Щиро вірить у таке народне прислів’я 73-річна майстриня-вишивальниця, ветеран праці Ніна Скибан. Жінка стверджує, що рушник упродовж усього її життя був оберегом, своєрідним янголом-хранителем, переносив рукодільницю у світ прекрасного.
Затишний будинок Ніни Андріївни ховається за галявинкою доглянутого саду. В її теплому домі кожен закуток мовби обшитий візерунками, що народились із щирої любові та серця господині. Майстриня сидить на покуті в українській вишиванці, показує свої творіння: чарівні полотна, гаптовані сорочки і подушки, виткані у давньоукраїнському стилі гардини. Візерунчасті рушнички прикрашають ікони, а на дивані, немов живі істоти, дрімають вишиванки, створені руками чарівниці. І так боязко їх сполохнути. Бо, здається, от-от оживуть і кинуться врозтіч… Над столом у привітній господі висить вишита майстринею картина, на якій зображені одвічні людські цінності – хліб і сіль.
Творити Ніна Скибан почала ще малим одинадцятирічним дівчатком. Жінка згадує, як приємно було, коли на її працю звертали увагу. Адже робила вона все по-своєму, по-дитячому щиро. У вишиванках Ніни Андріївни можна побачити інший вимір: край добра та вічного щастя, цвітіння. Тож не дивно, що на скатертинах та інших роботах майстрині помітно багато квіту, сонця, тепла…
Є навіть веселка, що без тепла зігріває. Квіт на вишиванці символізує відвертість та щирість, вічну, непоборну красу, перемогу добра на злом. Умілиця створила понад сотню розмаїтих візерунків. Чільне місце в її домі посідають мережені гладдю та хрестиком «Ромео і Джульєтта» (на згадку про перше кохання), «Гуцул», що привітно споглядає з-під великого солом’яного бриля, «Ну, постривай», сповнений осінньої філософії «Букет квітів», старанно вишитий за довгі роки «Храм святої Трійці», звісно, вишиваний «Тарас Шевченко», якого майстриня присвятила улюбленому авторові.
Творчий доробок на цьому не закінчується. Скільки ще картин, полотен, яскравих гардин прикрашають будинок майстрині! Працю довгих років вишивальниця зберігає в родовій скрині-архіві, а деякі картини подарувала близьким та родичам – на згадку, або ж онукам – на щастя та долю. Батьки Ніни Андріївни походили з працьовитої селянської родини, з дитинства їм прищеплювали постійний стимул до роботи. Батько трагічно зник безвісти у часи Великої Вітчизняної. Тож Ніна Скибан ще з чотирнадцяти років, не закінчивши й тодішньої восьмирічки, почала гнути спину.
– Ще добре пам’ятаю, – навертаються сльози на очі співрозмовниці, – коли на батька прийшла похоронка. Бідна голубка-мати довго побивалася, адже не стало годувальника й порадника. Всі знали мого батька як хорошу й виховану людину. Та що поробиш! Сім’ю треба було якось тягнути. От і пішла я в труд, зранку до вечора працювала, вночі та довгими вечорами вишивала. О, це було прекрасно! Я завжди завзято перебирала пальцями ниточки – і в мене постійно народжувалось щось гарне, мов живе. То для мене були наче діти, їх вперше «народила» душею в одинадцять. А потім призвичаїлась до такого дивного материнства. Любила не тільки вишивати, а й співати народної.
А про життя розкажу так: літом, разом із дорослими, збирала на річці плоскінь. Робота не з легких! Наприкінці жаркого літа тріпали коноплі, на руках часто утворювали великі рани, пекло, боліло, але я не полишала праці, міцніла духом. Бувало, не було чого взути, піднімався страшний мороз, а треба було трудитись. Виживали! Зимою найтяжче: холод, топити треба. Дров мало було, зігрівались чим могли. Інколи давали нам роботу: з клоччя, що виходжували літом, та повісла пряли нитки. Сходились з дівчатами вечорами, пісень співали, аж село заслухалось, та й пряли. Ось перед вами кужілка, терниця та веретено, збереглися на згадку (майстриня показує як колись пряли). Так, власне, і народжувались нитки. А потім з них ткали на верстатах полотно, вимочивши його у воді, збивали прачами та білили в погожу днину на сонці. А тоді й оживали на них мої творіння (показує з десяток добротних рушників).
До виготовлення рушників, як дізнався зі слів майстрині, дівчат привчали ще з дитинства. Довгими осінніми вечорами юнки мережили диво-узори. І кожен хрестик, кожна ниточка містили піт і довгий труд молодої вишивальниці. Кожній матері, звісна річ, хотілося, щоб кругом йшла слава про її доньку-рукодільницю. Та не кожній це вдавалося. Лише тим, в кого був істинний, не позичений талант. У таких, як умілиця Ніна Скибан.
Поцікавився в жінки давнім обрядом заручин молодих, бо чув, що «заручини» пішли від слова «рушник».
– Так, це правда. Колись, та й тепер, молодята, одружуючись, стають удвох на вишитий рушник – то захоплююча кульмінація свята, так звані заручини. Молоді мають ще й поцілуватися, щоб їхня доля була, як той рушник, – довга, нерозлучна, ясна. Саме так одружувалась і я. Цей день запам’ятався мені на все життя…
Узори для деяких своїх робіт, зокрема вишивок, майстриня вигадує сама. Спочатку уявляє майбутню роботу, змальовує її схему, а далі починає працювати… У творчій скарбниці Ніни Скибан збереглося й декілька давніх полотен на релігійну тематику.
– Головне, – каже жінка, – щоб над нами завжди ясніло синє небо та яскраве жито вічно хвилювалося морем на людських полях. Та не тільки. Щоб усе було отут (показує на свою вишиванку трохи нижче серця, де, кажуть, перебуває душа). Щоб наші витвори не поблякли з часом, а передавалися разом з традиціями від роду до роду, від корінця до пагінця.
Жодне свято в сімействі не проходить без рушника та веселої пісні. Майстриня каже: «Коли вишиваю, душа заспокоюється, лине у світ прекрасного, неземного!». У полотнах Ніни Андріївни живе її душа, а в піснях – серце.
Петро КАТЕРИНИЧ