Багато хто з вас напевно зустрічав в Інтернеті або особистих бесідах зі знайомими згадки про K-pop (вимовляється як «кей-поп»). Часто його вважають специфічним жанром музики, що почав розвиватися в Південній Кореї та охопив згодом увесь світ. Але насправді K-pop (абревіатура від англ. korean pop — «корейський поп») є скоріше напрямом у музиці, ніж жанром; K-pop-пісні можуть бути написані, окрім попу, в жанрі електропопу, хіп-хопу, сучасного ритм-енд-блюзу, поп-року та й узагалі в будь-якому жанрі танцювальної музики. Отже, грубо кажучи, це загальне поняття, яке включає в себе більшість музики, що випускається в Південній Кореї.
В останні тридцять років це явище набрало шаленої популярності серед усіх вікових і статевих груп населення земної кулі, і думки суспільства щодо нього є дуже різними. Одні вважають, що за Кореєю майбутнє поп-музики, а інші говорять, що ця музика розбещує маленьких дівчаток і/або не гідна уваги старшої за шістнадцять років авдиторії. У цій статті я познайомлю вас із K-pop’ом поближче — розповім про його історію та те, як саме виконавці родом з маленької азійської країни отримали можливість досягати таких висот, як перші місця у ведучих музичних чартах та виступи на таких заходах, як Coachella або Grammy. А також розвію деякі міфи, пов’язані з національною приналежністю K-pop артистів, та наведу причини, чому сучасним меломанам будь-якого віку корейський поп часом «заходить» більше, ніж музика, яку виробляє їхня власна країна.
Історія K-pop’у розпочалася в 1992 році, коли на одному з корейських телевізійних шоу талантів новоутворена група Seo Taiji and Boys («Со Течжі та хлопці») презентувала свою пісню «I Know» («Я знаю»). Тогочасним стандартом популярної корейської музики були балади в жанрах фолк і трот, останній з яких прийшов до країни під впливом японської окупації, тож смілива суміш хіп-хопу з корейськими традиційними мотивами в пісні «I Know» стала для музичної індустрії країни ковтком свіжого повітря. Багато хто з молодих виконавців вирішив спробувати себе в цьому напрямі, і на сцену вийшло перше «покоління» K-pop — зокрема співачка BoA, що першою з корейських «айдолів» (від англ. idol — кумир, об’єкт поклоніння) дала концерт у Японії. Наступне, друге «покоління», що розпочалося в двохтисячних, вивело корейський поп на міжнародні, в тому числі й американські, майданчики та подарувало світові незабутні хіти від груп BigBang, 2NE1 та Girls’ Generation (багато з цих мелодій, я впевнена, ви чули по радіо або в супермаркетах), а також Psy з його «Gangnam Style». Наразі багато хто з виконавців та айдол-груп перших двох «поколінь» вже не виступає на сцені, але в 2010-х їм на заміну прийшло третє — і саме до нього належать такі всесвітньо відомі колективи, як BTS, BlackPink, Twice та EXO. Існує і четверте «покоління», і виконавців, що належать до нього (наприклад, групи Stray Kids або Itzy), жартівливо називають «монстрами», адже вони молоді, перспективні і проводять дуже багато часу, відточуючи свій вокал, реп-читку та танці, аби потішити своїх фанатів вражаючими перформансами.
Оскільки я згадала слово «перформанс» — «вистава», то настав час поговорити і про візуальну складову K-pop’у. Суспільство в Південній Кореї є консервативним і має чітко окреслені стандарти краси, й це проявляється не лише в тому, що в країні є досить добре розвиненою індустрія пластичної хірургії. Часом доходить до того, що через невідповідність цим стандартам чи недостатньо охайний зовнішній вигляд людину можуть просто не прийняти на роботу. Що вже казати про співаків — айдолів, що є публічними персонами й постійно знаходяться на очах у громади, чи не так? Окрім того, що переважна більшість K-pop-виконавців займається танцями, вони змушені втілювати собою майже недосяжний стандарт краси, а отже, наносять макіяж, наймають візажистів і стилістів та й узагалі доглядають за собою, своєю шкірою, фігурою та режимом харчування — як чоловіки, так і жінки. Я особисто вважаю це доброю тенденцією, адже «нашим» хлопцям (і деяким дівчатам) не завадило б піклуватися про себе трохи більше, харчуватися більш правильно та тримати своє тіло в тонусі.
Що ж до раси і національності K-pop співаків, то питання расизму і дискримінації через колір шкіри або розріз очей вже тисячу разів піднімали до мене. Але, повірте мені, якщо ви дозволяєте собі називати корейців «вузькоокими» або жартувати про собаче м’ясо (це, до речі, стереотип — собаки довго були традиційною їжею в Кореї, але наразі цю традицію вже майже викорінено) навіть за очі, це аж ніяк не робить вас крутішими в очах оточуючих, а навпаки, показує вас як грубу й неотесану людину.
K-pop — це величезна індустрія, де кожен може знайти улюбленого виконавця на свій смак. Це яскраві кліпи, бездоганна хореографія та натренований вокал, що пробирає до мурашок. Це пісні на різні тематики, не лише про кохання, наркотики або секс (як переважна більшість російської та української музики), а й про мрії та актуальну дійсність, пошук і прийняття себе, труднощі дорослішання та досягнення успіху в житті. Це і колосальне «ком’юніті» фанатів по всьому світу, що створюють власні фан-арти, пісні та кліпи і таким чином показують артисту свою любов до нього, у якій частині земної кулі вони б не знаходилися. А ще — підтримують один одного, надихають на творчість та сміливі вчинки (а також на ближче знайомство з дуже цікавою та неоднорідною корейською культурою та навіть вивчення мови, як це сталося зі мною). Захоплення ваших знайомих, друзів або членів родини цією музикою аж ніяк не є приводом для жартів або знущання: спробуйте розібратися, послухайте пару-трійку K-pop-пісень і підтримайте друга в його бажанні купити альбом улюбленої групи або з’їздити на концерт — ви точно нічого не втратите, а ваша близька людина, гарантую, почне охочіше спілкуватися з вами й більше довіряти.
Марія КУРАНДА,
випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”