Вирішив узяти участь у конкурсі «Я журналіст», написав про свою бабусю Катерину Володимирівну. А потім зрозумів, що мені в житті пощастило, бо ще жива свідок багатьох історичних подій минулого століття моя 93- річна прабабуся. І буде не зовсім правильно, коли не згадаю про неї.
Прабабусю звати Мотрона Парфентіївна Сирота, у сім’ї її називають Мотя. Народилася на Донеччині в м. Красний Луч 10 серпня 1928року. Назвали на честь її бабусі( матері батька). У сім’ї було восьмеро дітей, залишилося п’ятеро( 4 сестри і брат Іван), бо троє вмерли немовлятами . Прабабуся була четвертою дитиною в родині. Після неї народилася сестра Алла( у лютому 1942 року).Різниця між старшою і молодшою сестрами була 22 роки. Будинок, у якому виростала, був невеликий: дві кімнати та кухня. Мати була домогосподаркою, бабуся – швачкою, тато працював на молокозаводі. Тримали кіз, поралися на городі. З шести років Мотрона ходила в балетну студію. Туди записалася за власним бажанням, бо була дуже гнучкою. Костюм для виступів їй пошила мати із пістрявих стрічок. На подвір’ї стояв турнік( перекладина), на якому дівчина крутила «сонечко». У школі вчилася добре. Їй виповнилося 13 років, коли почалася Друга світова війна. Татуся забрали на фронт. Ще на початку воєнних дій вона з братом Іваном ходила на шахту збирати вугілля. Тоді її сім’я жила між другою та третьою лінією фронту. Одного разу потрапили під обстріл, просиділи в шурфі до пізньої ночі. Уже мати і бабуся ридали, бо не були впевнені, що ще раз побачать своїх дітей. Потім їх помітили наші розвідники в білих маскувальних халатах, обіймали, провели додому. Це було опівночі. Діти на санчатах ще тягнули камінь із шахти, щоб зробити жорно і молоти зерно. Та цей камінь, як потім з’ясувалося, виявився непридатним для цього. Розвідники дали половину буханця хліба, м’ясні консерви. Бо в них були свої діти, вони розуміли, що підлітки збирають вугілля, щоб зігрітися і дещо обміняти на продукти. Через деякий час німці забрали до Німеччини брата Івана та сестру Марусю( вони змогли повернутися після перемоги Червоної армії). Щоб до списків не потрапила Мотрона ,їй у паспорті змінили рік народження на 1930( так і зараз залишилося). У німецькій комендатурі працював знайомий, він і виправив дані, ризикуючи життям. Тоді вона за віком не потрапила до примусового вивозу. Фашисти перевіряли інформацію про вік тих, хто залишався. Як злякалися мати і бабуся, коли побачили німецьких солдат на порозі свого будинку. Але Мотрона була маленького зросту, тому їй на деякий час дали спокій. Тоді сім’я прабабусі вирішила перебратися в село Водяне Новоукраїнського району Кіровоградської області, бо там жили родичі батька. Спочатку їхали у вагоні, у якому перевозили худобу. А коли фашисти розбомбили ешелон, довелося йти пішки майже 500 км. Знайшли двоколісний візок, мати і бабуся Мотрони впряглися замість коней. Поскладали нехитрий скарб. Маленьку Аллу прив’язували до подушки, потім до воза. І так добиралися до родичів. Коли зупинялись на відпочинок, Алла тікала, бо розуміла, що її знову прив’яжуть. Мотрона за нею бігала і приводила до матері.
Після звільнення України від фашистів почалися відновлювальні роботи. Ледве не загинула, коли на неї обвалилася стеля, тому що будинок був пошкоджений вибухом. Лікарі змогли врятувати. У той час прабабуся жила в сільській місцевості, тому діти допомагали колгоспникам, як могли. Вони в’язали снопи, носили воду на поле в бідонах. За це гроші не платили, а лише записували трудодні( ставили риски в зошиті біля прізвища). Знову почала ходити до школи. Дивувалася, що на Донеччині в хаті батьків була лампочка, а в селі на Кіровоградщині тільки гасові лампи. Лампочка з’явилася лише в 1961 році. Коли – не –коли знаходила час для ігор. Найулюбленіші- «Козаки- розбійники», «Принеси прапор», квач, жмурки. В основному це рухливі ігри. Після війни закінчила школу торгівлі і пропрацювала на одному місці до пенсії. Має посвідчення учасника війни.
Прабабуся Мотрона читає багато книжок, записана в сільську бібліотеку. Книги приносить їй донька. Любить читати про колективізацію, Другу світову війну, післявоєнний час, твори І. П. Котляревського. Особливо подобається «Піднята цілина», «Тихий Дон» М. Шолохова. Із зарубіжних письменників прочитала роман «Анжеліка і король» А. та С. Голон. Зараз читає роман- газету за 1986рік. Прабабусі 11 років тому видалили одне око через катаракту. На другому оці зробили операцію. Вона читає сама, користуючись окулярами. Є в неї улюблені фільми. Це «Висота», «Дівчата», «Справа була в Пенькові».
У нашому селі прабабуся Мотрона живе разом із моєю бабусею Катериною (своєю донькою) з 2010р.За три роки до цього помер її син. Інших родичів у неї, крім молодшої сестри Алли, яка мешкає у Світловодську( Кіровоградська область), немає.
Дуже любить квіти, особливо чорнобривці. У неї вони виростають просто розкішні! Заварює з них корисний чай. Стверджує, що саме він і рухливий спосіб життя є секретом її довголіття. Усе осіннє листя у дворі вона прибирає сама.
У прабабусі є почуття гумору, вона розповідає цікаві історії зі свого життя.
Здається, багато всього знаю про неї, але весь час дізнаюсь щось нове. Це неймовірне щастя спілкуватися зі свідком подій, про які тільки читав у підручнику історії. І вчитися у прабабусі радіти кожному новому прожитому дню.
Нікіта ЄЖИЖАНСЬКИЙ,
лауреат ХІІ всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”,
Донецька область