поразки. Тому перехід у доросле життя стає болючим досвідом.
Так, швидкоплинність усього і страх не дають нам змінюватися, ставати особливими. Ми, звісно, вважаємо себе неповторними, це правда, але ж “незабутній” і “неповторний” – різні поняття, які, на жаль, трактуються сучасниками як синоніми.
На становлення особистості немало впливає суспільна думка. Вона контролює вчинки більшості з нас.
Ми переймаємось тим, що скажуть інші, яке у них буде ставлення до наших вчинків. Так і проходить “прекрасне” життя у встановлених суспільством рамках. Але ж хіба хтось хоче такого життя? Всі намагаються бути іншими, але ця відмінність (“іншість”) оманлива. Ми створюємо уявні додаткові рамки, які начебто роблять нас “не такими”.
Врешті-решт залежність від думки оточуючих залишається. Лише деяким вдається досягти успіху, будучи неординарною особистістю. Одна умова відрізняє їх від сірої маси: “роби все для себе, а не для оцінки інших”. Ні, для цього не обов’язково ставати відлюдником і цуратися можливостей допомогти комусь. Достатньо просто забути про те, що нагорода завжди знаходить свого героя і перестати чекати визнання.
Цілком зрозуміло, якщо ви запитаєте до чого тут безкорисливість і як вона взагалі допоможе залишити пам’ять про себе?
Відповідь проста: безкорисливість- прояв доброти, а вона, як відомо, ніколи не зникає безслідно.
Ірина МАРЧЕНКО,
випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,
Черкаси